Про дитиноцентризм та інші «изми»

«Житомирщина вітає президента України». Такий білборд зустрічав В.Ющенка. Інший, власне, головний — «Дітям потрібна сім’я» — помістили під ним. Утретє, починаючи з 2005 року, за участю президента проводилася всеукраїнська нарада «З любов’ю і турботою про дітей». Цього разу вона проходила в Житомирі — ближче до зачинателя та ініціатора заходу нинішнього губернатора Житомирської області та екс-міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Ю.Павленка. Приїзд В.Ющенка паралізував життя мешканців міста — подібну представницьку делегацію Житомирщина приймала вперше... Мета наради — проаналізувати результати виконання Указу президента «Про проведення в Україні в 2006 році Року захисту прав дитини» і намітити пріоритети на
2007-й, реалізація яких дозволить маленьким громадянам України почуватися комфортно у своїй державі. Що сказати про результати? Однозначно, що Юрій Олексійович показав себе хорошим, дбайливим господарем, який усе несе у свій «дім», зокрема і президента. Робить він це вміло, гарно та організовано.

Хоч би якими були б мотивації, правда, дуже добре, що Ю.Павленко не забуває «дитячу тему». Добре, що на цій нараді мали можливість виступити самі діти. Іноді — дуже щиро, як той хлопчик, якому В.Ющенко (котрий сидів значно далі, ніж новий «сімейний» міністр Корж) особисто поправив мікрофон, чим зірвав зливу оплесків. Іноді — завчено-фальшиво. Іноді — озвучуючи тексти, складені для них дорослими, які часом набагато більше переймаються вирішенням власних, омбудсменських, проблем. Правда, чудово, що наш президент приділяє особисту увагу таким безумовно важливим питанням, як права дітей в Україні, при цьому наївно вважаючи, що запрошених на засідання переважно політичних журналістів справді цікавить тема благополуччя дітей, а не, наприклад, конфлікт із Жовтяком або ж підписаний ним напередодні указ про звільнення Луценка. Президент так добре розбирається в «дитячих» питаннях, що з легкістю ігнорує написані для нього промови, імпровізуючи з цифрами. Ну й головне, звичайно, суть.

А суть та сама — в Україні епідемія сирітства. За словами віце-прем’єр-міністра України Дмитра Табачника, «частка дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, серед загального дитячого населення України становить 1%». Яка ще держава може собі дозволити таку розкіш — утримувати стільки соціальних сиріт? За словами В.Ющенка, 64% сімей із трьома та більше дітей, а також 40% сімей із двома дітьми, перебувають в Україні за межею бідності. Ця статистика ставить «три знаки запитання навколо існуючих соціальних програм», підкреслив президент.

Є й успіхи. У 2006 році на 40% збільшилася кількість дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ), на 300% — сімей, які всиновили дітей. Висновок, правда, загалом дещо дивний: із профілактики соціального сирітства акцент зміщений на розвиток сімейних форм виховання — насамперед ДБСТ, за словами В.Ющенка, як найбільш фінансово вигідний державі.

Щодо вигоди (особливо для місцевих бюджетів) можна посперечатися. Наприклад, Києву один ДБСТ, який вирішує проблеми восьми чоловік, обходиться приблизно в 500 тис. дол. — це надання дорогого столичного житла, його облаштування, плата батькам-вихователям, навчання соціальних працівників і соціальний супровід. Можна посперечатися і щодо поспішно-примусових методів створення ДБСТ і прийомних сімей. Хоча на нараду до Житомира запросили всіх голів ОДА, виступили лише керівники областей-«відмінників» — Ю.Павленко (Житомирська) і В.Ульянченко (Київська). На думку В.Ющенка, робота у сфері соціальної політики ведеться незадовільно в Запорізькій (губернатору Євгенові Червоненку — окреме зауваження), Івано-Франківській, Чернігівській, Чернівецькій, Херсонській, Миколаївській, Львівській, Полтавській областях, Автономній республіці Крим і місті Севастополь. Президент по-батьківськи посварив «відстаючих» губернаторів і пригрозив їм відставкою.

Ю.Павленко зазначив, що 2006 рік усе-таки «можна вважати початком кардинальної зміни традиційних форм роботи з дітьми у сфері захисту дитинства на основі розвитку сімейних форм виховання і створення закладів нового типу». Серед досягнень — збільшення кількості усиновлених в Україні дітей у десять разів порівняно з 2005 роком. Президент запропонував продумати механізм соціальних виплат сім’ям, які усиновили дитину.

До речі, така деталь: за словами фахівців, під час перекладу українською мовою положень Конвенції ООН про права дитини була допущена технічна помилка — переставили місцями пріоритети: в оригіналі — опіка (коли мають на увазі, передусім, профілактику соціального сирітства і тимчасове влаштування дітей із неблагополучних сімей), у нас — усиновлення. Може, тому і Державний департамент — насамперед з усиновлення, а потім уже з захисту прав дітей?

У цілому висновки звучали цілком оптимістично: «кількісно зміцнилися служби у справах дітей, розгальмовується процес створення сімейних форм виховання, розроблено новий механізм фінансування дітей, які залишилися без батьків, активізується національне усиновлення». Та при цьому, за статистикою, вісім тисяч дітей здійснюють втечу з будинку або з інтернатів, а 12 тисяч перебувають поза школою.

Глава держави дав доручення розширити доступ для дітей із багатодітних сімей і дітей-інвалідів та сиріт до вищої і середньої фахової освіти, передбачити для них квоти держзамов­лення. Чи вдасться це зробити вже з нового навчального року?

В.Ющенко також розкритикував чиновників за високу дитячу смертність і закликав розпочати низку заходів у цій сфері, аби кардинально зменшити «сумну статистику». Боюся, проте, що статистика в наступному році погіршиться через смертність новонароджених: із 1 січня 2007 року набрав чинності закон про те, що передчасними вважаються пологи з 22 тижня вагітності замість колишніх 28. Ухвалюючи цей закон, на жаль, ніхто не подумав про необхідне медичне обладнання і навчання медперсоналу.

Загалом, усе як завжди — трохи популізму, трохи інших політичних «измів», цього разу сконцентрованих у новому терміні «дитиноцентризм», придуманому Ю.Павленком, який має визначати ставлення кожного чиновника до проблем дітей. Яскравий приклад дитиноцентризму — це, напевно, коли Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту як реакцію на статтю «Скарб отця Михайла» І.Ведерникової («ДТ» №2(631) від 20—26 січня 2007 р.) замість натяку на хоч якусь допомогу дітям надсилає до редакції двосторінковий звіт про власні досягнення...