Принцип необ’єднуваності

Кожен новий виток переговорів про об’єднання УПЦ КП і УАПЦ з обіцянками, — що тепер уже точно, неодмінно й більше ніколи, — закінчується однаково: спочатку хтось із архієреїв привселюдно висловлює сумнів у строках, потім ще хтось — у доцільності, потім один із намісників робить різкий рух, який викликає моментальну реакцію з іншого боку, і ставить жирну крапку в черговій главі про об’єднання. Глядачів просять не хвилюватися — замість крові на сцені розбризканий журавлиний сік, а спектакль неодмінно повториться через кілька років із тим же складом акторів. І якщо спочатку найцікавішим і натхненним був, так би мовити, «конструктивний етап» — про домовленості між конфесіями писали, сперечалися, дискутували, смакували, — то тепер більше інтригує фінальний обмін прес-конференціями. Після яких виникає одна думка: а може, воно й на краще, що знову не вийшло? Може, варто почекати, поки актори втомляться й поступляться на сцені місцем іншим — не таким конфліктним (щоб не сказати жорсткішим)?

Нинішній етап об’єднавчого процесу закінчився в рекордні строки. Дату об’єднавчого собору ледь призначили, і відразу з нею не погодилися. Умови об’єднання не встигли обговорити, як відразу порушили. Загалом сценарій було продумано зовсім кепсько — замість повномасштабної драми — сумбурна короткометражка. Сценаристи списалися? Чи режисери тепер не ті? От Держкомрелігій скасували, а держдепрелігій ще не ввійшов у курс, своїх сценаристів не вивчили. А може, просто УПЦ КП проводила чергову розвідку боєм — чи достатньо пошарпана УАПЦ, аби прийняти будь-які умови. Хай би там як було, склалося враження, що на швидкий успіх ніхто особливо не розраховував: вийде — добре, не вийде — се ля ві. Якщо, звісно, перед ініціаторами об’єднання ніхто не ставив завдання реалізувати проект «єдина помісна церква» у строк із його чіткою вказівкою. Хоч би й до річниці помаранчевої революції — як символ переможної національної єдності. Чи ж дарма дату об’єднавчого собору призначили на 19 листопада?

Може, тому прес-конференція патріарха Філарета справляла враження заученого виправдання чергового провалу. Як апофеоз прозвучав заклик до парафіян УАПЦ переходити в УПЦ КП без згоди своїх єпископів. Такий-от гарненький вийшов символ єдності нації. Звісно, масовий перехід парафій і духівництва з УАПЦ в УПЦ КП значно зручніший для патріарха — не треба не тільки ризикувати патріаршим куколем, а й ділитися єпископськими портфелями, пардон, митрами. Власне, тут патріарх Філарет виявився щирим у своїх намірах — приєднати до себе уламки УАПЦ, а зовсім не «об’єднати» конфесії. Причому патріарх запевняє, що подібні міграції парафій не призведуть до протистояння та конфліктів: «це ж будуть добровільні переходи», — наївно каже він. Наївність, звісно, награна. Кому як не патріарху знати, чим закінчуються подібні «добровільні переходи».

Однак коли бачиш ціль і маєш застарілу звичку «кувати залізо, не відходячи від каси», делікатничати не станеш. Тут усі засоби підуть у хід — тим більше така дрібниця, як підміна понять. Не хочуть об’єднуватися на наших умовах? Отже, вони проти єдиної помісної церкви. Що, не згодні прийняти як дання предстоятеля Філарета? Хочуть виборів? Отже, на Москву працюють. Що ж, патріарха Філарета можна зрозуміти. Він домігся всього. Майже. Залишилося тільки одне — ввійти в історію. Звісно, туди хотілося б в’їхати на білому коні. Але, здається, на білому не вийде — патріарх не може не розуміти, що через поважний вік і затятість опонентів реального об’єднання всього українського православ’я із собою на чолі він, швидше за все, не дочекається, хоч як би він пресингував і хоч як би ловив кон’юнктуру. Ну, то згодиться й сірий у яблуках — об’єднання двох гілок «українського православ’я» під вивіскою «Єдина помісна православна церква».

Патріарх Філарет запевняє, що об’єднавчий процес зірвала УАПЦ. Про все, мовляв, домовилися, а вони, розумієш, умови висувають, коли йдеться про високе. Але не утримується на патетичній ноті: умову про вибори патріарха за жеребом намісник УПЦ КП розцінив як особисту образу. Ті, хто цього хоче, вважає він, прагнуть усунути його від влади (у той час як йому ніхто не заважає взяти участь у виборах), себто знищити УПЦ КП. От, виходить, на чому УПЦ КП тримається. Насправді це твердження недалеке від істини. Тому коли патріарх Філарет каже про те, що «нам потрібна тільки автокефалія» і зараз, не слід дивуватися цьому юнацькому максималізму й поспіху. Автокефалія сьогодні — це шанс для патріарха Філарета зберегти і патріарший куколь, і своє улюблене дітище — УПЦ КП.

Це стало каменем спотикання і цього разу: із пропозицією про висування кандидатур у намісники за жеребом він рішуче не погодився й наполягав на виборі між двома предстоятелями — ним самим і митрополитом Мефодієм. А оскільки про те, що намісник УАПЦ не братиме участі у виборах, уже було відомо, ситуація склалася однозначна й цілком радянська — вибори на безальтернативній основі. І що найпікантніше — хоч би які були кандидати й хоч би скільки їх було, все одно патріарху Філарету конкурентів немає. Але було ж таке, що обрали іншого — тоді, 1992-го. А наступати двічі на одні й ті ж граблі патріарх, на відміну від УАПЦ, настрою не має.

Досвідчений гравець, патріарх Філарет чудово знає, що іноді може не зіграти навіть козирний туз, особливо коли врахувати, що в УПЦ КП є незадоволені політикою намісника — людини жорсткої й авторитарної. Тому на якусь менш конфліктну постать із кліру тієї ж УПЦ КП могли б погодитися архієреї обох церков. В одному патріарх може бути упевнений абсолютно: за кого за кого, а за митрополита Мефодія — людини м’якої в деяких питаннях — голосувати точно не будуть. Адже якщо не судити переможців і погодитися з тим, що мета виправдує засоби, доведеться визнати патріарха Філарета найуспішнішим церковним діячем нашої з вами сучасності — він створив конфесію практично з нічого і добряче її примножив. У той час як митрополит Мефодій, отримавши в управління після смерті патріарха Димитрія конфесію в задовільному стані, не зумів зберегти навіть те, що було.

Постать митрополита Мефодія, на якому лежить основний тягар відповідальності за розвал УАПЦ — хоча б тому, що він предстоятель — виглядає, можливо, виконавцем політзамовлення, котрий навіть вдячної грамоти за старання не одержав. І не одержить — зійде тихенько зі сцени, і стане віку доживати у своїй єпархії, якщо нові господарі не запропонують посунутися з митрополичого крісла. Тим, хто припускав, що війна митрополита Мефодія й архієпископа Ігоря (Ісіченка) — це війна честолюбств, залишалося тільки розчаровано знизати плечима після того, як митрополит Мефодій відмовився від боротьби за патріарший куколь у прийдешній об’єднаній церкві. А що йому, власне, залишалося? Конкурувати з патріархом Філаретом? По-перше, несерйозно, а по-друге, мавр зробив свою справу... По-людськи його можна пожаліти, дарма, що в глухий кут під номером п’ять він загнав себе сам. «Свої» не люблять його вже давно, а тепер ще й «не зовсім свої» закидають йому потурання інтересам Московського патріархату. А в цих колах, знаєте, гірше не вилаєш. Втім, підсобництво Московському патріархату представники УПЦ КП із легкістю інкримінують усім, хто так чи інакше полемізує з ними.

Прес-конференція у відповідь предстоятеля УАПЦ виглядала традиційно блідніше, ніж прес-конференція опонента. Тобто сказав він багато цікавого — значно більше, ніж патріарх Філарет. Але виникло закономірне запитання — навіщо ж підтверджувати афоризм про те, що в стічну канаву, на відміну від ріки, можна запросто зайти і двічі, і тричі? Коли в УАПЦ упевнені, що патріарх Філарет хотів «використати УАПЦ не для реального об’єднання, а для ліквідації центру УАПЦ», — не вчора ж виникла ця впевненість, якщо «об’єднавчий процес» триває вже більше десяти років. Якщо в УАПЦ викликають сумнів обставини смерті патріарха Володимира (Романюка). Якщо в УАПЦ упевнені, що з патріарха Філарета ніхто й ніколи не зніме анафеми. Якщо в УАПЦ упевнені, що після відходу патріарха Філарета від справ у конфесії почнеться розбрід і хитання аж до нових розколів. Якщо чудово відомо, що з принципових питань — неучасті патріарха Філарета в новій виборчій кампанії й участі в об’єднанні УПЦ у єдності з Московським патріархатом — компромісу досягти не вдасться. Загалом, зібравши всі ці «якщо» воєдино, не можна не запитати: навіщо було город городити? Подавати хибні надії тим, хто ще сподівається? Зайвий раз давати привід позловтішатися тим, хто ще не втомився зловтішатися? І найголовніше — навіщо було зайвий раз демонструвати відсутність єдності й авторитету предстоятеля всередині самої конфесії? Якщо дослухатися слів намісника УАПЦ, виникає цілком закономірне запитання: про яке об’єднання могла йти мова? Можна припустити, що ієрархи вирішили відкинути всі образи й усе простити задля високої мети. Але якщо ви точно знаєте, що не буде ні реальної єдності, ні визнання церкви на чолі з патріархом Філаретом (а ким же ще?) із боку Всесвітнього православ’я? Зате у патріарха Філарета з’явилася можливість доповісти на Банкову: «Ми з усією душею та старанням, а вони — як дівиця на виданні, дарма, що безприданниця».

Патріарх Філарет квапиться, але слід визнати, що саме час — його союзник номер один. З кожним роком УАПЦ слабшає, і залишається тільки вловити той момент, коли приєднання до УПЦ КП усіх більш-менш розсудливим силам цієї конфесії здаватиметься єдиним шансом зберегти церкву. Треба сказати: якщо ситуація в УАПЦ не зміниться, цей момент може настати незабаром — уже нині УАПЦ перебуває в украй жалюгідному стані. Фактично з нею сталося те ж саме, що відбувалося й відбувається з масою виробничих підприємств — їх спочатку свідомо банкротять, а потім вигідно продають. Зовнішній тиск, внутрішні чвари, відсутність авторитетного керівника, дисципліни та солідарності, незбутні надії на «допомогу Заходу», постійне дроблення — все це разом призвело до того, що від УАПЦ залишилася тільки колишня слава.

Остання надія для здорових сил в УАПЦ — швидке й рішуче втручання Константинопольського патріарха, чиїм ім’ям тепер охоче спекулюють усі борці за помісну церкву. Але навіть найбільш ідеалістично налаштовані поступово втрачають надію на те, що втручання буде досить рішучим і вже тим більше — швидким. Патріарха Варфоломія можна зрозуміти: щоб на це наважитися, мають бути вагомі причини. Але навіть за їхньої наявності сунутися в склоку — марна річ. Тому йому залишається чекати й втілювати в життя політику дрібних кроків. Погодитися на підписання у своїй канцелярії документа, який ні до чого його, патріарха, не зобов’язує. Дозволити своєму єпископу сказати якусь двозначність і потім затято нічого не коментувати. Або відкрити в Україні кілька подвір’їв Константинопольської церкви. Галас, звісно, невеликий виникне, але незабаром вгамується — шановна публіка не вельми розуміється на тонкощах церковної дипломатії. А там, згодом, дивися, і з церковною єдністю проясниться — коли проясниться з громадянською єдністю в принципі, революційні пристрасті вгамуються. Становлення церкви — процес до-о-овгий. Тут поспішиш — людей насмішиш. І добре, якщо тільки насмішиш...

Тому навряд чи хтось із учасників нинішнього «об’єднавчого процесу» все ще вірить у швидке й беззастережне визнання. Хіба що дехто ще чіпляється за цю думку як за виправдання. Не хочеться ж думати, що, протримавшись так довго — переживши СРСР, перше об’єднання з УПЦ КП, пресинг епохи Л.Кучми, наснагу помаранчевої революції, обіцянки В.Ющенка «не втручатися в справи церкви», — ти змушений таки взяти участь у виконанні держзамовлення, яке так і не змінилося — держзамовлення на об’єднану православну церкву будь-якою ціною. І при цьому знати, що єдності не буде. І, відповідно, не буде визнання. А буде хіба що «символ єдності» як подарунок президенту. Він любить символи — мати справу із символами значно простіше, ніж із реальними проблемами. Ось тільки від жонглювання символами єдність не настане. І хоч як би запевняли шановні архієреї в зворотному, церковна єдність нічого нам у цьому сенсі не гарантує — українські церкви занадто міцно заплуталися в ними ж розставлених сильцях «традиційності», «державницьких позицій», «братерсько-слов’янсьої єдності» й іншої риторики від світу цього. Ця риторика так міцно в’їлася в наші уми, що об’єднання чи ще якесь реформування церковної карти України стало дійсно небезпечним.

Та поки глядачів просимо не хвилюватися — на сцені розбризкано журавлиний сік. А далі буде. Обов’язково буде. Стежте за афішами.