Прибулець-пророк і мовне питання

Він не був космополітом, але, люблячи народи, вважав себе у відносинах із урядами екстериторіальним.

Віктор ШКЛОВСЬКИЙ, «Жили-були»

«Світило науки», «великий гуманіст», «лицар правди», «вірний слуга наукової істини» — це все про нього. Нехай і пафосно, зате справедливо. Бодуен де Куртене «не був нічиїм учнем, не належав до жодної школи», як зауважив академік Л.Щерба, але став Учителем для ряду видатних мовознавців, фундатором принаймні
трьох лінгвістичних шкіл — казанської, петербурзької та варшавської. Він основоположник фонології та морфонології. Із його ім’ям пов’язують появу нових напрямів у мовознавстві — соціолінгвістики, психолінгвістики, структурної лінгвістики, теорії універсалій, теорії комунікації. За кількістю згадувань у російському «Лингвистическом энциклопедическом словаре» (Москва, 1990) він поступається тільки Соссюру з Грінбергом та Щербі з Виноградовим, але в статті «Социолингвистика» імені Бодуена немає. Автор більш як шестисот наукових праць був академіком Краківської академії, членом-кореспондентом Петербурзької, почесним доктором багатьох університетів. Але, крім безсумнівних заслуг перед наукою, близькі йому за духом люди цінували в Бодуені чудові людські якості: безкорисливість і чесність, відсутність зарозумілості та чванства, нетерпимість до всякого роду насильства та несправедливості. Напевно, він справляв враження прибульця з іншого світу. Прибульця, який у змозі зрозуміти світ навколишній, але не в змозі його прийняти.

З владою не в згоді

«Професор Бодуен де Куртене — нащадок хрестоносців, нащадок єрусалимського короля Болдуїна... Кажуть, коли йому в Казані вкрай набридла поліція, запитуючи про зв’язки та походження, то професор замовив картки з означенням: «І.О.Бодуен де Куртене. Єрусалимський король» — так Віктор Шкловський у книжці «Жили-були» пише про родовід Бодуена, підкреслюючи його екстраординарність.

Наукові досягнення Івана Олександровича — так називали Яна Ігнаци Нецислава в Росії — були б ще вагомішими, якби «чутлива громадська совість» (за висловом Василя Чернишова), волелюбність і шляхетність раз у раз не гнали його з кабінетів у гущавину життя і не зіштовхували з владою.

У 1914 р. у Петербурзі відомий усій Європі вчений був заарештований. Його відданий учень, легенда мовознавства Євген Поливанов в однім із листів Василеві Вахтерову з цього приводу писав: «...учора, як Ви, можливо, знаєте з газет, відбулося повторне осудження Бодуена, у неділю він востаннє проводитиме в себе заняття вдома, а потім ця ганьба — з ним можна буде бачитися через грати... Для його учнів і не лише для них, звісно, це жахливий траур».

Арешт був пов’язаний із виданням брошури «Національна і територіальна ознака в автономії», написаної ще 1906 р. (робота ця, до речі, російською мовою відтоді не перевидавалася). «Крамола» полягала в тому, що Бодуен де Куртене дозволив собі висловити революційні погляди щодо національного питання та похмуре пророцтво: національне гноблення призведе до заслуженої загибелі імперії. Професор був звинувачений в антидержавній діяльності й запроторений у «Хрести».

Власне, ця публікація була далеко не першим приводом для невдоволення влади різних рівнів поведінкою вченого. Своє ставлення до національної політики він висловлював і раніше. Позиція Бодуена визначалася глибоким розумінням природи людської мови та ліберально-демократичними поглядами. Він не міг не обстоювати свободу
вибору мови, чудово усвідомлюючи, як це важливо для розвитку особистості, а отже, — у його баченні — і для держави. Працюючи в Казанському університеті, Бодуен домігся відновлення кафедри тюркських і фінських мов, а також викладання татарської; доводив потребу вивчення мов місцевих народів — татар, марійців, чувашів. «Немає мов привілейованих, аристократичних, усі мови заслуговують на увагу мовознавця і всебічного вивчення» — це було гасло Бодуена де Куртене та його однодумців. Ненависть до якої-небудь мови він вважав «пережитком дикого стану», а протистояння на мовному грунті відносив до категорії психіатричних проблем. Течії на кшталт панславізму, пангерманізму, ідея всепольськості тощо викликали в нього іронію.

З автобіографічних матеріалів (говорить про себе в третій особі): «Завдяки одностайній дії, з одного боку, угорських «патріотів», які ототожнюють діалектологічні дослідження в галузі словацьких говірок із політичною агітацією і змішують славіста з «панславістом», з другого боку, представників деяких галицько-польських партій, котрі не допускають зовсім незалежності поглядів і самостійного ставлення до навколишнього середовища, — віденське міністерство народної освіти не захотіло відновити з Бодуеном п’ятирічного контракту і потім відхилило також пропозицію філологічного факультету Краківського університету доручити йому читання лекцій на вакантній кафедрі слов’янської філології». Власне, через це він 1900 року знову переїхав до Петербурга. (Перший його приїзд сюди 1868 р. був зумовлений політикою цілковитої русифікації: він не міг претендувати на місце професора у Варшавському університеті, а мусив вирушити в один із російських університетів як стипендіат.)

Учений-гуманіст захищав права українців, євреїв, литовців, латишів, естонців, поляків, наводив факти їхньої дискримінації. Відкрито засуджував антисемітизм, називав його безглуздою та шкідливою суспільною хворобою. У статті «Українське питання з позанаціональної точки зору» («Українське життя», 1913 р.) виступав за право українців використовувати свою рідну мову в усіх сферах життя, мати свої початкові, середні та вищі школи, боровся за вільний розвиток усіх жанрів української літератури. Все це кваліфікувалося владою як підтримка сепаратизму, тобто державний злочин.

Ставлення Бодуена де Куртене до царського режиму та всієї тодішньої російсько-імперської дійсності яскраво ілюструють рядки з його листів. «У нас дві війни: одна з «зовнішнім ворогом», далеко в Маньчжурії, друга — з «внутрішнім ворогом», що ведеться з допомогою «внутрішніх друзів», тобто таємної поліції, двірників, жандармів, «чорної сотні», інтелігентних хуліганів...» — це І.Ягичу, 7 січня 1905 р. А от Л.Щербі — 11 вересня 1906 р.: «Якийсь безпросвітний туман ідіотства, нахабності, жорстокості та кровожерливості. А благословення всьому цьому йде «з висоти престолу»...»

Сміливість і почуття гумору не зрадили його й у «Хрестах». «Веду регулярне життя: встаю о 6 годині, лягаю об 11 або ж близько 11-ої, гімнастикуюсь, «гуляю» двічі на день, ...узагалі «благоденствую», — пише він О.Шахматову 15 грудня 1914 р. — Втім, тут те ж саме, що й у великій в’язниці, яку називають сучасною державою. …І, мабуть, багато в чому тут начебто ліпше: ясно, без натяків, без лицемірства. Начальство досить пристойне і набагато краще за різних
пп. міністрів і т.п.».

Вийшовши на волю, Бодуен де Куртене ще якийсь час працював в університеті і виступав у пресі, переважно з національних питань. 1916 р. він бере участь у виданні першої книжки збірника «Отечество», де подані нариси про національні літератури, зокрема й українську, і твори представників національних меншин (у перекладі російською); серед них — Шевченко, Франко, Коцюбинський... Тут же публікується бодуенівська доповідь, прочитана на з’їзді автономістів ще наприкінці 1905 р., під новим заголовком: «Чи можливе мирне співжиття народів у Росії?». Публікація показала, що ворог імперій невиправний.

Проти Молоха державності

Треба визнати: і сьогодні погляди видатного лінгвіста з проблем націй та їхніх мов можуть викликати обурення та суперечки...

Професор переконаний: національність людини визначає виключно вона сама, і за неї це не мають права робити ні сім’я, ні школа, ні община, ні держава. Досвід проживання та дослідницької роботи в різних містах і країнах, багатющі спостереження за живим мовленням представників різних етносів дозволили йому стверджувати, що в сучасному світі мову не можна вважати критерієм визначення національності, що цілком можлива приналежність не до однієї культурної спільноти, а до кількох, також можлива й безнаціональність, точніше, позанаціональність.

«Не та чи інша мова мені дорога, а мені дороге право говорити й навчати цією мовою. Мені дороге право людини лишатися при своїй мові... право людей вільно самовизначатися та групуватися, теж на основі мови» — це революційне для того часу гасло залишається актуальним і сьогодні.

«Ми не допускаємо ототожнення держави... з жодною національністю,— дозволив собі категоричну заяву «нащадок хрестоносців»,— і вимагаємо, щоб держава, і в цілому, і в усіх своїх частинах, була... позанаціональною... Підкладку державності в наших очах становлять самі тільки суто реальні інтереси, інтереси економічні та загальнополітичні».

Уже за тих часів для Бодуена було очевидно, що прагнення до однонаціональних територіальних автономій утопічне. І тому він вважав небезпечними гасла «Росія для росіян», «Польща для поляків», як і поділ жителів країни на корінних і прибульців, господарів і гостей і т.п. «Прибулець» із Польщі насмілився заявити, що «не може бути мови про будь-які національні та віросповідні обмеження»: «Людина підлягає відповідальності та покаранням тільки за свої вчинки, та анітрохи не за походження...».

Бодуен де Куртене закликав забути про принцип «історичних прав» у питанні автономій і меж, оскільки, приміром, «історичні права» Польщі зіштовхуються з «історичними ж правами» Литви, України і т.д.; більше того, ці самі історичні права на практиці виявляються «просто правами насильства, вчиненого в минулому».

У сфері освіти — як просто, природно і водночас як крамольно: мова шкільного викладання має визначатися не центральною державною владою, а місцевим самоврядуванням, «відповідно до волі більшості населення даної самоврядної одиниці, із забезпеченням, проте ж, усіх прав меншості». Адже «мислення розвивається на основі рідної мови, а не державної».

Узагальнюючі принципи видають людину, народжену занадто рано. «В основу основ людських прав я ставлю, з одного боку, права людської гідності та права людської особистості, яка вільно самовизначається, з другого ж — права економічного добробуту та мирного співжиття всіх жителів як усієї держави, так і окремих її частин» — це з тієї ж книжечки-брошури, виданої 1913-го. А от із публікації 1916 року: «Нарешті, потрібно всіма силами протидіяти обожнюванню Молоха державності. Культ держави заради держави має поступитися місцем переконанню, що держава існує тільки як канва для успішного розвитку та процвітання збірних і суто індивідуальних осіб, які утримуються в ньому. Державна мегаломанія — найбільше нещастя, що веде насамперед до загибелі самої держави...».

Звісно, вчений усвідомлював утопічність свого «проекту» в галузі національної політики, називав його «скромним пам’ятником наївних помилок і мріянь».

Коли Польща стала самостійною державою, Бодуен де Куртене прийняв пропозицію Варшавського університету очолити кафедру індоєвропейських мов. Навчений гірким життєвим досвідом учений, якому було вже за 70, не став розважливішим і продовжував писати статті на захист так званих малих народів. Шовінізм, російський чи польський, був йому однаково ненависним. 1922 року національні меншості, пише польський лінгвіст Вітольд Дорошевський, демон-
стративно висунули почесного професора на посаду президента Польщі — його кандидатура здобула 105 голосів.

У некролозі з нагоди смерті Бодуена де Куртене його відданий учень, послідовник і біограф Лев Щерба напише: «Він був зав-
жди і скрізь у незгоді з «можновладцями». Лицемірство, брехня та насильство були для нього органічно нестерпні. І у своїх виступах на захист пригноблених... він не рахувався ні з чим, часто доходячи при цьому до донкіхотства, і здавався одним кумедним і незручним диваком, а іншим — небезпечним і злісним маніяком. Для тих, хто знав його ближче, він був «лицарем правди» у найкращому та найвищому сенсі».

***

Узятий мною в бібліотеці ім. В.Вернадського двотомник вибраних праць Бодуена, що вийшов 1963 року в Москві, має вигляд потерпілого лихо. Береш у руки і відчуваєш: проситься річ у музей. Адже це єдине за все ХХ століття видання його «вибраного» російською мовою! (В «Вопросах языкознания» кількарічної давнини читала, що в Росії готується нове видання.) «Вражають широта науково-дослідних інтересів Бодуена де Куртене, — пише В.Виноградов у вступній статті, — сміливість, свобода й оригінальність його наукової думки, перспективність і значущість, сучасна актуальність багатьох його узагальнень. Але не менш дивовижні його скромність і наукова щедрість, хоча ніхто з лінгвістів останньої третини ХIX і початку ХХ в. не піддавався таким знущанням і навіть переслідуванням, як він».

Бодуеністика, звісно, розвивається, об’єднує лінгвістів і педагогів різних національностей. Треті Міжнародні Бодуенівські читання 2007-го зібрали рекордну кількість учасників — 284 філологи. Навряд чи вони сперечалися, надбанням якої країни є геній, багатомовна спадщина котрого розсіяна по архівах різних міст і держав. (До речі, на тлі цієї незвичайної особистості надто безглуздий вигляд мають горезвісні рейтинги «великих ...», які пихато-курйозно простують світом.) ...Хочеться вірити, що «наївні мріяння» Бодуена де Куртене в галузі національної політики все ж таки стануть реаль­ністю.

Довідка

Ян Ігнаци Нецислав Бодуен де Куртене (1845 — 1929) народився в містечку Радзимін під Варшавою. Французьке прізвище дісталося йому від предків по чоловічій лінії — два представники роду на початку XVIII століття приїхали з Франції до Польщі. Вже в гімназії Ян вирізнявся критичним складом розуму та незалежністю суджень. Як один із найбільш здібних випускників варшавської Головної школи (згодом університет), був направлений за кордон — слухав лекції в університетах Праги, Єни, Берліна. 1870-го здобув у Лейпцигу ступінь доктора філософії. Досліджував історію польської мови, санскрит, литовську, слов’янські мови та говірки. Захистивши магістерську дисертацію, став першим викладачем порівняльної граматики індоєвропейських мов у Петербурзькому університеті.

Працював також у Казанському, Дерптському, Краківському та Варшавському університетах. 1871 року був обраний доцентом історико-філологічного факультету Київського університету (перешкодою для переїзду послужило польське походження). 1883-го його звали в Белград, 1885-го — у Харків...

Професор вільно володів польською, російською, литовською, французькою, німецькою, італійською, писав майже всіма європейськими мовами. Читав лекції зі вступу до мовознавства, порівняльної граматики слов’янських мов, російської граматики, санскриту, німецької мови...

У його особистому житті була велика трагедія — смерть першої дружини Цезарії Прифке, яка чекала народження близнюків. Друга дружина — Ромуальда Багницька — народилася під Києвом, закінчила Бестужевські курси в Петербурзі, стала автором історичних досліджень, письменницею, публіцистом. У їхньому шлюбі було п’ятеро дітей.