Принц Євгеній Савойський — «Останній герой» Габсбурзької імперії

Особистість його у всіх аспектах є такою ж великою, світлою та симпатичною, як і особистості Густава-Адольфа та Тюренна. І ці три великі людини і полководці... найдостойнішим чином відкривають собою воєнну історію нових, християнських часів і народів світу.

«Великие полководцы истории», М.Голіцин, 1875

Молодший син принца Євгенія­Моріца Савойського, принц Каріньянський Євгеній Савойський (1663—1736), безумовно, найвидатніший полководець на службі Габсбургів усіх часів. Генералісимус, військовий реформатор і дипломат, один із визначних стратегів світової історії прожив бурхливе, насичене подіями життя. Незважаючи на те, що його сім’я належала до вершків аристократії (по материнській лінії Євгеній був родичем Бурбонів — Суассонська гілка), принц змалку опинився поза увагою родини — наймолодші сини, за традицією, ставали ченцями. Навіть далекий родич Євгенія Людовік XIV жартома називав його «маленьким абатом».

У 10 років наш герой, який аж ніяк не хотів іти в монастир, уже напам’ять знав життєписи багатьох знаменитих людей, насамперед великих полководців. А досягнувши повноліття, Євгеній остаточно відмовляється від сутани ченця й звертається до французького короля із проханням дати йому кавалерійський полк чи навіть ескадрон. Під час нетривалої аудієнції Людовік XIV відповів Євгенію безапеляційною відмовою: «Прохання було скромним, але той, хто просив, — ні». Мабуть, через багато років король неодноразово жалкував, що тримав у руках справжній діамант, але втратив його. Ображений відмовою амбіційний принц обіцяв повернутися до Франції не інакше, як «зі зброєю в руках».

1683 року сама доля дала йому чудовий шанс: Оттоманська імперія розпочала війну зі Священною Римською імперією. До імператора Леопольда І у Відень вирушили тисячі волонтерів із усієї Європи. Серед них були навіть французькі принци крові; принц Євгеній пристав до драгунського полку, який очолював його старший брат Юлій­Людовік. Знаменита Віденська вікторія християнського світу над Портою стала можливою завдяки, в першу чергу, військовій допомозі польського короля Яна III Собеського, а також герцога Лотаринзького та курфюрстів Саксонського й Баварського. Брат Євгенія під час битви загинув, тож принц прийняв командування полком і за виявлений героїзм отримав із рук імператора звання полковника.

Вже через три роки Євгеній, завдяки перемогам в Угорщині над силами турків, що чисельно переважали австрійців, стає генерал­майором імперської армії. Особливо відзначився він під час облоги Оффена, де отримав декілька поранень. У 1688 році, коли йому було лише 25 років, Євгеній — уже фельдмаршал-лейтенант після блискучої перемоги під час облоги та штурму Белграда, де принц неодноразово демонстрував фантастичну сміливість.

Під час Третьої нідерландської війни в 1689 році (у якій Леопольд І у союзі з курфюрстом Баварським, Карлом ХІ шведським, Карлом ІІ іспанським та принцом Вільгельмом Оранським протистояв Людовіку XIV) Євгеній Савойський командував експедиційним корпусом, що воював із французами на його рідній землі — Савойї. Особливих лаврів у цій війні він не здобув, бо його близький родич Віктор­Амадей ІІ, людина лицемірної, себелюбної вдачі, постійно втручався у дії австрійських частин.

1696 року під час мирних переговорів між Савойєю та Францією Людовік ХIV намагався переманити принца, запропонувавши йому звання маршала Франції, губернаторство у провінції Шампань і 200 тисяч ліврів щорічних прибутків. Як бачимо, висока військова репутація Євгенія Савойського примусила колишнього сюзерена переглянути своє ставлення до нього; проте принц ніколи в житті не зраджував одного разу дану присягу.

Наступного 1697 року Євгеній Савойський здобуває одну з найвизначніших перемог поблизу Зенти на річці Тейсі. 11 вересня сам султан Кара-Мустафа II на чолі 80­тисячної армії не витримав блискавичного удару австрійської армії, що була меншою майже втричі. «До 20000 турків полягло на місці, у тому числі чимало пашів і сам верховний візир. Увесь табір із протилежного боку Тейси і в ньому величезна здобич дісталися переможцям, а також 100 великих і 60 менших гармат, сотні прапорів, значків, бунчуків… Султан із рештками своєї армії втік до Темешвара (Угорщина). Втрати імператорської армії становили 430 вояків загиблими і 1600 — пораненими» (I.Ґоліцин «Великие полководцы истории»). Завдяки цій перемозі Габсбурги підписали з Османською імперією вигідний Карловицький мир.

Наприкінці XVII століття Європа опинилася на межі загальноєвропейської війни через суперечності, що виникли між Францією та блоком держав (Австрія, Англія, Голландія), які були не згодні з тим фактом, що Бурбони, через відсутність прямих спадкоємців у іспанського короля Карла ІІ, зайняли престол у Мадриді. Війна за Іспанську спадщину (1701—1714) стала справжнім «бенефісом» принца Євгенія. У 1704 році він стає президентом австрійського гофкригстрату (генерального штабу) і генералісимусом.

Спільно із ще одним тріумфатором цієї війни, англійським генералісимусом герцогом Мальборо, принц Євгеній одержує блискучу перемогу над франко­баварською армією біля Гохштедта 13 nерпня 1704 року. В 1709 році цей дует святкував «вікторію» після найбільш кровопролитної битви XVIII століття поблизу Мальплаке. Слід сказати, перемога союзникам дісталася занадто дорогою ціною. Постійні фронтальні атаки дали лише тактичний результат: втрати становили до 25000 вбитими, у переможених французів — «лише» 14000 вояків.

Слава Євгенія Савойського досягла апогею. Австрійський імператор Йосип І осипав його милостями; російський цар Петро І пропонував польську корону, від якої Євгеній розсудливо відмовився, бо знав, що всі можновладці і полководці мали на землях Речі Посполитої чимало клопоту і проблем.

Єдиної поразки у своєму житті принц зазнав поблизу Денену 1711 року; але на перебіг війни вона вирішального впливу не мала. За Утрехтським та Раштадтським договором, Австрійська імперія отримала Південні Нідерланди (сучасна Бельгія) та ряд земель у Північній Італії. Бурбони все ж таки залишилися на троні в Іспанії, але без права взаємного наслідування між Парижем і Мадридом. Підпис від імені Габсбургів у Раштадті поставив саме Євген Савойський як уповноважений імператора Карла VI.

У 1716 році поновилося протистояння австрійців і турків на Балканах. Принц одержує перемоги поблизу Петервардейна та Белграда. Незважаючи на придворні інтриги та неприхильність до нього імператора Карла VI, Євгеній Савойський усе ж має неабиякий вплив на справи в імперії, особливо у зовнішній політиці та військовій сфері. Майже 16 років він займався виключно державними справами. Принц ще раз був головнокомандуючим aвстрійської армії під час війни за Польську спадщину (1734 — 1735), проте особливих лаврів не здобув. Мабуть, не останню роль відігравали політичні резони, які завжди «перемагали», чи, точніше, паралізували військові задуми вже немолодого принца. В останні два неповних роки життя Євгеній Савойський відповідав за проведення військової реформи у Габсбурзькій імперії.

У приватному житті полководець був покровителем науки та мистецтва, підтримував дружні стосунки з Лейбніцем, залишив велику бібліотеку й колекцію предметів мистецтва. Його блискуча кар’єра викликала жвавий інтерес не тільки у сучасників. Наполеон настільки високо цінував принца Євгенія, як і Тюренна, що обох включив до своєї сімки великих полководців історії, до якої увійшли ще Олександр Великий, Ганнібал, Юлій Цезар, Густав II Адольф і Фрідріх Великий.

Відзначимо такий факт: принц ніколи і за жодних обставин не віддавав підвладних йому військ у жертву заради майбутньої слави. Нагородою принцу були прихильність і симпатія солдатів та офіцерів. Також він був великодушний до ворогів при дворі імператора, яких добре знав, але жодного разу й не подумав їм якось «віддячити».

Євгеній Савойський по праву отримав найвище звання в Габсбурзькій імперії — «генералісимус усіх військ»; до італійця його під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) мав лише Альбрехт фон Валленштейн. Проте, на відміну від відомого кондотьєра­полководця, принц відзначався поблажливістю до ворогів і сумлінністю у виконанні наказів імператора, та головне — абсолютною, якоюсь надприродною чесністю. І сучасники, і біографи бачили в Євгенії Савойському справжнього стоїка, людину неабиякої моральної мужності.