Про захист прав дітей

26 грудня, 2019, 12:43 Роздрукувати
Bипуск № 50, 27 грудня-10 сiчня
Відправити
Відправити

Ситуація зі сферою захисту прав дитини в Україні наближається до критичної точки.

На жаль, починаючи з 2012 року, з різних причин сфера захисту прав дитини стала повертатися у стан до 2005-го: в часи дитячої безпритульності. І якщо не робити ніяких кроків, то, боюся, через рік ми можемо побачити, що таке дитяча бездоглядність 2020-х.

Смисл численних змін, які хаотично вносилися в законодавство, зрозуміти практично неможливо. Окремі з них ситуацію лише погіршили. Однак професійні дискусії при цьому не проводяться.

Так, замість деінституалізації, яка передбачала насамперед виведення дітей з інтернатів, ми отримали ліквідацію установ. На недавніх слуханнях Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики одне з найсерйозніших питань було до Мінздоров'я, яке заявило, що з 1 січня дітей не прийматимуть у Будинки дитини. Їх реорганізують в інші, теж потрібні дітям комунальні установи - паліативні центри. Понад дві третини Будинків дитини вже змінили статути, і дітей, які лишилися без батьківського піклування, не приймають.

Тим часом в Україні щорічно відмовляються від приблизно 430 немовлят. Куди влаштовувати цих дітей? Не кажучи вже про малюків віком до трьох років, чиї батьки не впорюються зі своїми обов'язками або навіть просто небезпечні для дітей. Мінсоц говорить про патронатні сім'ї. Але їх у нас сьогодні не набагато більше сотні.

Очевидно, спочатку необхідно подумати про те, куди влаштовувати дітей, і тільки потім, коли Будинки дитини перестануть бути затребуваними, реорганізовувати їх. А не навпаки.

Згідно із законом 2016 року про патронатні сім'ї, в Україні вже чотири роки як мали бути ліквідовані ЦСПРД і притулки. Однак за цей час потреба в них не тільки не відпала, а й зросла. Сьогодні ці установи перенаповнені, щонайменше, на 50%, тоді як ще сім років тому були напівпорожні. Хоча, відповідно до закону, діти можуть перебувати там до 9 місяців, вони живуть у цих установах роками.

Побоювання викликають також зміни, пов'язані з децентралізацією. Недавно президент вніс у ВР законопроєкт про зміни до Конституції, згідно з яким адмінреформу мають завершити до квітня 2021 року. Замість голів райдержадміністрацій у нас з'являться керівники округів, а замість голів облдержадміністрацій - префекти. Тим часом 145 законодавчих і нормативно-правових актів містять поняття "орган опіки і піклування". І досі немає відповіді на питання, хто візьме на себе ці функції в нових структурах. Відповідно, ми втрачаємо оператора з виявлення дітей, які залишилися без піклування батьків; з питань їх тимчасового влаштування; оформлення під опіку, а також національного усиновлення, оскільки виконавцем усієї цієї системи був районний і міський рівень. Однак дискусію про те, як усе це має відбуватися в нових умовах, навіть не починали.

Рівень національного усиновлення - критично низький. З одного боку, готовність українців всиновлювати залишається досить високою (одночасно 1600 громадян шукають дітей). З іншого - величезна кількість дітей, котрим належить статус, що дозволяє їх усиновити, роками його не отримують. Але чим довше дитина живе поза сім'єю, тим більшу травматизацію переживає, і тим складніше їй потім адаптуватися в новій родині.

У країні величезний дефіцит будь-яких державних службовців, зобов'язаних допомагати дитині: на 4000 дітей - один соцпрацівник (усього по країні - 3 тисячі), на 7000 дітей - один ювенальний поліцейський (усього - 1300), на 3000 дітей - один працівник служби у справах дітей (усього - 2,5 тисячі). При цьому в системі інтернатних установ - майже 150 тисяч працівників. Про яку якість послуг держави може йти мова? І про яку політику?

Країна працює не за красивими промовами, а за законодавчою базою. Тому перше, що необхідно зробити, аби виправити ситуацію, - переписати всю законодавчу базу під ті структури й вертикалі, які в нас з'являться у зв'язку з новою адміністративно-територіальною реформою. Насамперед - порядок діяльності органів опіки та піклування в місцевих органах влади і порядок усиновлення дітей. Для дітей це життєво важливо.

Друге. Потрібно мати політичну волю визнати, що за три роки деінституалізація себе не виправдала. Іти шляхом ліквідації установ - помилково. Правильно - спочатку створювати форми, безпечні для життя дитини, і тільки потім закривати наполовину спорожнілі інтернатні установи. І краще зробити це сьогодні, а не ще через три роки. Бо тільки нинішнього року ми втратили понад 100 дітей, вбитих вітчимами, співмешканцями і т.д. там, де держава не змогла захистити дитину вдома.

Третє. Нам треба зрозуміти, що робити для того, аби діти з переповнених притулків не висипалися на вулицю. Вони вже виходять. Конфлікти старших дітей зі співробітниками в ЦСПРД "Світанок", у Волинському й Закарпатському притулках - перший дзвінок. Більшість цих дітей уже має досвід життя на вулиці.

Щороку мінімум 12 тисяч дітей перебувають у розшуку. Оскільки у випадку зникнення дитини одразу порушується кримінальна справа за статтею 115 (навмисне вбивство), дітей часто повертають. Торік адміністративне покарання за погане виконання своїх обов'язків (великий штраф) було накладено на 48 тисяч батьків. У тому числі тому, що втекли їхні діти. Але мало повернути додому. Хтось має працювати з дитиною й сім'єю для подолання конфлікту.

Четверте. Близько 4300 прийомних сімей та ДБСТ сьогодні виховують дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. Баланс довіри цих сімей до держави й держави до таких сімей порушений. У результаті, їх кількість щорічно зменшується на 150 сімей. Хоча всі навколо продовжують кричати про те, що діти мають виховуватися в сім'ї.

П'яте. Необхідний діалог між працівниками служби у справах дітей, соцпрацівниками та суддями, які сьогодні невиправдано часто відмовляються позбавляти батьків батьківських прав, бо нібито соцслужби не все зробили для того, аби допомогти батькам відновити свою спроможність. Але служб сьогодні, практично, немає. Від того, що позов залишається без розгляду або питущу матір не позбавляють батьківських прав, соцслужба не з'явиться, і працювати з сім'єю ніхто не буде. Ми просто наражаємо дитину на ризик.

Окрім того, сьогодні в країні немає 35 судів. У Станиці Луганській суд не працює, приміром, уже п'ятий рік. Проблеми судової реформи призводять до того, що справи не розглядаються, і діти блокуються в умовах небезпеки, аж до їх загибелі.

Я б дуже хотіла, аби це питання взяв під особистий контроль президент, оскільки, згідно з 52 ст. Конституції, утримання і виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу, гарантом якої він є.

У системі сьогодні - дуже багато ризиків і викликів, що виникли в результаті красивих, але нереальних до виконання гасел. Перелічені мною - лише основна їх частина. У 2020-му час звернути на це серйозну увагу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК