ПРИСТРАСНА ПРАВДА РОБЕРТА КОНКВЕСТА

Історик повинен знайти й зафіксувати те, що відбувалося в реальному житті, об’єктивно викласти безсумнівні факти в їхньому історичному контексті. Автор вважає своє завдання виконаним. Однак при цьому зберігає за собою право на особистий погляд щодо висвітлення ним фактів. Отже, він не обіцяє зберігати моральний нейтралітет...

Роберт Конквест. «Жнива скорботи»

У середині 1980-х років у нью-йоркському видавництві Охford Universitу inc. побачила світ славетна книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи». У ній вперше для широкого загалу на Заході було піднято завісу над однією з найбільших трагедій ХХ століття — українським голодомором 1932—1933 років. Коли я читав цю книгу в Америці одразу після її публікації, мене чи не найбільше вразило те, як глибоко вивчив автор нашу національну історію й ментальність українців, пройнявся почуттям щирої симпатії до народу, який став жертвою кривавих соціальних експериментів сталінського режиму. Англійський аристократ за походженням і один з провідних американських кремленологів він одразу став одним із найпереконаніших і найвпливовіших у світі прихильників української справи, а його «Жнива скорботи» і до сьогодні є найфундаментальнішим дослідженням на цю тему.

Не можна стверджувати, як зазначав сам Конквест, що доти не було публікацій про колективізацію й голодомор в СРСР. Однак усі вони мали характер суто документальних видань або ж були розраховані на фахівців. Історії трагедії у справжньому розумінні цього слова не було створено. Це зробив автор книги «Жнива скорботи». В одній з перших рецензій, видрукуваній у «Таймі», впливовий американський тижневик зазначав: «Конквесту вдалося відтворити людські обличчя селян». Дослідник дотримувався принципу (що робить йому честь як історику й людині) — «не зберігати морального нейтралітету». Тож перший великий науковий твір про страхіття українського голодомору не сприймається як сухий трактат. Конквест персоніфікує трагічну історію не тільки тоді, коли йдеться про одного з найбільших деспотів у літописі людства — Йосипа Сталіна та його прибічників, а й коли йдеться про жертви.

Цьому сприяв не кабінетний, а людський підхід історика, його особисте спілкування з очевидцями трагедії. «Я знайомий з чоловіками та жінками, які в дитячому або навіть дорослому віці пережили змальовані події,— засвідчує Роберт Конквест. — Чимало з них відчуває «комплекс провини» — ірраціональне почуття сорому за те, що їм судилося вижити, тоді як їхні друзі, батьки, брати й сестри померли (таке почуття не чуже тим, хто вийшов живим із нацистських таборів смерті)».

Одним з важливих джерел під час написання «Жнив скорботи» стали особисті свідчення, зібрані в результаті здійснення Гарвардського проекту з усної історії, ініційованого українською діаспорою у США. «Найцінніше у цих спогадах, особливо якщо вони виходять від самих селян, — їхня неприкрашеність, об’єктивність та відповідність реальним фактам,— вважає Конквест. — Тому вони заслуговують на цілковиту довіру». І коли поринаєш у страхітливий світ нескінченних людських трагедій «Жнив скорботи», здається, що в грудях того, хто їх відтворив, б’ється серце українця.

Висновок дослідника голодомору однозначний: «Встановлено безпосередні факти, а мотиви, які до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тож суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режиму, крім карної відповідальності». Конквест звинувачує сталінську диктатуру в кількох тяжких злочинах, що караються згідно з міжнародно-правовим законодавством:

1) у геноциді. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1948 року, геноцид означає будь-який з актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Зокрема «зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на здійснення її фізичного знищення повністю або частково». Це звинувачення безпосередньо стосується злочинів радянського режиму щодо українського селянства, починаючи від так званого розкуркулювання й колективізації до голодомору. Заперечити фактор зумисності неможливо;

2) в інфантициді — масовому знищенні дітей. «Голодомор,— пише Конквест,— винищив або покалічив ціле покоління дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду»;

3) в етноциді — масовому винищенні за національною, етнічною та расовою ознаками. «Голодомор,— доходить висновку автор «Жнив скорботи»,— супроводжувався руйнуванням українського культурного і релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити в цьому подвійному ударі щось випадкове». Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації. Конквест посилається, зокрема, на думку академіка Андрія Сахарова, який відзначав «характерну для Сталіна українофобію». Кремлівський вождь розумів, пояснює дослідник, що рушієм національного відродження України була інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, а також селянські маси, які живили її протягом сторіч. Він, очевидно, вважав, що лише масовий терор проти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори.

За словами Конквеста, над усією людською трагедією 1932—1933 років маячить зловісна постать Сталіна. Через нього ця доба позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Коли спалахнув голодомор 1932—1933 років, диктатор просто відмовився визнати факт його існування. Серед винуватців трагедії Конквест називає його найближчих поплічників Кагановича та Молотова, які, не відчуваючи докорів сумління за скоєне, дожили до похилого віку і померли природною смертю вже тоді, як Україна стала незалежною. Однак з її боку не було зроблено жодної спроби на державному рівні притягти катів українського народу до відповідальності, влаштувати новий Нюрнберзький процес, хоча для цього були всі підстави.

Залишається відповісти на запитання: чому знадобилося понад півстоліття, щоб остаточно вирвати правду про український голодомор із забуття, і чому сьогодні про нього забуто вдруге, цього разу у проголошеній незалежною Україні? Відповідь на перше з них дав Роберт Конквест, наводячи декілька причин. По-перше, пояснює він, трагічні події в Україні 1932—1933 рр. надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово «селянин» чуже й дивне для американця чи англійця, воно нагадує їм далекі країни або давно минулі часи. Так само історія українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, західна людина не сприймає Україну за повноцінну державу — як Польщу, Угорщину та навіть Литву. По-третє, однією з найсерйозніших перешкод на шляху до розуміння тодішніх подій в СССР була здатність Сталіна та радянських офіційних кіл вправно приховувати й перекручувати реальну дійсність.

У цьому лицемірному задумі їм сприяло чимало представників Заходу, які з тих чи інших мотивів прагнули обманювати або бути введеними в оману. В їх числі — відомий радикальний французький політик і державний діяч Едуард Ерріо, який після відвідин 1933 року «потьомкінських» сіл в Україні і влаштованих на його честь пишних банкетів категорично заперечував «брехню буржуазної пропаганди про голод у Радянському Союзі». До тієї ж безславної когорти, що прагнула «бути введеною в оману», належав кореспондент «Нью-Йорк таймс» Уолтер Дюранті, дивним чином удостоєний Пулітцерівської премії «за безсторонні, об’єктивні репортажі з Росії». До речі, після відвідин України він стверджував у своїх облудно-брехливих опусах, нібито нема «ніякого голоду або смертей від голоду і навряд чи таке можливе». Американський журналіст власною совістю розплачувався за привілеї, якими користувався в СРСР, передусім за можливість інтерв’ювати самого дядечка Джо і за доброзичливе ставлення представників впливових кіл у США — прихильників встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом у розпал голодомору в Україні. Тим часом під час приватних розмов Дюранті відверто заявляв, що, за його оцінками, від голодомору загинуло близько 7 мільйонів осіб і що «Україну повністю знекровлено». (Така безчесна поведінка ще раз засвідчує важливість дотримання етичних норм у журналістиці, яка чинить великий вплив на формування громадської свідомості).

На друге запитання спроможні відповісти тільки ми самі. Воно має декілька нюансів, хоч суть його — одна. Чому за безперервним плином президентських і парламентських виборів в Україні, гучними фінансовими скандалами, кримінально-політичними замахами і вбивствами, що заповнюють телевізійні екрани й газетні шпальти, залишається в тіні подія, без осмислення якої неможливо збагнути глибинну причину хронічної кризи українського суспільства, що триває і в період декларативної незалежності? Чому нині нема й згадки про 70-річчя найтрагічнішої події у нашій новітній національній історії на жодному телевізійному каналі, у жодному періодичному виданні з великим накладом, окремі з яких спеціалізуються, як свого часу Уолтер Дюранті, на українофобії, добре знаючи, що вона не карається законом у безхребетному українському суспільстві і що з неї можна навіть мати зиск? Чому в Україні не б’ють у дзвони пам’яті, а вшанування мучеників обмежується тим, що лише в листопадовий День пам’яті жертв голодомору, провідники держави (мало не зірвалося з язика — керівники партії й уряду) офіційно покладають вінки біля пам’ятного знака, майже невидимого на тлі Золотоверхого Михайлівського собору в Києві? Він настільки непримітний, що його не назвеш навіть обеліском, не те що величним монументом скорботи. Чому документальні матеріали про голодомор в Україні 1932—33 років, передані Верховній Раді Конгресом США, утаємничені від громадськості? І, зрештою, чому діяльність Асоціації дослідників голодоморів в Україні спирається виключно на ентузіазм групи самовідданих патріотів, у тому числі представників діаспори, а держава лишається повністю осторонь важливої національної справи?

Чи є ще інший народ у світі, який страждав би на таке історичне безпам’ятство? Що й не дивно за умов фактичної відсутності процесу державотворення в сьогоднішній Україні. Перша аналогія протилежного гатунку, що спадає на думку, це — голокост. У виданій 1985 року книзі Рауля Гільберта «Знищення європейських євреїв» фігурує цифра — 5 мільйонів 100 тисяч розстріляних, замордованих і задушених у газових камерах нацистських концтаборів. Під час голодомору 1932—1933 років українців було знищено більше. Із 20—25 мільйонів чоловік сільського населення України, вважає Роберт Конквест, загинуло приблизно 5 мільйонів — між четвертою та п’ятою частиною. Більшість дослідників називає цифру від 7 до 10 мільйонів. При цьому замордованих жертв сталінського голодомору, розкуркулювання й колективізації, що передували йому, чомусь рахують окремо, хоча винуватцями їхньої загибелі був той самий режим, а процес масового винищення тривав безперервно. За об’єктивною оцінкою, кількість жертв цієї української трагедії сягає близько 15 мільйонів.

У літопис голокосту, що складається із сотень томів, зробили внесок представники багатьох націй, але передусім самі євреї, ті, хто пережив геноцид, та їхні нащадки. І це цілком закономірно. Українці ж, за великим рахунком, не лише не спромоглися на те, щоб про їхню національну трагедію дізнався весь світ, а й не осмислили її самі. Тож не випадково найвідомішу книгу про голодомор написав іноземець, а її видання вийшло друком у незалежній Україні лише 1993 року, до того ж коштом організацій діаспори. В української держави не знайшлося на це грошей, хоч на офіціозні помпезні урочистості їх ніколи не бракує*.

Мій добрий знайомий Джеймс Мейс — колишній професор Гарвардського університету, який свого часу був виконавчим директором президентсько-конгресової комісії з українського голодомору, а нині навчає студентів Києво-Могилянської академії, називає теперішній період в історії України постгеноцидним. Він вивів формулу прогресуючого процесу інтелектуального й морального занепаду українського суспільства, що триває від часу розстріляного відродження і голодомору 1930-х років, внаслідок чого було винищено цвіт української нації та найпрацьовитішу частину суспільства. Чи вдасться колись відновити її генофонд, розірвати трагічне коло національної історії?

Одна з важливих особливостей суспільного розвитку, про яку рідко згадують, полягає у тому, що драматичні події стають іноді джерелом сили нації, її духовного відродження — першооснови державності. Голокост для євреїв — не лише невід’ємна частка їхньої національної свідомості, а й чинник єднання, що спонукав до утворення у новітній час власної держави. Голодомор для українців мав би стати не тільки символом національної скорботи, а й чинником утвердження реальної незалежності й державності, які поки що лишаються пустопорожніми звуками.