Прикро втрачений шанс, або Турбота з образливими застереженнями

30 вересня 2006 року настає термін втрати жертвами правомочностей на отримання німецьких гуманітарних виплат. В історії «спокути вини» націонал-соціалістичної держави за скоєну «стосовно поневолених і підневільних тяжку провинність» (користуємося лексикою законодавця) ставиться крапка. Основна мета Фонду вважається досягнутою, основні завдання — виконаними.

Досі мене не полишає відчуття, що чудову (й унікальну) можливість із боку німецької сторони вирішити проблему виплат жертвам нацистських переслідувань, яка затягнулася на довгі повоєнні десятиліття, вирішити на основі принципів високої гуманності й поваги до міжнародних-правових норм, до їх логіки і духу, — змарновано. Хай і не остаточно, але непростимо необачно і, вибачте, недалекоглядно. Принаймні сьогодні, після фактичного завершення процедури доведення фінансових засобів до безпосередніх одержувачів, серед значної частини ще живих страждальців гітлерівської неволі панують настрої образи і розчарування.

Чому вони йдуть на крайні форми протесту, відмовляючись отримувати німецьку гуманітарну грошову допомогу (саме допомогу, а не компенсацію, як інколи намагаються безпідставно її іменувати). Чи пояснюють причину цього?

Так, вичерпно. Не бажають принижуватися і приймати жалюгідну подачку, яку німецький законодавець милостиво дозволив «нашкребти» для дітей-невільників (як, утім, і для деяких груп дорослих) у дуже простий спосіб — зменшивши граничні виплатні суми примусовим працівникам промисловості та державного сектора. Ось яка щедрість!.. Та й то сказати: у федеральному законі немає навіть побіжної згадки про дітей-невільників, начебто вони, діти, взагалі не потрапляли за грати й не нудилися за колючим дротом.

Обурює також необхідність офіційної відмови «від пред’явлення вимог... щодо ВСІХ претензій у зв’язку з націонал-соціалістичним свавіллям» як обов’язкової умови одержання грошей. Ветеран нашого руху Л.Лисаневич публічно заявляє про свою позицію: «Відмова від «ВСІХ претензій» є відмовою не тільки від майнових, а також немайнових, передусім моральних, прав. А як можна вимагати від жертви забути про звірства катів, про замучених близьких, про спалений рідний дім?»

Звернімо увагу: жертви зовсім не нарікають на суми виплат, хоча вони далеко не позахмарні. Люди обурюються іншим: «лукавством» деяких параграфів федерального закону, його внутрішніми суперечностями, можливістю грати на них, що обумовило конфлікт інтересів дарувальників коштів та їх одержувачів.

Зрозуміло, крайні форми протесту у вигляді відмов від одержання німецьких грошей не могли стати масовими. Зате масового характеру набули індивідуальні й колективні петиції до президентів, прем’єрів, спікерів, особливо щодо змісту параграфа 11 федерального закону, яким визначається перелік осіб, правомочних на одержання виплат.

Відомо, що Україна — найбільша й найцінніша частина здобичі нацистів у період війни — відігравала колосальну роль у системі життєзабезпечення рейху. Економічний ефект від володіння захопленими ресурсами досягався з допомогою широкомасштабного використання праці примусових працівників, насамперед мирних громадян, ув’язнених у табори та інші близькі їм за призначенням, говорячи словами Олександра Довженка, «творіння злочинного генію фашистів». Промовисті цифри: у період окупації в Україні налічувалося близько 900 місць примусового утримання наших людей.

Як же сталося, запитував я німецьких колег, що, вирішивши виділити кошти депортованим примусовим працівникам, ви «опустили шлагбаум» перед переміщеними примусовими працівниками — тими, хто піддавався анітрохи не меншій експлуатації й анітрохи не меншому суворому поводженню «в себе вдома», ніж їхні співвітчизники, які опинилися де-небудь у Саксонії чи Саарі? Відповіддю здебільшого було мовчання. Відчувалася ніяковість колег.

Одне слово, всупереч публічно проголошеній меті Фонду – надати фінансову підтримку колишнім примусовим працівникам та постраждалим від іншого свавілля націонал-соціалізму особам (параграф 2, пункт (1) закону), цю фінансову підтримку вирішили надавати не всім, а лише окремим категоріям потенційних претендентів. Тобто в основу поклали в корені неприйнятний і глибоко образливий для жертв принцип розподілу їх на депортованих і переміщених. Отже, останніх взагалі не визнають ні примусовими працівниками, ні постраждалими від свавілля націонал-соціалізму.

Коли експерти країн-учасниць переговорів із ФРН зібралися у Флоренції, щоб визначити приблизну кількість претендентів на виплати, я подав на ім’я радника федерального уряду професора Лутца Нітхаммера, який координував їхню роботу, лист із власними розрахунковими даними. Їх обґрунтованість згодом повністю підтвердилася.

Відкрито оскаржувати дані, що наводилися, ніхто не ризикнув. Вони ґрунтувалися на гіркій статистиці війни. Проте шляхом штучного заниження кількості претендентів, на яких було передбачено виділити грошові суми (квоти), реальні (правдиві) цифри все-таки вдалося «підкоригувати». У результаті тільки в Україні за бортом опинилося приблизно 200 тис. чоловік, переважно з категорії переміщених осіб. Тепер, через природну смерть населення старшого віку, їх значно поменшало.

А щоб «неохоплені» (діти до 12 років, переміщені особи, сільськогосподарські працівники та інші) не дуже «бушували», партнерським організаціям як своєрідне відступне дозволили, за узгодженням із Піклувальною радою федерального фонду, вводити відсутні в законі підкатегорії і здійснювати виплати їхнім представникам, але не за рахунок додаткових коштів, а тільки в межах виділеної квоти. Хитрощі? Безумовно. Бо якщо одержить один, то недоотримає інший. А на випадок пред’явлення федеральному фондові яких-небудь претензій завжди можна відповісти: «Ми нічого не пропонували. Ініціатива тут ваша. Ось і розбирайтеся в усьому самі».

Як учасник одинадцяти з дванадцяти раундів переговорів (у складі делегації України) я неодноразово звертався до проблем, котрі сьогодні скалкою застряли у серцях багатьох. Сторони сприймали їх по-різному. Колеги з ФРН — з досадою, роздратовано. Колеги із країн Центральної та Східної Європи (КЦСЄ) — активно схвально.

Із того, що говорили представники ФРН:

«Ми не хочемо двічі платити за одне й те саме»;

«Не розраховуйте, що ми повністю справдимо ваші надії»;

«Ми не збираємося платити за те, що було п’ятдесят чи шістдесят років тому»;

«У Бундестазі гостро дискутувалося питання про дітей. І все ж ухвалили рішення не відбивати його в Законі».

З того, що говорили представники КЦСЄ:

«Ми не можемо погодитися зі звуженням відповідальності німецької сторони. Внесені нею пропозиції не враховують усіх категорій постраждалих»;

«Я хочу, щоб ви запитали себе: чому в неволі опинилися діти?»;

«Ви вирішили надавати жертвам рейтинги. Це святотатство!»;

«Юридичні гарантії не можна забезпечити з позицій диктату. Ви ж намагаєтеся диктувати».

Врешті-решт на світ з’являються два документи з діаметрально протилежною оцінкою і переговорів, які відбулися, і положень федерального закону. Наведемо витяги з них.

У підготовленій німецькою стороною спільній заяві з нагоди завершення «виплатних» переговорів читаємо:

«Усі учасники вітають і підтримують фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» й висловлюють свою згоду з його принципами... Інтереси колишніх примусових працівників, інших потерпілих і спадкоємців враховано належним чином».

А ось інша думка. Її знаходимо в Заяві делегацій КЦСЄ:

«Представники центрально- та східноєвропейських держав і партнерські організації цього регіону не були повністю й належним чином включені у процес прийняття рішень із обговорюваних питань».

Спробуємо зробити деякі висновки.

Перший. Ні з юридичної, ні з історичної, ні з моральної точок зору закон ФРН «Про заснування фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» завдання спокути вини належним чином не виконав. Та й не міг виконати. Хоча б тому, що із семи категорій потерпілих, окреслених на зустрічі у Флоренції, задоволено інтереси лише двох.

Другий. Закон, що визначає мету, напрями й межі компетенції фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» як інституту публічного права, уразливий і формально, і по суті. Ось чому в багатьох учасників руху жертв виникають цілком природні запитання:

— що ж це за пам’ять, якщо піддають забуттю страждання тисяч і тисяч?

— що ж це за відповідальність, якщо німецька сторона сама себе звільняє від будь-яких зобов’язань перед цілими категоріями потерпілих? Невже від використання примусової праці переміщених осіб підприємства й фірми, які брали участь у протиправних діях націонал-соціалізму, не мали вигоди?

— що ж це за майбутнє, якщо навіть по десятиліттях після найстрашнішої із воєн «не помічаються» й не отримують історично об’єктивної, чесної оцінки всі, а не окремі несправедливості націонал-соціалізму стосовно мирних громадян?

Третій. У Спільній заяві з нагоди завершення «виплатних» переговорів відзначається: «...інтереси учасників полягають у тому, щоб Фонд став єдиним засобом правового захисту й місцем обговорення для вирішення всіх претензій та вимог, уже висунутих чи таких, які можуть бути висунуті проти німецьких компаній унаслідок націонал-соціалістського панування та Другої світової війни».

Посилання начебто правильні. Та чи можна, не домігшись жодного позитивного для жертв рішення з жодного принципового питання, продовжувати вважати, ніби, кажучи словами авторів тієї ж таки спільної заяви, «заснування Фонду не створює підстав для пред’явлення претензій до Федеративної Республіки Німеччини та її громадян»? І, отже, чи можна вважати, ніби з прийняттям «виплатного» закону компанії ФРН ледь не автоматично отримують всеосяжний і тривалий юридичний мир? Тим паче що жертви, позбавлені правомочностей на одержання фінансової гуманітарної підтримки, жодних документів про відмову від «усіх претензій» до німецької сторони не підписували.

Четвертий. Оскільки в ситуації, що склалася, вирватися із зачарованого кола таких софістичних міркувань, як, наприклад: «федеральний закон не дозволяє Федеральному фонду надавати фінансову гуманітарну підтримку ні переміщеним, ні деяким іншим особам», не бачиться можливим, потрібен пошук нових ефективних шляхів врегулювання проблеми виплат представникам «неохоплених» категорій. Пошук по лінії переважно міждержавних відносин. Із залученням до цієї роботи компетентних представників громадських організацій жертв.

Поки що держава в особі чиновників вищих ешелонів виконавчої влади дуже неохоче вислуховує, а то і взагалі не вислуховує нас. Чи то за браком волі, сміливості й уміння захищати інтереси співвітчизників, чи то через зніяковіння перед економічно сильним партнером, який має солідну міжнародну вагу, чи то з причини моментальної вигоди і з міркувань політичної кон’юнктури. Проте у будь-якому разі ми вимагатимемо від рідної держави виконання її обов’язку перед жертвами. На нашому боці право, на нашому боці історія, на нашому боці мораль.