Прикус влади

Коли героїв, живих і мертвих, більшає, у середовищі адептів завжди починаються розбрат і єресь. Коли Небесна Сотня розростається до тисяч і тисяч, неминуче відбувається девальвація стосунків. Хтось із польських політиків сказав, що справжнє лихо в Україні почнеться тоді, коли вона усвідомить, де насправді перебуває.

Ось країна, ось люди, які зображують державу, ось люди, котрі повірили, що вони громадяни цієї країни.

А ось іще війна, зовсім забув. Картина олією.

Картина надії, що конає.

На основі спостережень за вмираючими американський психолог Кюблер-Росс виділила п'ять стадій прийняття інформації про смерть. Це вже ніби банальність, але вона застосовна до будь-якого драматичного переживання. Нашого в тому числі.

1. Заперечення. Коли анексували Крим, захоплювали держустанови Донецька й Луганська, печерська влада щось невиразно белькотіла, не будучи навіть київською, не те що українською, і нам здавалося, що це дивовижна геополітична помилка, з нами такого статися не може.

2. Гнів. Іловайськ, Дебальцеве, воєнні поразки, відступ. Брехня, некомпетентність або боягузливість генералів (не звання, а збірний образ). Ми зрозуміли, що це все з нами, і це не помилка. Настала стадія гніву. Ми шукали і знайшли винних, але виявилося, що це не тільки окремі люди, а державна система УРСР, яка перевдягнулася в гібрид вишиванки з камуфляжем.

3. Торги. Закінчивши звинувачувати, ми, як демократичне громадянське співтовариство, починаємо "торгуватися", намагаємося укласти угоду з долею, Богом, ЗСУ, СБУ, Нацгвардією, партизанами і т.п. Словом, намагаємося якось відтягти час визнання очевидного.

4. Депресія. Пройшовши три попередні стадії, ми відчуваємо, що фінал марлезонського балету однаково настане через визначений експертами й аналітиками відрізок часу. Це станеться конкретно з нами. Звинувачення інших не змінять стану речей. І навіть пошуки й мрії про страту нових винних - теж. І торгуватися не вийде. Настає фаза емоційного вигоряння, розпач. Втрачається інтерес до волонтерства. Навалюється апатія.

Камера, стоп! Оце саме те місце, де ми перебуваємо. Принаймні якщо орієнтуватися на фокус-групу з громадянською самосвідомістю, яка до нинішнього післясвяткового часу зберегла спроможність мислити відносно тверезо.

Що ми маємо в сухому цинічному залишку романтичних зусиль, спрямованих на євроінтеграцію України? (Ви ще не забули, з чого все в черговий раз починалося?)

Європейський підхід, прагматичний, досить боягузливий для нас, але продиктований турботою про власних, а не наших виборців, що взагалі-то справедливо. На цьому тлі держава, турбуючись про власних (увага, власних - це означає для себе) виборців, почала боротьбу за виживання. Спочатку з тими, хто слабший, бо така боротьба - незрівнянно вигадливіша.

У боротьбу з зовнішнім ворогом дорослі дядечки сказали не гратися, а то по руках надають або по попі. Потім, коли виростете. Як у старому анекдоті про перших космонавтів: "Собачку годуйте, а руками нічого не торкайтеся".

Не треба бути особливим фахівцем, щоб зрозуміти вимоги Заходу до всієї цієї нашої війни. Достатньо подивитися на їхню реакцію на кельнські події. Категорично приберіть "мову ненависті" звідусіль - ось вам інструкції. Фізично приберіть "псів війни" з фронту; тих, хто залишається ревним поборником єресі, репресуйте; їхніх симпатиків засудіть. Поки що - морально.

Це не якась спеціальна підступна українська схема, а звичайне розтягування учасників бійки по кутках, поки вони весь бар не розтрощили. Хочете продовжувати - на вулицю, тобто переводьте формат конфлікту у внутрішньогромадянський, і хоч вдавіться собі там. У нас он майже всі латиноси такі. І нічого, світ не зруйнувався.

Поняття права тут не має нічого спільного з почуттям справедливості. Але ми хочемо справедливості. Моральна справедливість і правова ще з часів Канта - дві великі різниці. Але "поки святі моляться, грішники правлять світом", сказав англійський філософ Джон Дьюї.

Окремо на замітку лібералам. Апостол лібералізму Фрідріх Гайєк іще 1984 року сказав, що для існування ліберального суспільства необхідно, щоб люди звільнилися від деяких природних інстинктів, серед яких він виділив інстинкти солідарності і співчуття. Бо в ідеології лібералізму, яка панує в західному світі, повсюдно спостерігається пріоритет права над мораллю. Моральність там має виключно юридичний, а не загальнолюдський смисл.

Тому щирі громадяни, апологети західних (як їм здається) цінностей не цілком розуміють, що вони всім серцем і душею прагнуть у Європу, якої не існує вже як мінімум півстоліття, а то й століття. Влада нинішня, навпаки, дуже чітко засвоїла і прийняла саме цю систему цінностей, у якій лояльність важливіша за гордість і почуття власної гідності.

У мене ось домашній пес на Різдво ледь не зжер домашню ж кішку. Не так, щоб уже зовсім, але прикусив. Кішка виявилася в підсумку пом'ятою, геть мокрою від собачої слини і знервованою. Із розтоптаним грубими алабайськими лапами тонким почуттям котячої справедливості.

Тут важливо пояснити біхевіористський розклад і демографію.

Кішка з нового покоління небитих і вільнодумних дрібних хижаків. Які крадуть дріб'язок, але свавільно. Вважає себе автохтоном. Ліберал широких поглядів, у тому числі й на право власності. Самовіддано надає мені волонтерську допомогу свіжими мишами. Пес, з її точки зору, - понаїхав і узурпував владу в помешканні. Результати людського плебісциту кішка вважає несправедливими. Але емігрувати теж не хоче.

Пес живе за поняттями, а отже, якщо краде, то в особливо великих розмірах, і не переймається нюансами мультикультуралізму, бо великий, як із фільму Neverendless story.

Цей конфлікт, як зазвичай буває в нашій державі, - образливий, але він не перший рік безболісно існує в реальностях, що слабко пересікаються.

Допоки в ейфоричній атмосфері свята в собачій мисці не виявилося м'ясо, а миска не опинилася на традиційних шляхах переміщення кішки. І, як зазвичай, політична криза сталася через зіткнення хороших намірів з іще кращими.

Кішка законно вирішила поцікавитися, що це за провокація на її міграційних шляхах. А пес вирішив, що це зручний привід нарешті перестати бути великодушним, покласти край котячому свавіллю і показати, хто тут влада.

Після виявлення глибокої людської стурбованості пес визнав, що внутрішня політика дому має відповідати світовим стандартам добросусідства. Але спершу - м'ясо. Бо його конституційний обов'язок - бути гарантом захисту помешкання, у тому числі й від внутрішніх загроз. А гарант не може ходити голодним. Особливо у свято.

Світ кішки зруйнувався. Вона зрозуміла, що її зрадили і несправедливо зачинили в шафі (на час проведення слідства), із собакою вона надалі спілкуватиметься тільки при свідках, а мишей я більше не отримаю.

Два світи - дві системи в одному помешканні, тобто в країні. Повернімося до країни, якщо біхевіористський натяк був не до кінця зрозумілий.

Корупція в українських масштабах - це, зрозуміло, погано. Але це не масштаби зовсім, а так, порох. Кокаїнова імперія Пабло Ескобара в Колумбії заробляла 60 мільйонів доларів на день - так, саме на день, оце був масштаб! І Штати взагалі навіть не парилися, доки там не запахло комунізмом.

У нас немає грошей і немає людей. Із грошима - більш-менш ясно. Якщо ми давно не виробляємо нічого, що можна продати за пристойні гроші у ХXI столітті, і самі цього, вибачте, споживати теж не хочемо, то продаж, наприклад, артефактів Укроборонпрому - це питання кишені, але аж ніяк не скарбниці.

Людей же в необхідній і очікуваній кількості не існує в Україні фізично. Усі демографічні казки про чисельність - простий засіб крадіжки бюджетних грошей. Мобілізаційні потуги це дуже виразно показали. Навіть якщо ви забриєте в солдати примусово всіх мажорів і відмазників, необхідних 210 тисяч армія однаково не набере. Навіть із відкликаними з запасу. Навіть, якщо вони працюватимуть за трьох, що й роблять.

Однак абсолютно не важливо, що є насправді. Важливо - як це виглядає. Бо видимість визначає поведінку мас більше, ніж раціо. Противник це знає дуже добре.

В інформаційних впливах, що їх дилетанти пишно іменують "інформаційною війною", ефективним є посилення наявних протиріч, а не створення нових. Особливо, якщо наявних не визнають через естетичну некошерність - "у нас такого не може бути".

Волонтерський рух, коли подивитися на динаміку його невизнання, потрапляє саме під цей розклад. Не треба цитувати списків нагороджених волонтерів. І про "волонтерський десант" теж не треба. Усі заклики держструктур про те, що їм "потрібні нові люди", впираються у факт, що їм потрібні насамперед "свої" люди, і не нові. Волонтерський рух цим внутрішнім колабораціонізмом страждав дуже малою мірою, за що й поплатився. Не будучи цілісним, цей рух дістав серйозні моральні травми, але передовсім через руйнування власних ілюзій.

У стадіях кризи (заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття) розрізнятиметься лише сила, з якою ці стадії переживають. Суть їхня насправді одна - помилкова самооцінка, хибне цілепокладання, хворобливе марнославство, видавання тактики за стратегію, бажання самим установлювати ціну й винагороду за витрачені зусилля.

Під волонтерами я тут розумію і добровольців, і тих, хто співчуває і допомагає, оскільки volonteer - визначення досить містке, це лише нам знадобилося розводити його по юридичних поняттях.

Репресії влади - це собачі щелепи, що змикаються інстинктивно. Влада поводиться так скрізь і завжди, а якщо вона поводиться інакше, то це не влада.

Феміда насправді не сліпа, щоб ви розуміли. І жодної пов'язки в неї ніколи не було, це для лохів-невігласів маніпуляція. Вона, давньогрецька богиня права і законного порядку, донька Урана і Геї, була першою дружиною Зевса, і від цього шлюбу народилися ори і мойри. Однією з доньок Феміди була ора Діке - богиня справедливості. Не вони вершили правосуддя, а Зевс. У їхній присутності. Пов'язка на очах була в римської богині Юстиції, відчуйте різницю.

У нас конфлікт громадянської Феміди і владної Юстиції. Хоч скільки змінюй шокіна на шокіна - підходи різні. Ми хочемо справедливості. А вони - порядку. Конфлікт породжує ненависть, і єдине її матеріальне втілення - це помста. Тобто вчинок, з погляду того, хто його робить, еквівалентний заподіяній шкоді, принцип таліона.

Мусимо позбутися нічим не підкріпленого матеріально відчуття власної надважливості, хворобливої винятковості. Ось я читаю соціологічне дослідження стану настроїв у польській армії: у НАТО - бардак; командири, що вищі, то менший мають авторитет; техніка стара; більшість, коли що, помирати за Польщу не збирається. Сучасний світ такий, і "Галя балувана" не тільки в нас.

Рамки існуючого Франкенштейна - УРСР - необхідно змінювати. Але важливо також прийняти той факт, що прийняття, п'ята фаза - це визнання швидкої смерті режиму. Яка не обійдеться без жертв. І ними цілком можете стати ви.

Якщо це приймається волонтерами, то на цій стадії вони ще можуть вийти з депресії. Вони приймають факт кінця свого статусу, який подарував їм яскраві й драматичні переживання, але це вже все. Вони або з аматорів стають професіоналами з мінімізацією колишньої романтики і з усіма відповідними наслідками, або жертвами обставин. Або інструментом вирішення проблеми, або частиною проблеми, нічого особистого.

Влада не погана і не хороша. Незалежно від того, хто її представляє. Вона малоефективна. Як косарі, яких посадили на весла у шлюпку гребти на тій підставі, що вони теж розмахують двома руками з якимось предметом у них. Це трагедія маріонеток із самосвідомістю лялькового театру, де Карабас Барабас не б'є, а, навпаки, залюблює.

Поліція стане згодом ментами, але не такими тупими, як раніше. СБУ закриватиме кого скажуть, але іноді й випускатиме. Армія не стане контрактною, проте бодай з'явиться і так далі скрізь.

Влада стискає щелепи на всьому, що є іншим, суто рефлекторно, бо така її природа. Вона ніколи не поділиться накраденим, забудьте, вона його просто легалізує. Вигнати з дому одного великого пса й завести іншого великого, чомусь сподіваючись, що він поводитиметься інакше? Краще купіть собі м'яку іграшку такого розміру.

Примирення як фаза передбачає підбиття підсумків, дороблення незакінченого, прощання з близьким і минулим. А завдання ворога в тому, щоб ця фаза в Україні ніколи не настала. Щоб гнів залишився головним, а прикус сприймався як укус. Ми вже злегка забули, як воно дихається у братніх москальських обіймах. І цю забудькуватість нам будуть підсилювати. Посилайте всіх помічників подалі.

Ми самі цілком спроможні спокійно розтиснути будь-які рефлексуючі щелепи, і при цьому не постраждає жодна тварина.