Про українську національну ідею

Останнім часом в українській пресі дедалі частіше лунають плачі, жалі й нарікання на те, що навіть на тринадцятому році незалежності наша еліта так і не спромоглася сформувати, сформулювати, витворити якусь привабливу для більшості українців національну ідею. І сумно і смішно, що такі висловлювання, як правило, лунають із вуст людей, котрі, за всіма ознаками й класифікаціями, якраз і мали б бути тією українською елітою.

Очевидно, що питання національної ідеї визріває давно, а в нинішній ситуації, зважаючи на внутрішньо та зовнішньополітичний контекст, воно набуває особливої ваги. Однак, спостерігаючи численні інтелектуальні потуги над власне поняттям «національна ідея», не можеш позбутися враження, що більшість потенційних творців не чітко уявляють саме предмет того, що мали б творити. Деякі важливі історичні й сьогоденні аспекти даного питання слід простежити уважно і навіть прискіпливо, звичайно ж, не претендуючи на всеохопність.

Коли Платон творив своє вчення про «ідеї», то тим самим він наголошував: щоб людина могла повно, глибоко виражати свої думки, її мова мусить мати якісь загальні, універсальні назви. Платонова «ідея» — це поняття насамперед містичне. Це першооснова всіх речей, хоча таке пояснення є тільки натяком. Кожен із великих філософів, хто йшов після Платона, вже не міг його проігнорувати. Так триває майже дві з половиною тисячі років, і, напевно, так буде й надалі.

У новий час Платонів ідеалізм, переформатований адекватно до тогочасної історичної ситуації, яскраво засвітився в Гегеля. Адже те, що ми нині звично називаємо «національною ідеєю», чи не вперше було висловлене саме Гегелем на початку XIX століття. Саме його абсолютний ідеалізм надзвичайно вивищував Німеччину, передусім в очах німців, оскільки на той час ця держава була менш розвинена ніж, скажімо, Франція або Англія. Гегель вважав, що кожної історичної доби є якась одна нація, на яку покладено місію провести світ до якоїсь певної цивілізаційної стадії. У своїй філософії він абсолютизував німецьку державу й німецький національний дух, стверджуючи, що «держава — це ідея духу в зовнішніх виявах волі і свободи людини». Цікаво, що у деяких своїх історичних передбаченнях Гегель був дуже прозірливий. Наприклад, кажучи, що після Німеччини роль світового місіонера перейме Північна Америка. Хто сьогодні сперечатиметься з цим віщуванням?

Тож передісторію виникнення терміна «національна ідея» на українському «ґрунті» слід розглядати якраз через призму гегельянства. Фактично всі тогочасні слов’янські національні рухи більш чи менш завуальовано спиралися на Гегелеву методологію. І панславізм, і прихований за ним панрусизм — не винятки з правила. Зрештою, то не дивно, адже ця філософія живила уми і європейських, і американських інтелектуалів упродовж не лише XIX, а й на початку XX століття. Навіть той-таки марксизм-ленінізм постав і розвинувся, хоч це звучить парадоксально, але і завдяки, і всупереч гегельянству.

Відомі історичні події початку XX століття (Перша світова війна і спричинений нею розпад Австро-Угорської імперії, більшовицька революція в Росії) дали українцям унікальний шанс створити власну державу. Що завадило українській еліті досягнути цієї мети — добре знаємо з історії. Але насамперед — це наявність (здебільшого банальних) міжособистісних та ідеологічних суперечностей серед провідників нації і відсутність універсалістських ідей, що об’єднали б усіх українців. На відміну від української еліти, Ульянов-Ленін із товаришами сформулювали дуже прості гасла: «Земля — селянам!», «Заводи і фабрики — робітникам!» і таке подібне. Саме ці прості, зрозумілі для широких мас гасла, безперечно, допомогли більшовикам захопити владу. На цей факт треба звернути особливу увагу сьогодні, бо історія має прикру і навіть смішну здатність повторюватися.

Ось уже більше десятка років українська політична еліта крутиться, як білка в колесі, і все ж не полишає надій реформувати країну. За часів президентства Леоніда Кравчука багато говорилося про ідею соборності України. Згідно з цією ідеєю, народ України мав би об’єднатися у всій своїй політичній, релігійній, етнічній повноті задля великої гуманістичної місії. Гарна ідея, але слід пам’ятати, що її витоки лежать в імперському великоруському панславізмі. Намагання влади інсталювати цю ідею (навіть суттєво скориговану) в Україні так ні до чого й не привели. Тільки «крилатий» вислів — «маємо те, що маємо» — оце й уся філософія, що найбільше запам’яталася народу з часів, коли країною керував Леонід Макарович. Очевидно, тоді українські філософи не змогли запропонувати чи нав’язати владі адекватних історичному моментові ідей. А сьогодні влада вже нікого й не слухає, окрім хіба що деяких любомудрих російських політтехнологів.

Люди, котрі повинні були б забезпечувати ідейний, ідеологічний напрям діяльності влади, бездарно виконували й виконують свої завдання. Наприклад, іміджмейкери чинного Президента витягнули звідкись (відомо звідки!) ідею «патронату», яку проштовхували скрізь, де тільки можливо. Будь-які важливі й неважливі заходи, що проходять в Україні, здебільшого супроводжуються одним і тим самим гаслом та написом на щиті: «Під патронатом Президента України Л.Кучми». Якщо Президент допоміг щось організувати чи провести — то можна було б просто сказати: «за сприяння Президента України». Та й годі. Адже етимологія слова «патронат» не дуже красномовна. Енциклопедичний словник іншомовних слів трактує його так: «патронат (лат. patronatus) — у Стародавньому Римі форма покровительства, що приводила до залежності незаможних або неповноправних громадян (клієнтів) від багатих і впливових патронів». Увесь цей патронат — усього лише бездарне мавпування російської дійсності. В Росії був «цар» Борис, а в Україні вигадали «батька (папу)» Леоніда. Сьогодні в Росії новий поводир. Там безперервно піариться проект, який можна звести до єдиного вислову: «Владимир Путин — президент всея Руси»! Першим «гудком» для України в контексті цього проекту став ЄЕП.

Люди, які формували й сьогодні формують політику та імідж українського Президента, застосували неадекватну, застарілу методологію. Тим самим вони зробили патронові ведмежу послугу. Це не сприяло становленню справжньої демократії в Україні і в результаті призвело до утворення такого політичного устрою, який уже давно себе віджив у цивілізованій Європі. Зрештою, внаслідок такої політики Президент Леонід Кучма опинився у своєрідному лабіринті з кривих дзеркал. І вже не він, як батько, веде кудись націю, а його самого якісь прийшлі люди водять по лабіринту і попід руки, і за носа, але виходу не показують. Коли Президент в інтерв’ю для програми «Епіцентр» сказав, що повернувся з Баден-Бадена в Україну — «свинарник», стало зрозуміло — він у безвихідній ситуації щодо рідної держави. Хоча вихід є простий і дієвий — піти в народ. Відгородитися від усіх порадників, загримуватися під середньостатистичного українця, приклеїти якусь бороду (щоб ніхто не впізнав), узяти якусь торбинку й ходити Україною (звичайно, під прикриттям нікому не помітної охорони) і — слухати. Ніде нічого не говорити, а тільки слухати. Хоча б місяць, навіть тижня вистачило б. Я впевнений, народ підказав би Президенту вихід. А так — маємо те, що маємо, а якщо й далі так піде, то й того не матимемо...

Сьогодні вже всім зрозуміло, що, попри наявність у державі Україна показових демократичних шат (президентсько-парламентська республіка з найдемократичнішою в Європі Конституцією), єдиною ідеєю, яку влада (щонайменше, останніх п’ять-сім років) нав’язувала народові як національну, була ідея патронату. І здогадатися, чим така абракадабра закінчиться, неважко. У кращому разі, тим, що єдиною «національною ідеєю» стане безперервний пошук українцями власної національної ідеї. І це в умовах, коли Україна одночасно буде об’єктом кількох проектів глобалізації.

Коли ми говоримо про національну ідею, то треба пам’ятати, що це поняття найбільше плекається у тих країнах, які мають імперські амбіції. Скажімо, всі знають про російську ідею («Москва — третій Рим, а іншого не дано»), про колишню польську ідею («Польща — від моря до моря»), про «американську мрію» і таке інше. Але мало хто знає хоча б щось про національну ідею, наприклад, фінів або чехів. Тим часом і в цих країнах такі ідеї є, однак вони існують у більш приземленому, неекспансіоністському вигляді. Кілька років тому мій приятель, як і багато наших земляків, їздив на заробітки до Чехії. Він розповів дуже повчальну історію, яку бачив на власні очі. Автобус із нашими заробітчанами приїхав на автостанцію у місті Брно. Люди повиходили із салону автобуса, й один чоловік за звичкою, виробленою в Україні до автоматизму, приклав руку до носа і висякався не в хусточку, а прямо на тротуар. Вмить пролунав свисток поліцейського. Бідолаху добряче оштрафували. І лише щиросерді вмовляння поліцейського з боку друзів цього чоловіка врятували його від депортації. Як на мене, то це і є наочний приклад того, як діє національна ідея на практиці. Чехи не засмічують свою землю й не дозволяють цього робити іншим. Наші люди щиро дивуються з того, які порядок і чистота панують на вулицях західноєвропейських міст. А в себе вдома ніяк не можуть запровадити таких простих і гуманних речей.

Зрештою, поняття «ідея» слід розуміти не тільки як щось позаземне, недосяжне, небесне. Якщо ідея справжня, то вона завжди себе якимось чином виявить у практичній площині. За нинішньої економічної ситуації якісь абстрактні ідеї в Україні не здатні вижити. Лише великі романтики можуть присвятити своє життя служінню ідеї, задля ідеї. А таких людей, як правило, небагато. Натомість теперішній світ — прагматичний, споживацький. Люди знають, що можна жити якісніше, краще, і через те втікають світ за очі у ті країни, народи яких спромоглися втілити свої національні прагнення.

Метафорично державу Україна часто порівнюють із мостом — спорудою, яка єднає Європу з Азією, Схід із Заходом. І ось ми, громадяни мосту, щоб не опинитися під ним, повинні подбати про надійність конструкції. Ще з часів Макіавеллі добре відомі основні опори: національна незалежність, безпека та ефективна система державного устрою. З останнім у нас, очевидно, суцільні негаразди. До того ж зовсім недавно нашому мостові приклеїли новий ярлик — «буферна зона». Задля цього «успішно» попрацювали і наша рідна влада, і окремі європейські комісари, і російські емісари. Останні досягли успіху без лапок. Прошу вибачення у жінок, але в народі буферами називають жіночі груди. І ось тепер, знову ж таки, метафорично, одну українську цицю ссатиме об’єднана Європа, а другою втішатиметься Росія. Підгодовуватимуть вони нас власними ідеями, а голодніша, спекулюючи на темі спільного слов’янського коріння, вже дуже скоро домагатиметься обох циць. Щоб із нас швиденько не висмоктали всього кальцію, мусимо якось боронитися. На рівні ідеї-утопії можемо піти шляхом відомого «сина юриста» і проголосити величезний простір (як на Сході, так і на Заході) зоною панування українського козацького духу. На сході така нова Україна повинна межувати з Китаєм, а на заході — щоб ніхто в Європі не ображався — з Марокко. Аби тільки думка про таку думку нікого в Україні дуже не налякала. Чи це буде шанс вижити у тих межах, які маємо тепер?

Є й інший шлях, менш утопічний. За часів прем’єрства Віктора Ющенка в державі прозвучали слова, які могли б відіграти ключову роль у формуванні і становленні української ідеї. Я маю на увазі тодішній заклик Ющенка, що в Україні вкрай необхідно подолати бідність. «Подолання бідності» — це не просто ідея, а нагальна потреба, але її зміст має універсальне значення. Задля цього українці справді могли б об’єднатися. Це зрозуміло простим людям і на заході, і на сході України. Бо якщо нині закликати пересічного міщанина з Донецька чи Луганська бути соборним з іванофранківцем або львів’янином — то мало що з цього вийде. Шлях до української соборності ще дуже довгий. Люди на сході України за інерцією тяжіють до соборності з росіянами. Натомість, подолання бідності матеріальної здатне потягнути за собою зростання інтелектуального багатства, а відтак — і піднесення духу. Власне, в цьому й полягав універсалізм Ющенкового заклику. Очевидно, за деякі успіхи на зазначеному напрямку його і було звільнено з посади прем’єр-міністра.

Уряд Анатолія Кінаха, оцінивши ефективність гасла, продовжив перманентну боротьбу з бідністю населення. Пріоритетом уряду Віктора Януковича також є зазначена боротьба. Але «подолання бідності» для нинішньої влади стало свого роду ритуальним заклинанням. Їй не вдається подолати загальну бідність, проте вона успішно бореться із власними нестатками.

Українці мають дуже повчальну народну приказку: «Чого бідний? Бо дурний»... Це нагадування про те, що бідність — поняття не суто матеріальне. Слід також пам’ятати, що зміст приказки стосується не лише більшості громадян, а й влади. Понад те, логіка нинішньої ситуації підказує, що при владі, вочевидь, — найбідніші. І вони борються, борються, борються… вони сильні, як ніколи. Їм залишається лише проголосити універсальну ідею — подолання бідності в усьому світі. Тільки ось за чий рахунок? Сьогодні в Україні (особливо у великих містах) уже можна спостерігати масове поклоніння тільки грошовим знакам. І це вже зовсім не соціальна ідея, а майже діагноз.

Україна — дуже своєрідне поєднання Сходу і Заходу. Зважаючи на цю обставину, домінуючою в суспільстві має бути ідея балансу (читай — закону). Але якщо матимемо при цьому президента Патрона, Вождя чи навіть Лідера, то рано чи пізно прийдемо в нікуди. Президент України має бути тільки громадянином — патріотом рідної землі. І крапка. Кожен із нас є дитиною своїх батьків, і майже кожен є батьком або матір’ю своїх дітей. Водночас майже кожному українцеві «своя сорочка ближча до тіла», і майже у кожного — «хата скраю». Це лише свідчить про те, що в Україні кожен сам собі батько — і бідний, і багатий, і дурний. Але навіть за такої стартової позиції вже не так далеко до громадянського суспільства.

Україна — не Польща, не Гондурас і справді — не Росія. В Росії ситуація значно складніша за українську. На відміну від українців в Україні, росіяни в Росії значно більш асимільовані. Росіяни — сильний, талановитий народ, але комплекс власного месіанства виснажує їхні сили, руйнує їх зсередини. Рано чи пізно це може закінчитися великою національною поразкою. У світовій історії є чимало прикладів того, як кінчаються різноманітні гегемонії. Наприклад, коли російські комуністи на чолі з Г.Зюгановим виходять на демонстрацію в американських бейсболках (хоч і з власною символікою), то це лише знаково підтверджує процес розкладання. Це лише простий приклад плати за власне месіанство. Кепочки заклятого «врага» на власних головах — доборолися ідейні російські комуністи. Російським «господам» також «мучительно больно», вони гуртом узялися за будівництво нової імперії. Але методологія і технологія, навіть, якщо хочете, й ідея, закладені в основі цієї побудови, — старосвітські. І до чого це все приведе? Гегель напевно сказав би, що до світової гегемонії Китаю.

І на завершення про «бураки». Не так давно цей благородний овоч був трохи принижений устами президента Росії Володимира Путіна. Ну то й що? Ми ж знаємо, що буряки у нас смачні і гарні. Тим більше що ми їх можемо мати стільки, що й на весь світ вистачить. Навіть більше. Уявіть собі, як здивується світ, коли бодай частково здійсниться мрія нашого Президента й наші бурячки першими проростуть не лише на Місяці, а й на Марсі. Благо космічні ракети-носії у нас є, залишається лише відповідний сорт буряків виплекати. Адже ідея — вона і в буряках також. Платон легко б це довів. Але я впевнений, що сьогодні мало хто в Росії, зокрема й їхній президент, спроможний уявити собі, яке універсальне значення міг мати цей овоч для мільйонів українців у 1933 році.

Українська еліта вже отримала достатньо сигналів про те, що діється в сусідньому «царстве-государстве». І не треба плекати собі жодних ілюзій. Треба тільки переконати власний народ в одному: твоя сорочка і твоя хата завжди ближчі до твого тіла, але хата твоя — географічно — не скраю, а в Європі. Хай поки що і не в об’єднаній. Можливо, з цього й випливає українська національна ідея — врешті-решт завершити об’єднання великої Європи (хоч вона й пручається). Це означає не просто приклеїтися до Євросоюзу, а на правах рівних із усіма європейськими народами будувати власне майбутнє. А за тим, у разі потреби, і Росії з Білорусією допомогти.

Сьогоднішні відносні мир і стабільність базуються на тому, що суспільне життя в Україні здебільшого побудоване не на особистісних професійних якостях, а на особистісних зв’язках громадян. Це свідчить про панування певної колективної ідеї, але ім’я цій ідеї — страх. Тому, попри всі ідеологічні суперечності, сучасній українській еліті завжди слід пам’ятати одну важливу максиму, висловлену колись давно в Афінах кініком Антісфеном: «Держави вмирають тоді, коли не можуть більше відрізняти хороших людей від дурних».