ПРО ЗАКОНИ, ВИБОРЦІВ І СВІЧІ

Цього тижня Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова разом із фондом Конрада Аденауера провів засідання постійно діючого «круглого столу» «Релігія і влада: проблеми взаємовідносин», присвячене розробці нового закону про свободу совісті. Ідея можливого співробітництва держави та церкви в галузі законотворчості видається цікавою і нетривіальною. Але вже саме засідання показало, що єдності думок домогтися буде нелегко — передусім з ключових позицій.

Першою з таких неоднозначностей хотілося б назвати щось фундаментальне. Наприклад, самі основи взаємин між церквою та державою. Церква, яка, відповідно до Конституції, має право вважати себе суверенним інститутом, природно, не хоче миритися з тим, що весь сценарій обговорення, доробки і прийняття законів, які безпосередньо її стосуються, перебуває в єдиновладному віданні держави. Вперше з вуст церковників злетіло слово «договір», яким вони пропонують регулювати взаємини між державою та владою. Ця практика відома у світі вже досить давно: наприклад, нею користується католицька церква. Для України це мало б особливий присмак, оскільки в такому випадку нашій державі довелося б підписувати договори з церквами, центри яких знаходяться поза нашою країною, — як мінімум із Римом і Москвою. Чим не можливість і в Європі «засвітитися», і перед Росією не зганьбитися?

Позитивний бік подібних «міжнародних» конкордатів полягає передусім у тому, що церковні власті, які знаходяться в Україні, змушені будуть точно дотримуватися досить жорстких норм, закріплених договором. З іншого боку, державі доведеться удвічі рахуватися зі статусом і правами церкви, оскільки мова йде вже не тільки і не стільки про «внутрішні справи».

Туманно виглядає перспектива подібних договорів із «домашніми» церквами, тобто з тими, чиї центри знаходяться на території України. У нашому випадку це передусім УПЦ КП й УАПЦ, які, з одного боку, опиняться в становищі трохи ущемленому порівняно з іншими християнськими церквами, але з іншого боку, нарешті, отримають визнання свого особливого суто «національного» статусу. Так, їхні позиції не будуть захищені від утручання влади більш-менш надійними міжнародними договорами, але, цілком можливо, їм здається, що справа варта уваги.

Таким чином, щодо «договірних» взаємин із державою так звані «традиційні церкви» навряд чи не зійдуться в думках. Складніші справи з іншими релігійними громадами і церквами, які не мають чіткої ієрархії й організації. Важко уявити собі, яким чином держава перейде на договірні відносини з кожною протестантською громадою. Адже навіть ті з них, які входять в об’єднання, залишаються автономними, легко можуть залишити це об’єднання. Та й навряд чи об’єднання уповноважене підписувати хоч би які договори від імені усіх громад, які входять до нього — це не аналог ієрархії «традиційних» церков. Якщо ж припустити «необов’язковість» подібних договорів для деяких релігійних організацій, це буде порушенням декларації про рівність усіх конфесій перед законом. І подібних «вузьких місць» в ідеї «договору» можна знайти чимало.

Втім, не наявність цих самих «вузькостей» збентежила «політичну» частину «круглого столу». Деякі представники від влади рішуче заперечили проти будь-яких «договорів» (утім, задля справедливості треба відзначити, що ідея про «договір» на засіданні вперше злетіла з вуст народного депутата В.Костицького). «Закон і тільки закон», — прозвучало від шановних представників ВР. Що ж, їх можна зрозуміти: якщо всі на договори перейдуть, то що вони у Верховній Раді робитимуть? Залишиться хіба що голосно і красиво говорити про корупцію на рівні виконавчої влади і засуджувати церкву в тому, що вона не робить моментальних заяв з кожного політичного приводу (чим і займалися деякі учасники «круглого столу» від Верховної Ради). Звісно, державі не можна дорікнути в тому, що вона не захоче випустити з рук можливість прийняти такий закон, який обслуговуватиме саме її інтереси...

Ще одним ключовим моментом, у якому не зійшлися вже представники церкви, виявилася перспектива отримання церквою статусу юридичної особи. Втім, із загальної обойми прибічників цього нововведення випала тільки УПЦ КП, яка асоціює питання юридичного статусу винятково з правом на певне майно, котре, природно, цілком і повністю має належати Єдиній Помісній церкві (якої поки немає, а тому нехай нікому й не належить). Крім того, єпископ Димитрій висловив небажання зв’язуватися з пам’ятниками культури, за які церковні власті, у випадку отримання статусу, відповідатимуть. Крім того, представник конфесії подав на суд громадськості ще одну нетривіальну думку: «Про яке громадянське суспільство можна говорити, поки розділена церква?» — запитав він. Відповіді, слід визнати, не дав ніхто із присутніх...

Але в чому церкви проявили істинну єдність — то це в питанні присутності церкви в школі й армії. За обов’язковий предмет «Християнської етики» виступали представники всіх «традиційних» церков, обіцяючи лише в такий спосіб підняти мораль кожного українця на небувалу висоту. Логіки, втім, у цих виступах було мало. Такі прості поняття, як «світський характер державної освіти», не вкладаються в поважних головах священнослужителів, а цілком прийнятна ідея, подана у виступі директора соціальних програм УЦЕПД Л.Шангіної, про створення, зрівнювання в правах і підтримку приватних церковних шкіл і вузів, здається, так і залишилася непочутою. Також тонким писком прозвучав протест і з боку представників протестантських об’єднань, які прекрасно розуміють, що їхній — протестантський — погляд на християнство не буде підтримано курсом «Християнська етика», розроблений представниками «традиційних» конфесій. Немодну ж позицію незначної купки атеїстів узагалі не озвучив ніхто.

На жаль, на засіданні, де обговорювалися проблеми, що стосуються найширших релігійних прошарків нашого суспільства, не були присутні представники тих деномінацій, які досить широко представлені в нашій країні, — це юдеї, мусульмани, вірмени, представники низки «нетрадиційних» церков. Це подвійно незрозуміло нині, коли, судячи з усього, конфесійні пристрасті розпалюватимуться вже не тільки між християнськими церквами. Я вже не говорю про те, що ці конфесії мають ті ж права на участь у створенні законодавчої бази взаємин між церквою та державою, що й присутні на засіданні. Немає нічого симпатичного в російській «православній» моделі взаємин між церквою та державою, по можливості зведеної до взаємин між Кремлем і Московським патріархатом. Очевидно, ми ризикуємо пропустити момент, коли питання релігійної толерантності переміститься із з’ясовування взаємин між православними на з’ясовування взаємин із нехристиянами. І тут вибір ворогів і партнерів може виявитися найнесподіванішим — чого варті заяви учасників «круглого столу» від УПЦ про підтримку «боротьби ісламських народів із розтліваючим впливом Заходу» і негайне парирування учасника від УПЦ КП, який вигадав термін «християнський талібан». Звісно, це лише гра словами, але чому все ж релігійні долі України обговорюють лише християнські конфесії? І як це відіб’ється на означених долях?

Безсумнівним досягненням цього засідання «круглого столу» можна вважати те, що його учасники заявили про намір брати участь у розробці законодавчої бази, котра регулює взаємини між державою та релігійними організаціями. Причому було висловлено думку, що Україна потребує не просто закону, а розробки фундаментальної концепції принципово нових взаємин між державою та церквою, що визначить специфіку української релігійної ситуації, вивірить термінологію, визначить пріоритети і небезпеки і стане основою закону (чи низки законів), який регулює ці нелегкі взаємини.

Що ж стосується «політизації» церковного життя, у якій звинувачують один одного політики та церковники, хочу дати святим отцям пораду на період передвиборних ігрищ. Якщо ви і справді так потерпаєте від кандидатів у депутати, які згадують про вас лише в «гарячий період», приймайте всі їхні пропозиції. А на їхні наполегливі вимоги перетворити паству на своїх виборців, відповідайте їм простодушно: «А може, я краще за вас свічку поставлю?» Це буде, принаймні, чесно...