Пробудження до дії

Українці - нація охоча до розмов і навіть красномовна, щоб не сказати балакуча.

Ми, звісно, не зрівняємося з жителями Півдня Європи чи латиноамериканцями в силі звуку, жестикуляції та кількості слів за секунду. Але й від мовчазних вікінгів у нас мало чого лишилося.

Тому поговорити любимо. Свобода слова - одне з нечисленних, але реальних завоювань Революції Гідності - це, загалом, дозволяє. Незгодні можуть відвідати, наприклад, Луганськ - нині якраз сезон відпусток. Вас здасть перший зустрічний таксист, який демократично вислухав вашу альтернативну точку зору. А там пояснять…

Втім, "свобода слова" для нас - не зовсім точне визначення. З погляду поведінкових моделей доречніше говорити "воля слова". Бо "свобода" політичної нації - це відповідальність, причому солідарна. Це праця, що часом дико дратує необхідністю постійного самоконтролю. Будувати - воно взагалі нуднувато. План, матеріали, терміни, ресурс. Це ж не ламати. А "воля" - поняття кінетичне. Зірвалися з ланцюга, розбили кайдани, спалили пана - і в чисте поле. Що в ньому, у чистому, робити - не зовсім зрозуміло. Але не для цього ж кайдани розбивали, правда? Зате гарно.

Тому всі наші розмови, від високополітичних до застільних, орієнтовані не на результат, а на сам процес розмови. Результатом ми називаємо емоційну втому однієї зі сторін і торжество словоблуддя - іншої.

"Поговорити" - протилежне "домовитися".

Бо емоційна мета української розмови - це насамперед підвищення самооцінки, саморозкриття, ерзац-психоаналіз, квазісповідь.

Український діалог - це завжди сума водночас емоційних, палких і слізливих монологів. На цьому тлі сторонньому спостерігачеві, зокрема західному, вкрай важко зрозуміти настільки низьку договороздатність країни: чому її представники - від влади до простих громадян - на рівні текстів про свободу цілком відповідають західним стандартам, а на рівні дій - навіть слова пристойного не добереш?

У цьому випадку йдеться не про половинчастість або неефективність дій з реформування країни, не про казуси судової системи і силовиків, і навіть не про корумпованість бізнесу. Це хоч щось, на що можна "наводити фокус". Мова про бездіяльність узагалі. Про мільйони людей, яким "воно на фіг не треба". Причому "воно" - це все, що виходить за межі споживання і перетравлювання їжі. І ці люди зовсім не погані, вони звичайні. Самосвідомість, не кажучи про громадянськість, у них на нулі, бо немає ніякого мотиву її розвивати.

Мотив - це комбінація зовнішніх і внутрішніх чинників, що спонукають людину до дії, спрямовуючи її на задоволення певної потреби. Отже, мотив є відображенням потреби.

Мотивування - це процес впливу на людину з метою спонукати її до певних дій за допомогою активізації тих чи інших мотивів.

На персональному рівні у нас із цим усе добре і зрозуміло. Є сезонні цикли, релігійно-господарські: з 1-го по 13-те - запій, навесні - городи, восени - картопля, десь там між ними - Різдво й Великдень. Запам'ятовується чітко, бо пов'язане з їжею.

Відштовхуючись від цих соціальних маркерів (або притягуючись до них), а також від індивідуально родових дат смертей і народжень, і відбувається все інше "це" - мир і війна.

На державному рівні із цим усе катастрофічно погано, оскільки партійно-політичні уявлення про Україну, орієнтовані на Захід, дуже незначним чином зачіпають інтереси основної маси громадян. Це під час виборчих кампаній усі політики спускаються з євронебес на землю і намагаються говорити з людьми людською мовою. Але потім природа однаково бере своє.

Держава і її новоспечені діячі старої закваски стали жертвою "самоздійснюваного пророцтва" - феномену, коли той, хто розповідає небилицю, робить це настільки переконливо, що сам починає в неї вірити. Вони, мабуть, подумали, що це вони породили Майдан, і він їм справді дав колективний мандат на владу. Шкода, що не можна декого заднім числом у Небесну Сотню записати, адже в афганці - записували, у чорнобильці - записували, і в АТО - туди ж, пхаються.

Усі їхні спроби мотиваційно впливати на суспільство провалюються кудись категорично мимо. Ситуацію погіршує те, що потужний пасіонарний сплеск громадянського суспільства, вже сильно підутомлений, загалом співзвучний тому, що говорить влада. За текстами, але не за мотивацією. І влада думає, що це - теж вона. І надимається від цього несказанно бундючно.

Зовнішній вплив на людину з метою спонукати її робити певні дії, що приводять до бажаного результату, - це завжди бізнес, завжди угода. Але чесна.

Народ робитиме те, чого від нього хочуть, якщо йому дадуть те, чого він хоче. Крапка. Без цього будь-який народ у будь-якій країні своїх мотиваторів посилає до дідька. А вже на виборах чи з камінням - це питання традицій та ефективності попередніх дій.

Формування мотиваційної структури людини як тип мотивування - те, що у просторіччі зветься пропагандою, а насправді - сукупність багаторічних узгоджених зусиль у виховній та освітній сферах.

Це державне завдання, на це потрібні серйозні гроші, але й результати завжди перевершують результати першого типу мотивування - звичайної угоди. У людей з'являється політична культура, бажання волі перетворюється на потребу свободи.

"Мотив" походить від латинського слова movero - надавати руху, штовхати. Це - "движуха".

Не можна створити "міністерство мотивації", оскільки мотив не може бути пояснений сам по собі. Тільки в системі інших факторів - образів, стосунків, дій особистості, які історично склалися і становлять загальну мережу рис особистості.

Є ще досить поширена хибна думка, коли плутають поняття "потреба" і "мотив". Потреба всього лише спонукає до активності. Вас обстрілюють - ви ховаєтеся. Мотив - це спонукання до спрямованої діяльності. Вас обстрілюють - ви ховаєтеся і відкриваєте вогонь у відповідь

Завдання держави - сприяти у формуванні потреб, які згодом складалися б у мотиви. Це, по суті справи, - формування споживчого попиту. Адже потреба розвивається в напрямку збільшення кількості предметів, здатних її задовольнити. А мотивувати - означає торкнутися важливих інтересів, створити умови для самореалізації. Для цього людина щонайменше має бути знайома з успіхом. Тут у нас біда. Навіть якщо ми успішні, все одно говоримо, що все погано.

Ну і хоч якийсь соціальний ліфт, можливість побачити себе в результатах, відчути значущість.

Приваблювати може діяльність сама по собі. Людині може подобатися процес діяльності, наприклад процес нескінченного говоріння ні про що. Ну ось і приїхали звідки починали.

Загалом добро треба робити зі зла, бо його більше нема з чого робити. Якщо нам подобається процес більше, ніж результат, то у нас переважає процесуальний компонент мотивації. Це надзвичайно важливо й корисно для навчання, а країна ще багато чого мусить навчитися.

Результативна мотиваційна настанова у нас дуже кульгає, бо ми зовсім не цінуємо того, чого досягаємо іноді ціною неймовірних зусиль і людських жертв. Ми одразу по-мазохістськи починаємо заперечувати цінність досягнення, генеруючи навколо негативні емоції.

У цьому випадку вина лежить на політиках і лідерах громадської думки, які не можуть поставити перед суспільством чіткі досяжні цілі й нарізати йому, суспільству, проміжні завдання. У підсумку суспільство сидить і чекає, коли лідери зроблять йому приємно. Обіцяли ж?

До свідомо обґрунтованих мотивів слід віднести цінності, переконання, наміри.

Цінності у нас настільки метафізичні, що на них можна тільки молитися й покладати квіти. Не більше. Оскільки термінологічно передбачається, що цінність - це ставлення до світу, а знання про реальний світ у нас украй убогі. Те, що по той бік лінії фронту - взагалі Задзеркалля, нас не виправдовує жодною мірою.

Переконання - найбільш узагальнені мотиви. Із цим у нас усе нормально, хоча почасти вони виконують невластиву їм функцію цінностей. Що таке "добре" і що таке "погано", люди загалом знають і дуже люблять про це поговорити, особливо про поведінку інших.

А от із наміром - біда. Люди, в яких були наміри, пішли на фронт. Багато з них загинуло. В обивателя у голові - знак рівності, наявність намірів дорівнює смерть. Краще ніяк не поводитися.

Надзвичайно чітко це видно по мобілізованих. Фронтовики часто кажуть спересердя, мовляв, ніж таких, краще б ніяких не присилали. І якщо ми знаємо загалом про стан здоров'я призовників - на рівні напівдохлості й масового алкоголізму, то в голові у них - те саме, що й у тельбуху. Адже небагато хто знає, що латинська приказка "у здоровому тілі - здоровий дух" насправді має продовження "…але це зустрічається вкрай рідко". Що вже казати про нездорове тіло.

Посадка "трьох друзів", наступ на Сході країни, повернення Криму бодай в офіційну риторику, суворіше покарання дезертирів, саботажників, не кажучи вже про терористів. Водночас лояльніше ставлення до проукраїнських переселенців - а, вони, схоже, стають чинником, який неприємно дратує владу: багато знають, багато чого бачили і починають говорити значно компетентніше, ніж призначені посадовці. Усе це й чимало інших обставин вимагають негайних дій від влади. Без них жодна мотивація не виникне. А якщо так триватиме, то обґрунтовано виникне й підозра: а можливо, саме така дрімотна поведінка, селекція найбільш непокірливих і потрібні нинішній українській владі?

Якщо так, то це велика помилка. Ілюзія контролю над свідомою мотивацією виключає той факт, що свідоме й несвідоме - сполучені посудини. І "вибухи народного гніву" справді існують.

І виникатимуть вони тим частіше, чим сильніше влада й уряд закликатимуть людей коритися, нічого їм за це не даючи. Навіть утягування в нескінченний діалог про терміни й поняття має свої обмеження.

Влада щось робить, не все у неї так безпросвітно. Але робить це так неоковирно й безграмотно з погляду суспільної комунікації, що народ бачить у цьому лише зростаюче хамство й неповагу до себе - а іншого ставлення він ніколи й не знав. Те, що наміру такого виконавці можуть і не мати, жодної ролі не відіграє. Важливо - не як є, а як здається. А здається усім наразі щось негарне. Виникає мотив виправити все тепер уже остаточно, без компромісів. Тільки це вже буде не спонукання до дії, а пробудження.