Про ідеологію і політику Українського інституту національної пам’яті

Ідея створення Українського інституту національної пам’яті (УІНП) належить президенту України Віктору Ющенку. За його дорученням у травні 2006 року з’явилася офіційна постанова Кабінету міністрів України №764, підписана прем’єр-міністром Юрієм Єхануровим, «Про утворення Українського інституту національної пам’яті» як центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті України. Інститут є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Проте лише сім місяців тому інститут одержав невелике приміщення у будинку по вул. Липській, 16. Ремонт у восьми кімнатах ми виконали спонсорським коштом, а також завдяки допомозі Служби безпеки України та Державного управління справами.

В уряді Віктора Януковича нам виділили кошти на утримання штату лише з 25—30 осіб. З огляду на те, що УІНП повинен мати певний мінімальний штат адміністративного управління, фактичних виконавців завдань інституту надзвичайно мало.

Головним розпорядником коштів УІНП чомусь призначено Держкомархів України, яким нині керує представниця КПУ пані Ольга Гінзбург. Нашим безпосереднім керівником є віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник. Про свою зверхність над інститутом заявляє і О.Гінзбург.

За уповноваженням президента Віктора Ющенка ми подали та завдяки його особистій ініціативі Верховна Рада ухвалила Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». На виконання закону ми розробили і подали до Кабміну концепцію Загальнодержавної програми про Голодомор 1932—1933 рр. і пройшли усі стадії формальних рецензій і узгоджень. Але розгляд документів у Кабінеті міністрів затримується. Незважаючи на зволікання, ми завершуємо роботу над виставкою «Голодомор 1932—1933 років в Україні», що об’єднує матеріали виставок СБУ, Фонду «Україна 3000» та інших зібрань. На основі постанови Кабміну від 13 червня 2007 року №820 Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» підпорядковано УІНП.

На виконання розпорядження президента і Кабінету міністрів, владнавши всі формальності, ми подали на затвердження до Кабміну концепцію закону України про український визвольний рух 20—50-х років ХХ століття. Згідно з цією концепцією, учасниками визвольного руху за незалежність України є: учасники визвольної боротьби на Лівобережній і Правобережній Україні у 1918—1923 роках (армія УНР, антибільшовицькі повстанські та партизанські організації), учасники визвольної боротьби 1928—1932 рр., учасники Карпатської Січі 1938—1939 рр., боротьби ОУН і УПА 1941—1955 років. Уся Україна від сходу до заходу боролася за свою незалежність.

Для чого, власне, створювався УІНП? Основне його завдання — розгортання заходів, спрямованих на консолідацію і зростання державотворчого патріотизму народу України.

Українська політична нація — громадяни України різного етнічного походження — має себе усвідомити як нація державна. Воскресіння пам’яті про жертви й утиски, яких зазнала українська нація, має переконати сьогоднішнє покоління, що наші співвітчизники сповна заплатили за незалежність, і що його моральне, економічне, політичне та й просто життя може бути гарантоване лише у незалежній Українській державі. Осмислення минулого має мобілізувати націю на створення квітучої, заможної Української держави. Саме досягненню такої мети служитиме правдиве розкриття сторінок минулого і цілеспрямоване їх використання у розбудові держави.

УІНП має розгорнути роботу зі збирання і систематизації в електронному форматі усіх матеріалів, що стосуються минулого України, як от архівів НКВС і КДБ СРСР, архівів КПУ, Міноборони, МВС, науково-дослідних установ, бібліотек, фондів окремих юридичних і фізичних осіб, свідчень очевидців та інших джерел. Інститут працюватиме над створенням музеїв, пам’ятних місць і заповідних територій пам’яті. Сюди належать місця великих битв епохи Козаччини, Першої і Другої світових воєн. Потрібно відродити музей Запорозької Січі, створити музей Голодомору тощо.

До обов’язків УІНП належатиме і відновлення пам’яті про великий творчий потенціал українського народу. Широкій громадськості мають стати відомими імена інженерів, учених, письменників, діячів культури і освіти, полководців і будівничих, спортсменів, які прославляли націю своїми видатними досягненнями, а також імена визначних меценатів, котрі підтримували розвиток української культури. Інститут національної пам’яті ініціюватиме розробку та виконуватиме відповідні державні програми.

Про ідеологію

Аналіз далекого минулого, подій ХХ століття і шістнадцяти років нашої незалежності свідчить, що аналітична діяльність УІНП має ґрунтуватися на утвердженні в Україні трьох основних положень майбутнього сталого розвитку нашої держави.

Положення перше: в основі політики законодавчої і виконавчої влади в Україні лежить національна ідея.

Положення друге: політика держави спрямована на створен­ня в українському суспільстві потужного середнього класу.

Положення третє: українське суспільство зберігає і поліпшує природу України.

Усі ці положення є базовими для розгортання цілеспрямованої роботи УІНП. Деякі аргументи стосовно кожного з них.

Щодо першого положення. Держава існує і розвивається на основі самоусвідомлення української політичної нації. Універ­сальним є принцип єдності народу і території, згідно з яким нація і заселена нею територія становлять стійку природну цілісність. Стійкість і незнищенність української нації на її споконвічній землі яскраво підтверджені історією нашого півтисячолітнього опору окупантам і створенням незалежної держави.

Отже, дії державної влади мають спрямовуватися на розвиток національної свідомості, національної гідності, шляхетності та усвідомленої державної дисципліни. Ці необхідні риси вкорінені у кожній європейській країні через представників національної еліти. У нас немає такого багатства. Наші знатні роди були знищені або асимільовані протягом довгих століть. Але коріння української нації незнищенно вросло в українську землю. І це яскраво засвідчили події ХХ століття.

Неймовірно великими людсь­кими втратами для України у ХХ столітті позначився період існування СРСР. Радянський Союз як держава, заснована на принципах марксизму-ленінізму, не могла існувати без застосування терору. Вона розпалася з об’єктивних причин, і широкій українській громадськості конче потрібно це знати.

Кожна суспільна система має притаманний їй запас внутрішньої енергії і притаманне їй уміння використовувати інформацію. Їх можна спрямувати на здійснення терору, на ізоляцію системи від зовнішніх впливів, але тоді не вистачить засобів для підвищення рівня життя. Саме це відбувалося протягом усього періоду існування СРСР. Зреш­тою, засобів для підтримання терору забракло, національно-визвольні рухи перемогли й утопічна держава розпалася. Надзвичайно важливо донести це до сучасного українського суспільства, якщо хочемо домогтися його консолідації.

Боротьба українців за незалежність у різні періоди набувала різних форм. Доля учасників цієї боротьби завжди була трагічною. Але трагічною ще й тому, що їхні імена, пам’ять про них нехтувалися правлячими режимами. В офіційних докумен­тах держав-окупантів борці за незалежність значаться як «бандити», «зрадники», «шпигуни», «саботажники» тощо. І ця знева­га вкарбовувалася у пам’ять нації десятиліттями. Націю у її віковій боротьбі за незалежність намагалися зробити безпам’ят­ною.

Боротьба українців має бути правдиво описана з позицій права нації на державне самовизначення. Всі, хто боровся за Україну, мучився, гинув, мають трактуватися як національні герої України. На основі яких історичних джерел це можливо зробити? Ад­же як у польській, як в російській імперській, так і в радянській історіографії, в архівах СРСР і Польщі всі українці-патріоти зобра­жені виключно як негативні пер­сонажі. На щастя, в Україні ще жива пам’ять народу. І вона ста­новитиме значну частину істо­рич­ного архіву сучасної України.

Ми стверджуємо, що протягом усієї історії перманентним був рух української нації до дер­жавної незалежності. І це об’єк­тивний закон. Українці заселяють свою землю, землю своїх батьків. Заснована на здоровому глузді політика усіх державних установ повинна мати у своїй основі українську ідею. Іншого просто не дано.

Щодо другого положення — створення в Україні домінуючого середнього класу.

Національна пам’ять повинна мати у суспільстві ефективного носія пам’яті і національної ідентичності. Носія свідомого, розумного, творчого, сповненого гідності. Кому такі риси можуть бути притаманні? Гарному фахів­цеві, знавцеві своєї справи, конкурентоспроможному виробникові матеріальної чи духовної про­дукції. За означенням, такими рисами у суспільстві наділена та його частина, що зветься середнім класом.

За існуючих нині суспільних устроїв у більшості країн Захід­ного світу домінуючим є середній клас. До середнього класу європейського типу належать учителі, лікарі, вчені, артисти, письменники, офіцери, судді, інженери, техніки, кваліфіковані майстри, дрібні та середні підприємці, кваліфіковані робітники, фермери, працівники управління... Вважається, що середня заробітна плата представника середнього класу відповідає зар­платі вчителя. Вона визначається двома умовами: 12% від цієї зарплати становлять витрати на їжу і предмети першої необхідності і 35% — заощадження в банку. Протягом десятиліть вона тримається в Європі на рівні вартості 885 кг хліба (рентабельного хліба) на місяць.

У суспільстві, де домінує середній клас, близько 80% товарів і послуг виробляє саме він. Середній клас є і основним споживачем виробленого ним. Ціни на товари споживання і довготривалого вжитку залежать від купівельної спромож­ності домінуючого середнього класу. Економічно система з домінуючим середнім класом є самодостатньою, самоузгодженою і конкурентоспроможною.

Домінуючий середній клас ніколи не утвориться сам собою, і його становлення не буде стійким, якщо в країні провадитиметься «ліберальна, демократична» політика рівних можливостей.

Як доведено на основі сучасного комп’ютерного моделювання, домінування середнього класу може бути забезпечене лише чіт­кою системою законодавчих положень і цілеспрямованими діями виконавчої влади. Визначен­ня таких положень для Укра­їн­ської держави є одним із зав­дань УІНП.

Зокрема протидія масовому виїзду за кордон найбільш працездатної частини населення стає нагальною проблемою майбутнього України. Як вже зазначалося, знатні українські родини, носії національної пам’яті, національної ідеї, практично винищені. Але життя триває. Щороку сотні тисяч молодих людей здобувають фахову освіту в нашій країні. Здобувають... і масово виїжджають за кордон, де заробітна плата за їхньою спеціальністю є значно вищою. Низька заробітна плата кваліфікованих працівників протягом усіх років незалежної України була джерелом збагачення власників підприємств. А з іншого боку знецінила кваліфікацію, спричинила низьку якість і продуктивність праці саме в Україні. За таких обставин скоро ні з ким буде створювати домінуючий середній клас. А либонь він є основним носієм національної пам’яті, прогресу і патріотизму, основою здорового виховання нації та її консолідації.

Щодо третього положення — захисту довкілля, а також захисту людської психіки, визволення її від прищепленого колишнім комуністичним режимом інстинкту страху.

Виживанням за умов неймо­вірного морального і фізичного тиску українська нація багато в чому завдячує рідній землі. Там, де природа менш знищена, сильніший український дух. Там зберігається пам’ять нації, там бережуть традиції національних героїв. Там, де природа понівечена, панує космополітичний «вінегрет». У тих районах України найвищий рівень злочинності, найбільша різниця у майновому стані людей, там представники європейського аналогу середнього класу посідають другорядне становище у суспільстві.

Україна довго пожинатиме плоди двох велетенських рукотворних катаклізмів: аварії на Чорнобильській АЕС і створення каскаду водойм на Дніпрі. Суспільству необхідні знання про походження та наслідки обох явищ. Це теж є проблемою пам’яті, яку має розглядати УІНП.

Загалом, розкриваючи пам’ять про минуле, треба робити висновки стосовно шляхів побудови майбутнього як із точки зору вибору оптимальної системи функціонування держави, так і з точки зору готовності національних кадрів.

Пам’ять народу формує його історію. Історія Української дер­жави пишеться на базі різних джерел пам’яті. Тож одним із центральних завдань УІНП є аналіз існуючих засобів подання історії України, перш за все у шкільних підручниках.

Подібно до того, як це було зроблено в Ірландії, Фінляндії, Словенії, Норвегії, Швеції, Болгарії і багатьох інших країнах світу, як тих, що ставали на шлях незалежності, так і тих, що бережуть свою незалежність, Україна має усвідомити принципи, що закладаються у навчальну суть підручника. Базовий підручник з історії України повинен ґрунтуватися на об’єктивному висвітленні історичних подій. Але державний підручник з історії України має цілеспрямовано наповнюватися корисною для розбудови дер­жави інформацією, що стосується історичних подій. Ми всі усвідомлюємо, що підручник з історії у нинішній українській школі — це один із основних навчальних засобів для виховання ідентичності громадянина України. Зараз у нашій країні є сотні різних підручників з історії із різнополюсним ідеологічним змістом.

УІНП ініціює створення групи авторитетних істориків, котрі працюватимуть над переглядом змісту підручників і посібників з історії України під кутом зору такого трактування історичної пам’яті українського народу, яке сприятиме розвитку патріотизму і національної гордості та гідності у молодого покоління.

Про статус УІНП

Питання статусу УІНП досі не вирішено до кінця. Інститут є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, як, наприклад, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація, Антимонополь­ний комітет та ін. Фінансово Інститут підпорядкований Держав­ному комітету архівів. І це створює труднощі у плануванні роботи УІНП. Сфера його діяльності виходить далеко за межі компетентності Держкомархіву. Інститут національної пам’яті має бути голов­ним розпорядником бюджетних коштів. Подібно до аналогічних інституцій у Поль­щі, Литві, Словаччині, Інститут повинен мати такий статус, який робить його незалежним від діючої виконавчої влади. Голова Інституту мав би за поданням прези­дента України затверджуватися Верхов­ною Радою України і бути підзвітним лише перед ними, не належачи до будь-якої політичної партії. Тому в парламенті має бути схвалений закон про Україн­ський інститут національної пам’яті. Так, наприклад, Польському інституту національної пам’яті надаються прокурорські повноваження. Серед підрозділів Гене­ральної прокуратури Польщі є про­куратура Інституту національ­ної пам’яті. Головним її завданням є здійснення переслідувань за злочини проти польського народу. Сюди ж входить і проблема люстрації.

Мене часто запитують: чи зай­матиметься інститут питаннями, пов’язаними з люстрацією? Ук­раїн­ський УІНП не займатиметься люстрацією, пов’язаною з місцем роботи громадян України до проголошення незалежності Ук­раїни 24 серпня 1991 року. Нато­мість ми ініціюватимемо закони України про визнання комуністичного і нацистського геноциду щодо Ук­раїнського народу 1917—1989 рр. і опрацюємо проекти законів про учасників визвольних змагань за незалежність України. У всіх цих законах будуть статті, якими передбачатиметься покарання за невизнання злочинів проти людст­ва і геноциду стосовно української нації з боку комуністичного і нацистського режимів, і за невизнання державної шани для учасників визвольних змагань. Ми стимулюватимемо судове переслідування осіб, що діятимуть усупереч означеним законам.

Є ще одне принципове питан­ня стосовно діяльності інституту. Чи не викличе розкриття трагічних сторінок минулого ворожого ставлення до Росії і до Польщі в українському суспільстві?

Реально Україна і Росія пережили однотипну соціально-політичну трагедію — панування більшовицького режиму Ульянова-Леніна, Джугашвілі-Сталіна та їхніх послідовників. Режиму, що намагався створити утопічну державу, засновану на помилко­вій, навіть злочинній доктрині.

Різниця між нашими держава­ми полягає в тім, що більшовицький Радянський Союз був насправді правонаступником царсь­кої Росії, а сучасна РФ вважає себе правонаступницею СРСР. Україна ж стала незалежною завдяки прагненню державної незалежності, яке постійно жило в її суспільстві. Це прагнення мало дві форми за часів СРСР: форму відкритої боротьби українських патріотів-націоналістів і форму домагань, що спиралися на формальні статті Конституції СРСР про право республік на відокремлення і створення незалежної дер­жави. Україна виборола державність. Це визнає Росія, це визнає весь світ.

У пам’яті українського народу стосовно подій, що відбувалися в СРСР наприкінці 80-х й на початку 90-х років ХХ ст., залишиться благородна позиція Ми­хай­ла Горбачова, Бориса Єльцина та російської інтелігенції щодо визнання демократичних рухів у республіках Прибалтики та За­кав­каззя, в Україні. Відтворення у пам’яті українців цих подій, як і історії дружніх стосунків у науковій, виробничій і культурній сферах слугуватиме основою для розвитку співпраці та дружніх відносин між Україною і Росією. І ця тема активно розвиватиметься в УІНП.

Польща — друга після Росії країна, яка окупувала українські землі протягом століть. Окупація ця виявлялася фактично в насильницькому привласненні земель українських селян польськими колоністами, що спричиняло міжусобні війни, повстання, переслідування, масові вбивства. Великою мудрістю президентів України та Польщі — Віктора Ющен­ка й Олександра Квасьнєв­ського — було встановлення хрестів-знаків взаємного вибачення.

Українська земля зберігає останки такої великої кількості полеглих у війнах, знищених нацистськими і комуністичними катами, як жодна держава у світі. Обов’язком УІНП є спорудження пам’ятних знаків над могилами трагічно загиблих.

Зокрема це стосується ушанування праху розстріляних органами НКВС у Биківнянському лісі наприкінці 30-х — на початку 40-х років ХХ століття. Там, у землі, лежать уже перемішані кістки. Цю територію не раз плюндрували копачі-злодії. Там розстріляно українців, росіян, євреїв, поляків, татар, греків, німців, молдаван, італійців і представників багатьох інших націй. І я як голова УІНП не хотів би, аби будь-яка держава проводила на тому місці розкопки й «ділила» кістки на польські, українські чи інші. Ми зобов’язані встановити однакові для усіх держав зразки пам’ятних знаків, аби кожен міг прийти туди помолитися, відпочити, зняти з душі тягар горя.

Цей відступ написаний спеціально для наших польських друзів. Саме за їхньої ініціативи українське підприємство, використовуючи бюджетні асигнування, веде розкопки поховань і розділяє кістки на польські й непольські. Цього робити не слід! Акт примирення і взаємного прощення, що його підписали наші президенти, має стати прикладом, як тяжкі уроки пам’яті минулого можуть слугувати розумній і раціональній побудові майбутнього між сусідніми народами і державами.

Український інститут національної пам’яті щиро вдячний Польському інституту національної пам’яті за запрошення наших співробітників до Польщі для переймання досвіду створення і систематизації архівів, проведення досліджень, методик люстрації тощо.

Процеси глобалізації і Україна

Наша держава нині є відкритою до світу. Однак повна й неконтрольована відкритість не відповідає справжньому принципу глобалізації. А суть його полягає в тому, що зі збільшенням об’ємів інформації настає ситуація, коли влада однієї країни неспроможна опрацювати всю необхідну інформацію, подати правильні команди, прийняти правильні рішення. Хоч би яким розумним був президент, чи уряд, чи парламент, чи суди. І тому дер­жави мають об’єднуватись у спільному вирішенні проблем однотипного характеру.

Реалізацію принципу глобалізації можна чітко проілюструвати на прикладі держав Євро­пейського Союзу. Кожна з дер­жав ЄС є національною державою, яка зберігає цілісність своєї території, цілісність культури суспільства, захист інтересів робітників і роботодавців, розвиток виробництва і його конкурентоспроможність... На це витрачається енергія владних структур кожної з держав ЄС.

Проте існують спільні для всіх держав ЄС інтереси. Вони регулюються Радою ЄС на внески всіх держав союзу. Зокрема це забезпечення приблизно однакового для всіх держав високого рівня життя населення, узгодженість прав громадян, енергозабезпечення усієї Європи, раціональний розподіл виробництва зерна і сталі, об’єднання систем зв’язку, створення об’єднаної сукупності обчислювальних центрів, моніторинг економічних процесів, грошових потоків, стійкість спільної валюти, вільне пересування громадян, спільна оборона тощо.

У свою чергу ООН вирішує глобальні проблеми населення Землі, як-от збереження природи, миру, ліквідація наслідків глобального потепління, глобального забруднення тощо.

Тобто глобалізація означає від­крите, добровільне узгодження сукупності команд влади й обов’яз­ків суспільства всередині кожної окремої держави, всередині об’єд­нання держав, а також ООН.

Відкритість до Європи означає для України вільний виїзд населення через погані робочі умови. А Європейський Союз відкритий для вивезення секонд-хенду — як технологій, бо ж ми є техноло­гічно відсталими, так і товарів довготривалого вжитку. Внаслідок цьо­го створюється масштабна система спекуляцій на різниці між цінами закупівлі за кордоном і цінами продажу в Україні. Наша нерішучість стимулює розповсюдження в українському суспільстві настроїв псевдонейтралітету, а це означає відгородження як від Європи, так і від Росії, замкнутість держави з перспективою її розпаду.

Тяжкі уроки нашого минулого, досвід країн, які раніше були окуповані Росією й СРСР, а тепер є членами ЄС, свідчать, що єдиним надійним шляхом для безпеки, національної незалежності й технологічного розвитку України є об’єднання з європейськими державами і входження до Європейського Союзу як найбільш досконалого й ефективного об’єднання держав.

Постає питання: коли об’єдна­на Європа прийме до свого складу Україну? Першою і найнеобхід­нішою умовою є внутрішня політична стійкість України. Стійкість, яка демонструється патріотизмом усіх гілок влади держави, усього суспільства. Ми знову дійшли вихідного положення, на якому, зокрема, ґрунтуватиметься діяльність УІНП: «в основі діяльності усіх гілок влади в Україні має лежати національна ідея».