ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ КЛЕЙНОДИ ДУМКИ З ПРИВОДУ ЕКСПОЗИЦІЇ РЕЛІКВІЙ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

То навіщо ворушити минуле, оживляти пам’ять про тяжкі душевні травми, пробуджувати непримиренну ненависть предків? На жаль, життя нас про це не
запитує. У польській, єврейській, російській, українській, татарській історичній пам’яті образи того минулого склались дуже по-різному, та й в уявленнях
кожного народу, зокрема українців, оцінки невпинно переглядаються. Напередодні 2004 року, коли Україна відзначатиме 350-річчя Переяславської Ради, нелегко узгодити образи двох Богданів — ватажка всенародного повстання й ініціатора Переяславської присяги на вірність московському царю. Принаймні можна сказати, що, переносячись уявою назад через три з половиною століття, — чи, що те ж саме, переносячи на сучасні вулиці і площі українських міст, на поля України XXI століття тодішні криваві побоїща, — ми нічого не збагнемо, а тільки втратимо набуту століттями мудрість.

Зважимо на те, що XVII століття було епохою кривавих релігійних війн. У західній Європі вони закінчилися Вестфальським миром саме того 1648 року, коли у нас вибухнула Хмельниччина. Повстання Богдана Хмельницького переросло у війну, яка була водночас релігійною, міжетнічною і громадянською (селянською війною, як і в Німеччині).

Такий сплав пристрастей, де класова ненависть поєднана з етнічними передсудами і освячена релігією, і в західній Європі, і в Україні дав вибух із жахливими наслідками, що відчувалися століттями і не забуті й нині. Вольовий, розумний, освічений, жорстокий і підступний гетьман Богдан-Зиновій був сином свого часу, чого аж ніяк не варто приховувати. Справа нащадків — схилити голови над усіма могилами.

Коли йдеться про політичний вибір, то слід зазначити, що Богдан обрав одну з обговорюваних тоді альтернатив. У першій половині століття, здавалося, реалізувався інший шлях — шлях західницької орієнтації України-Русі, який відстоювали не тільки уніати, а й такий православний діяч, як Петро Могила. Протилежні позиції відстоювали консервативно налаштовані православні ієрархи, як-от Ісайя Копинський, Лубенський владика. Консервативне крило орієнтувалося на Москву. Природно, що симпатії селянської стихії були на боці цих останніх, оскільки великі землевласники — як польські, так і українські («руські») — орієнтувалися на Захід. Катастрофа настала невдовзі після смерті митрополита Петра Могили, і винуватцем, можна сказати, була непримиренна позиція шляхти й Ватикану.

Богдан Хмельницький не просто «пішов під Москву», а здійснив кроки, що видавалися рішенням суверенного володаря. На прапорі, експонованому серед інших атрибутів гетьманської влади, є напис, що розшифровується як «Богдан Хмельницький Гетьман Єго Королівської милості Війська Запорізького». В розпал повстання Богдан-Зиновій визнає королівську зверхність над собою. Інакше й не можна було мислити в ті часи, коли владна харизма уявлялася похідною від богопомазаної монаршої влади. Для Хмельницького повна незалежність була б можливою тільки як встановлення монархії, чому, власне, і служила б спадковість гетьманської влади. Така ситуація склалася в Україні через півтора століття, коли оточення вірного імператриці Катерині гетьмана Кирила Розумовського надумало зробити його посаду спадковою. Це негайно призвело до ліквідації гетьманату, бо наводило на думку про суверенну монархію. Сини Хмельницького були, таким чином, символами можливого перетворення України на незалежну державу. Але, не претендуючи поки формально на богопомазаний суверенітет, гетьман Богдан робив Україну суверенною фактично, міняючи свого зверхника-сюзерена з власної волі і з власної волі йдучи «під руку» Московського володаря.

До речі, саме цій меті — демонстрації власної волі — служила й Переяславська присяга. Ніякої угоди з московським самодержцем гетьман Війська Запорізького укладати не міг, і присяга була задумана ним як хитрий дипломатичний крок. Провівши в Переяславі присягу (незважаючи на відчутний опір старшини та церкви), гетьман почав торгуватися з Москвою про якийсь відповідний крок з російського боку. Врешті подобою такого кроку стала формула «царь повелел, а бояре приговорили», що надавала рішенню про приєднання України до Росії дещо конвенціонального характеру.

Про реальний зміст і реальні наслідки «Переяславської угоди» не варто багато говорити. Без сумнівів, Україна тяжко програла.

Але саме слово «угода», як і вся сукупність суверенних дій Богдана Хмельницького, залишилися свідченнями того, що Україна існує.

А далі все залежить від нас.

Ось чому речі, які ми побачили на виставці, організованій Фондом Губського, не варто розглядати як свідчення часу, вирвані з контексту історії, як побутові предмети, хоч би й предмети військово-політичного побуту. Для нас це взагалі не речі. Місце таких предметів — не просто в музеї, а на «нашому небі», їх символічне значення полягало в тому, що вони створювали новий політичний простір. Ставали координатами, точками відліку, з якими ми співвідносимо себе.

Ювілеї не для того потрібні, щоб ідеалізувати події і персонажів далекої чи недавньої історії. Люди є люди, земні і грішні навіть тоді, коли перетворюються на символи. Та якщо їм вдається зробити чи хоча б задумати щось таке, що виносить їх на небеса віковічних цінностей, — вони неначе виходять із плину історії в позачасся.

Хотілось би, щоб удався замір повернути гетьманські клейноди і особисті речі додому, в Україну, назавжди.

Хотілось би, щоб ми ставилися до них не як до ілюстрацій до підручника історії, а як до сьогоднішніх святинь.

Початок буттю України як держави давним-давно поклали ті люди, від яких лишилися понищені часом речі. Україна існує. Хотілось би, щоб усім її громадянам в ній можна було жити, не шукаючи щастя на чужині.