Проблеми сім’ї — у центрі уваги Ради Європи

Не секрет, для багатьох із нас права людини уявляються чимось досить абстрактним, що більш належить до політичної риторики, аніж до повсякденного життя. Попри навіть те, що Рада Європи, яка є основною пра­возахисною організацією на континенті (днями, до речі, вона відзначила свій 59-й день народження), дедалі частіше порушує проблеми, з якими зіштовхується практично кожна європейська сім’я. На жаль, страсбурзькі рецепти далеко не завжди точно виконуються, а часом навіть просто не доводяться до відома кожного «пацієнта». Незважаючи на болючість порушуваних питань і ефективність запропонованих засобів.

Найпомітнішою в цьому сен­сі стала кампанія боротьби з насильством стосовно жінок. Стар­тувавши 2006 року в Мадриді, вона на пан’європейському рівні об’єднала зусилля національних парламентаріїв, представників виконавчої влади, правоохоронних органів, міжнародних і громадських організацій. І хоча Рада Європи ще тільки підбиває підсумки своєї дворічної роботи в цьому напрямі, вже можна казати про відчутний прогрес у досягненні однієї з її цілей — зміні ставлення до цього явища. Той факт, що від 12 до 15 відсотків європейських жінок щодня зіштовхуються з побутовим насильством, уже не сприймається з колишньою фаталістичною поблажливістю. Тепер залишається реалізувати інші намічені цілі: забезпечити підтримку і захист жертв такого насильства, розробити і реалізувати політичні й юридичні заходи боротьби з ним. А ще — максимально залучити до боротьби з насильством проти жінок... чоловіків.

Примітно, що до розв’язання ще однієї, суто жіночої проблеми, порушеної Радою Європи, чоловіків залучати не довелося. Обговорення права кожної жінки на безпечний і легальний аборт на весняній сесії ПАРЄ тривало чотири години, у текст двосторінкової резолюції було запропоновано понад 70 поправок, участь у голосуванні взяли 185 делегатів (в обговоренні наступного питання, наприклад, брали участь лише 29 парламентаріїв). Таку напругу пристрастей і такий інтерес до проблеми в залі засідання Парламентської асамблеї бачити доводиться не часто.

Через що ж ламали списи європейські парламентарії?

Як стверджує доповідачка з Австрії Гізела Вурм, кожна третя вагітність виявляється незапланованою. У кожному четвертому випадку жінка замислюється про її переривання. При цьому від того, наскільки доступний у даній конкретній країні легальний і безпечний аборт, частка позитивних рішень цього питання не залежить. Інакше кажучи, жін­ка, котра наважилася на аборт, робить його й тоді, якщо він узагалі заборонений. Або нелегально, найчастіше в неналежних для цього умовах (а отже, ціною власного здоров’я чи навіть життя), або ж із допомогою так званого абортного туризму. Останній варіант також не можна вважати прийнятним, причому не тільки тому, що доступний він лише досить заможним жінкам, а й тому, що потребує значно більшого часу, внаслідок чого аборти виконуються на пізніших термінах і знову ж із важчими наслідками. От і виходить, що в тих країнах, де доступ до легального й безпечного аборту обмежений, кількість самих операцій виявляється не меншою, аніж у порівнянних країнах, а от кількість усіляких ускладнень після нього досягає критичних показників. Лише торік від наслідків небезпечних абортів померло 70 тисяч жінок.

При цьому, як не раз підкреслювалося парламентаріями, аборт у жодному разі не може розглядатися як спосіб планування сім’ї і не повинен пропагу­ватися. Більше того, саме своєчасне й адекватне статеве виховання представників обох статей, забезпечення їх доступними, безпечними й надійними засобами контрацепції є найефективнішими інструментами зниження кількості абортів. Найуспіш­ніший приклад — Голландія і скандинавські країни, де аборт був декриміналізований у 1970-х роках і де паралельно з цим була роз­роблена програма обов’язкового статевого виховання в школі та запроваджена широка консультативна мережа з добору правильного засобу контрацепції. У цих країнах відсоток абортів нині мінімальний, а пов’язана з ним смерт­ність і зовсім наближається до нуля. І, навпаки, як негативний приклад наводилися пострадянські країни, зокрема й Ук­раїна, де аборт був дозволений, однак відповідної просвітницької роботи й заходів з охорони здоров’я не було. Більше того, декриміналізація аборту ще не означає його фактичної доступності — адже дуже часто жінкам, особливо в сільській місцевості, відмовляють у проведенні цієї операції через брак лікарняних ліжок, медикаментів, персоналу тощо. В результаті 1998 року в Ук­раїні 35 відсотків материнських смертей були викликані абортами, проведеними з недотриманням усіх належних вимог, і тільки 2003 року ситуація в нашій країні почала нормалізуватися. Багато в чому завдяки зусиллям міжнародних організацій.

Щоправда, залишилася проблема надзвичайно високого рівня легальних абортів (як, утім, і в інших країнах Центральної та Східної Європи). І вирішити її без підвищення якості системи охорони здоров’я в цілому і без відпо­відної виховної роботи неможливо. При цьому не слід забувати і про те, що жоден метод контрацепції не дає стовідсоткової надійності. Так, наприклад, у Фран­ції, яка лідирує за рівнем використання контрацептивів, дві з трьох жінок, вагітність кот­рих виявилася небажаною, стверджували, що застосовували різні засоби запобігання. Інша річ, що дібрані вони були неправильно, без ретельного медичного обстеження й індивідуальних консультацій.

Звісно, дуже багато було сказано в ході обговорення про моральний бік проблеми. Правда, основні тези зводилися до того, що важливіше — право на життя ще ненародженої дитини чи ж право жінки розпоряджатися своїм життям і своїм тілом. Хоча Оксана Білозір, член профільного комітету ПАРЄ, вважає, що нерідко чоловіки, які виступають на підтримку аборту, насправді захищають своє право безвідповідального доступу до жіночого тіла.

Однак на самій сесії значно більше уваги було приділено відповідальності суспільства і дер­жави у разі виникнення небажаної вагітності. Наприклад, необхідності надавати фінансову та моральну підтримку в тих випадках, коли головними причинами, які штовхають жінку на аборт, є матеріальні труднощі або неготов­ність виховувати дитину самостійно, а також пропонувати альтернативні варіанти розв’язання проблеми. Зокрема й передачу дитини на усиновлення.

До речі, уже після закінчення сесії ПАРЄ Комітет міністрів РЄ ухвалив нову Конвенцію з усиновлення. Потреба такого заходу викликана значними змінами в юридичній, економічній і соціальній сферах життя, що відбулися в Європі з моменту ухвалення аналогічної конвенції 1967 року. Скажімо, у процесі вдосконалення національних процедур усиновлення з метою зробити їх більш прозорими й ефективними, такими, що перешкоджали б всіляким зловживанням. Зокрема й у питанні досягнення «оптимального балансу між правом дитини знати своє походження і правом батьків зберігати свою анонімність».

Крім того, нова конвенція передбачає обов’язковість згоди біо­логічного батька під час усиновлення навіть у тому разі, коли дитина була народжена поза шлюбом, а в тих випадках, коли дитина здатна усвідомлювати що відбувається, то й самої дитини. Право на усиновлення має даватися і тим парам, які живуть у цивільному шлюбі, а от питання надання такого права гомосексуальним парам і холостякам залишене на розсуд кожної окремої держави — члена РЄ. Нововведенням є також і визначення мінімальної різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним — 16 років. Для підписання конвенція буде відкрита лише наприкінці нинішнього року, однак як певний орієн­тир може бути використана вже тепер. Аби тільки було бажання дослухатися страсбурзьких порад.