Прекрасні "відьми війни"

Вони дуже різні. Жінки, які щосили намагаються зробити війну трохи менш страшною, а неминучий біль від непоправних втрат - трохи менш гострим. Зрілі й зовсім юні, досвідчені й романтичні, цілком успішні й ті, котрі ще нічого до пуття не встигли. Інженери, юристи, журналісти, філософи, будівельники, режисери, бізнесвумен…

Вони дуже схожі. Вони без тіні позерства, з однаковою бритвеною простотою, легкістю, що обеззброює, говорять про свідому беззастережну відмову від спокою, затишку, достатку. У їхніх спогадах про минуле мало обивательської ностальгії, в їхньому погляді в майбутнє багато осмисленої віри. У їхніх оцінках сьогодення - стримана достатність і холодна точність. Вони однаково прекрасні у своїй щирій готовності допомогти, врятувати й зберегти, у своєму безстрашному прагненні зменшити, наскільки це можливо, скорботний список тих, кому вже не допоможеш і кого вже не врятуєш.

Їхні мрії прекрасно земні. Нарешті виспатися. Поїхати на море або покататися на лижах, коли все скінчиться. Погратися з онуками. Більше часу приділити дітям. Ще раз відчути щастя материнства. І, звичайно, дочекатися - зовсім скоро - миру. Наблизити його прихід.

Вони мріють про те, чого позбавила їх війна. І мріють про те, від чого відмовилися добровільно.

Як і булгаковська Маргарита, вони рішуче відмовилися від безтурботного минулого. Але вони не вилетіли в розчахнуте вікно назустріч коханому. Вони вийшли в розчахнуті двері, залишивши коханих за спиною. Вони залишили близьких, щоб допомагати тим, хто далеко. Вони рідко бачать своїх дітей, бо їхньої турботи потребують інші діти. Які часто назавжди втратили своїх матерів.

Їхніми домівками стають забиті "гуманітаркою" тісні салони машин, вогкі намети, блокпости, що продуваються вітрами й прострілюються. Тісні землянки, де не важливі соціальні статуси й де друг - не просто душевний співрозмовник, а той, хто власними грудьми закриє тебе від кулі й захистить твою спину. Холодні бомбосховища, де від обстрілу й розпачу рятуються старі й жінки з дітьми. Закривавлені руїни, серед яких блукають божевільні від горя люди, яких іноді роздирає ненависть і які часом не чують доводів розуму.

Вони допомагають чужим, сподіваючись, що свої все зрозуміють і пробачать, адже вони, слава Богу, - вдома, у теплі й безпеці. Забуваючи про сон і їжу, ризикуючи власним життям, вони доставляють на лінію вогню медикаменти, засоби захисту, харчі. Вони витягають на своїх тендітних плечах поранених. Вони вивозять з-під вогню мирних жителів, збирають і розподіляють гуманітарну допомогу серед вимушених переселенців.

Вони мріяли не про це. Так уже склалося. Просто одного разу вони пообіцяли. Як і булгаковська Маргарита, необережно пообіцяли, як Маргарита Фріді. І не можуть не дотриматися слова, не можуть подивитися в очі тим, хто сподівається й вірить у них, хто очікує від них допомоги.

Більшості з цих жінок, різною мірою обпалених війною, вже не повернутися назад і не стати колишніми. Леді не вмирають - їхні душі не черствіють. Але їм на якийсь час довелося стати "відьмами". Прекрасними "відьмами війни". І, водночас, добрими ангелами на кривавому бенкеті сатани.

Вони залишаються жінками, які часто самою своєю присутністю змушують озвірілих від крові чоловіків
не втрачати людської подоби на нелюдській війні.

Їх ціла армія. Сотні, а може, й тисячі. Тих, що роблять так неймовірно багато для нашої країни. Часто за межею власних сил і можливостей. Принаймні тих, про які самі знали раніше. Щоб описати все й навіть просто всіх їх перелічити, мало буде цілої книжки.
Як і булгаковська Маргарита, вони нічого не просять для себе. Вони палко мріють про мир для країни й несміливо мріють про особистий спокій. Вони занадто світлі, щоб не заслужити світла.

І як би хто не ставився до 8 Березня - свята, добряче дискредитованого нашим радянським минулим, для мене це просто ще один привід висловити свою повагу і вдячність бодай деяким із цих Жінок. Які, найменше думаючи про слабкість своєї статі, просто роблять те, що вважають за потрібне. І залишаються при цьому прекрасними, коханими - доньками, сестрами, дружинами, мамами й бабусями.

Ми захоплюємося Вами, королеви!

Про що вони мріють, у що вірять, і чим їм довелося пожертвувати, ми дізналися, поставивши цим прекрасним жінкам такі запитання:

1. Ваше волонтерство - це… (Чому ви в АТО?)

2. Три речі, якими вам довелося пожертвувати (відмовитися від них) за цей час.

3. Що у вас змінилося за цей рік?

4. Дайте визначення собі колишній і собі нинішній.

5. Чи хочете ви повернутися до колишнього життя після війни?

6. Три жіночих бажання, мрії на мирний час.

Одна з перших і небагатьох українських журналістів поїхала висвітлювати події в Криму в березні 2014-го. Написала репортажі майже з усіх гарячих точок Сходу України. Була в усіх базових таборах українських військових в зоні АТО. Жити в потягах і машинах, спати в холодних бліндажах і постійно наражати своє життя на небезпеку, допомагаючи нашим хлопцям в армії, за останній рік стало для Настасії повсякденним. При цьому вона не забуває допомагати і онкохворим дітям.

1. Нічого особливого я не роблю. Тим більше на тлі інших волонтерів.

Як і багато хто нині, я допомагаю армії в міру своїх можливостей: як узагалі, так і конкретним підрозділам. Ще з важливого - я ініціатор створення сайту "Небесна гвардія": про загиблих учасників війни. Ми запустимо його навесні, і моє завдання на найближчі роки - для кожної сім'ї знайти опікуна.

2.1. Історичною батьківщиною і корінням (вони - в Росії). 2. Подорожами й відрядженнями в будь-якому напрямку, крім Сходу України. 3. Спокоєм. Пожертвувати (не дуже підходяще слово в цьому випадку) довелося всіма колишніми захопленнями. Я всерйоз займалася бігом на довгі дистанції, тепер не бігаю взагалі. Немає ні часу, ні сил. І найголовніше - з сином проводжу менше часу, ніж годилося б.

Але все це - не жертви, порівняно з тим, що втратили інші співвітчизники. І порівняно з тим, чого я набула.

3. Все. А якщо конкретно й коротко, то з людини, котра в критичній ситуації запитує: "Як я це переживу?", я перетворилася на того, хто каже собі: "Як я можу допомогти пережити це іншим?" Як і в України, в мене з'явився фундамент. Вікон ще немає, дах зірвало, стіни тріщать, сміття й вітер гуляють розграбованим житлом, але фундамент надійний і капітальний.

4. Раніше я була куренем, тепер - будинок із міцним фундаментом. Раніше я дивилася на неймовірно мужніх людей і думала: "Я б так не змогла!" Тепер розумію - змогла б.

5. Боюся, його більше немає. Звичайно, мені б хотілося колись зі спокійною совістю їздити за кордон, бути легковажною, егоїстичною, але тепер мені здається, що все моє майбутнє життя - це війна та її наслідки.

Найбільше мені бракує нині горезвісної стабільності. Або... хоча б її ілюзії. Можливості будувати плани. Хоча б на найближче майбутнє. Тепер це неможливо. Два тижні - максимум, який я обережно можу розпланувати. Коли в мене запитують про літо чи осінь, я здригаюся: "Що? Літо? Осінь? Вони точно будуть? І я буду жива й ціла? І не в АТО?"

6. Мрію тільки про мир, а після війни з жіночих бажань у мене тільки одне - хочу ще дітей. І дівчинку, і хлопчика. Якщо буде дівчинка, обов'язково назву її Надею або Вірою на честь віри. А про Надю зрозуміло. Сподіваюся, що Надя в нас на той час буде жива-здорова.

1. Волонтерство - це, швидше, поклик душі. Як би пафосно це не звучало, але, мабуть, я в цьому знайшла себе. Я люблю людей, мені подобається їм допомагати. Роблю, що вмію. У мене досить добрі організаційні здібності. Почалося все з Майдану: гарячі напої та їжа. А 18 лютого я опинилася в ЛШД і стала координатором медичної допомоги. Пізніше - однією з фундаторів "Волонтерської сотні". Це триває й досі, але вже у глобальніших масштабах. Підтримуємо наших хлопців у госпіталях (особливо в київському). Оплачуємо операції, закуповуємо потрібні дорогі ліки, а також деякі видаткові матеріали для госпіталів. Під нашою опікою - практично всі лікарні передового краю, які першими приймають поранених.

Є спільний із Діаною Макаровою проект - "Своїх не кидаємо". Ми вивозили людей із червоної зони, з-під обстрілів у Дебальцевому, Логвиновому. "Коридор життя" 6 лютого, що називається, вибили ми. Ну й, звісно, ми не кидаємо людей, яких вивозимо. Насамперед тих, хто залишився в Донецькій області, зокрема в пансіонатах м. Святогорська. Допомагаємо продуктами харчування, гігієнічними засобами, одягом, предметами дозвілля для дітей. Підтримуємо також дитбудинки у прифронтовій зоні.

2.1. Сім'єю. Часом, який я приділяю чоловікові, дітям, родичам. Минулого місяця, наприклад, набагато більше була в зоні АТО, ніж у Києві. Дочка каже: "Я розумію, ти допомагаєш людям, і ти потрібна їм. Але й нам ти теж потрібна". Зате тепер вони стали більше цінувати час, який я проводжу вдома. Для підлітків це важливо.

2. Сном. У середньому я сплю тепер 4–5 годин на добу.

3. Деякими людьми. Когось я втратила, когось, навпаки, знайшла.

3. У мене з'явилося набагато більше терпіння. Воно конче потрібне, коли спілкуєшся, наприклад, із людьми на Сході України. У Дебальцевому ми одного разу опинилися серед розлюченого натовпу. І якби не терпіння й уміння розмовляти, то, цілком можливо, це могло б закінчитися для нас не дуже добре. Знаходити спільну мову з людьми, вміти прощати - це те, чого слід учитися постійно.

4. Раніше - безтурботна. Мені завжди подобалося допомагати людям, але тепер набагато більше самовіддачі. Нерідко - на шкоду собі та своїй сім'ї. Тепер допомогти комусь - моє першочергове завдання.

5. Однозначно немає. Мене часто питають: "Куди ж ти потім витрачатимеш свою божевільну енергію?" Неначе в нас зникнуть дитбудинки, будинки пристарілих і всі попередні проблеми. До них, на жаль, додадуться нові, зокрема пов'язані зі вимушеними переселенцями. Проблема номер один для мене - це соціалізація й адаптація хлопців, які воювали, щоб у них не було афганського синдрому. В АТО хлопці зовсім інші - справжні. Вони кажуть: "Спасибі, дівчатка, за вашу підтримку". А ми їм: "Спасибі вам. За те, що прикриваєте нас своїми грудьми". Хочеться, щоб вони знали, що воювали не даремно.

6. Просто виспатися.

Поїхати кудись із сім'єю відпочити. В минулому житті я досить багато подорожувала. Хотілося б покататися на лижах.

А ще мені хочеться, щоб усі були щасливі. Хоча б у якийсь певний момент. І щоб уміли ловити цей момент і цінувати його.

Ф.О.Н.Д. Діани Макарової - це ініціативна група активістів з надання допомоги армії та Національній гвардії України, пораненим та біженцям, сім'ям військовослужбовців. Регулярно доставляють вантажі на передову і вивозять з-під обстрілів переселенців.

1. Втративши під час Майдану своє робоче місце, рік пропрацювала волонтером. Не дуже думаючи про те, де дістати грошей на хліб насущний. Ми про це просто забуваємо.

Волонтери - ненормальні люди, що летять у шаленому ритмі, непритомніють від голоду. Люди, які плюють на себе, худнуть, хворіють. Поєднує нас одне - обіцянка, яку ми дали й просто не можемо порушити. І коли хтось із волонтерів скаже: "Я втомився, більше не можу, не хочу цим займатися", - то як нам дивитися в очі людям, котрі на нас сподіваються? Тож волонтерство для мене - обіцянка, яку я одного разу дала Сергію Нігояну…

Я допомагаю армії. Дитбудинки, переселенці - цей спільний з Н.Воронковою проект виник недавно. Просто, пролітаючи фронтом, ми побачили цю "діру" й кинулися її затикати.

2.1. Внуки. Не можу знайти час, щоб погратися з ними. Це мій великий біль.

2. Я сама. Мій зовнішній вигляд, якісь суто жіночі задоволення. Раніше я була досить затишною людиною, якій подобалося облаштовувати свій побут. Тепер наплювала на все.

3. І ще одна річ, яка була мені надзвичайно дорогою і від якої довелося відмовитися, тому що на кону стояло більше. Я була блогером у ЖЖ. Мені досі бракує цього місця, де я могла розмірковувати, тренуватися писати щось довколалітературне, бракує того затишного кола друзів.

Загалом, я відмовилася від нормального розміреного життя сучасної бабусі.

3. Я сама. Відчуваю, як кристалізуюся, і не знаю, у що, зрештою, це виллється. Мені здається, я стала значно жорсткішою. Можливо, більш владною. І жорсткою-жорсткою. Відчуваю, як металізуються душа й серце. Це, звісно, зле. Цього не можна допускати. Серце має залишатися серцем. Але якщо воно зараз ним залишатиметься, то порветься. Його просто не стане. Тому нам треба накачувати в себе метал, щоб іти далі.

4. Раніше всі знайомі називали мене "леді". Тепер називають "відьма війни". Мабуть, це погано. Не знаю, чи повернемося ми до стану леді. Може, ми його не втрачаємо. Але зараз він глибоко всередині. Знаєте, як складно залишатися на фронті жінкою - гарною й ефектною? Боже, чого нам це вартує! Дівчатам і жінкам, які перебувають там. Але залишаємося.

5. Ні. Я про це навіть не мрію. Не буде вже задоволення від колишнього, тихого і спокійного, у чомусь - аналітичного, у чомусь - довколаполітичного, домогосподарчиного життя. Не буде. Я в ньому просто загину. Мені вже не можна (та я й не захочу) зупинятися. Займатимусь чимось іншим, схожим. Не треба буде екіпірувати армію, але залишиться розруха, де знадобиться наш волонтерський досвід. Я мало знаю волонтерів, котрі мріють повернутися до колишнього життя. Воно для них закрите.

6. Здоров'я і щастя моїх дітей та внуків. Перемога у війні. У мене всього дві полум'яні пристрасті.

Волонтерська група "Екстрена медична служба "Хоттабич". На рахунку цієї "швидкої" - сотні, а може й тисячі врятованих життів. Волонтерами себе не вважають. Просто громадянами, відповідальними за те, що відбувається з їхніми близькими, оточенням, містом, країною.

Діана Макарова про Ольгу: "Кроха" - це легенда. Мініатюрна жінка, яка витягнула у своєму автомобілі, практично на своїх плечах, напевно, сотні поранених. Це взірець жінки непохитної сили. У Пісках, коли була заваруха, вона не спала 6 діб. А потім, після шестигодинного сну, я зустріла її: вона була з макіяжем і манікюром. Не знаю, де вона бере сили робити непосильне.. І при цьому залишатися жінкою. Для мене це просто взірець, символ".

2. Я нічим не жертвувала.

3. Нічого не змінилося.

4. "Хай моя подруга скаже", - голос у слухавці сміхотливий, безтурботний. Подруга: "Оля - надзвичайно цілеспрямована. Доброзичлива. У будь-який момент готова прийти на допомогу. Завжди прямолінійна: говорить правду й нічого не боїться. Весела. І вона справді не змінилася".

5. Звісно. Я так і зроблю.

6. Стати мамою хлопчика. Щоби більше не було війни. І щоб усі, кого я люблю, були живі й здорові.

Раніше - координатор фонду "Крила Фенікса", зараз - начальник відділу взаємодії з волонтерами Центру забезпечення службової діяльності Міноборони України та Генерального штабу ЗСУ.

1. Після запрошення на роботу в Міноборони волонтерство перетворилося для мене на професію. А починалося з бажання допомогти. Ну як можна сидіти, коли твоя країна в біді?

2. Вільним часом і відпочинком. Культурним життям - відвідинами виставок, театрів. Тепер у мене нічого цього немає - тільки робота.

3. Я стала жорсткішою. Знала, що можу багато, але тепер зрозуміла, що можу надзвичайно багато. З'явилося розуміння, що моя країна - це вітчизна. Її треба захищати. І якщо не ми, то хто?

4. Я завжди по житті йшла сміючись. Тепер же на мені величезна відповідальність за армію. І легкість буття частково зникла. Якщо я не зроблю своєї роботи добре, солдати залишаться без їжі, взуття, пального…

5. Звичайно. Закінчиться війна, і я піду з Міноборони. Куди - ще не знаю. Як життя повернеться. Можливо, захочу просто сидіти на березі Дніпра, читати книжки й милуватися заходом сонця.

6. Щоб діти жили в Україні. Не хочу, щоб у них колись виникло таке почуття, як у мене 16 січня 2014-го, і щоб вони хоч коли-небудь замислилися про те, що з країни треба їхати.

7. Більше спілкуватися з чоловіком. На розмови в нас залишається 15 хвилин на день. Якби не його підтримка, я б не змогла працювати ефективно. Тільки благополуччя в сім'ї дозволяє це робити.

8. Щоб жінки в Україні не боялися за життя своїх батьків, чоловіків, синів, які воюють. Це страшно до мурашок по шкірі. Хочу, щоб жінки готували вечерю й хвилювалися тільки через те, що чоловік затримується на роботі або з друзями.

1. Схід SOS і кримський правозахисний центр "Дія". Якщо коротко, то ми намагаємося якусь кількість людей зробити щасливішими, ніж вони є. Звісно, ми не можемо поліпшити життя людини, котра звернулася до нас, на сто відсотків. Адже люди втратили дім, своє оточення, роботу, родичів, пережили стрес. Тому просто намагаємося допомогти їм, наприклад, полегшивши спілкування з державою шляхом надання юридичної допомоги, допомогти знайти житло, роботу.

Я почала займатися цим ще в березні минулого року, щойно сама виїхала з Криму, зрозумівши, що не в усіх є друзі та знайомі, і їм треба допомогти.

2. Відпочинком у Криму. Море й гори для мене дуже важливі. Більше нічого. Мені взагалі здається, що я почуваюся значно краще, ніж більшість вимушених переселенців.

3. На землі з'явилися місця, куди я не можу поїхати, - спочатку Крим, потім - Росія. І ще: бачачи стільки смертей, усі ми стали трохи цинічнішими чи що. Ми звикаємо до людей поранених, постраждалих, полонених...

4. Раніше завжди казала, що я - студентка й активістка. Тепер перше відпало. Залишилося тільки друге.

5. Вона не дуже відрізнялася. Коли закінчиться війна, то просто буде інша робота, - у найближчі 10 років ми розбиратимемося з її наслідками.

6. Щоб моя дитина народилася і була здорова. Щоб люди в Росії теж могли відчути щастя від того, що їхні діти народжуються у вільній країні. Хотіла б мати можливість спілкуватися з моїми численними родичами, які залишилася в Криму.

Після виходу з Іловайського котла Патріарх Київський і
всієї Руси-України Філарет вручив їй медаль "За жертовність і любов до України".

1. Чому в АТО? Не могла залишатися осторонь. Не хотіла, щоб мої діти рятувалися від обстрілів у підвалі, а над моїм містом розвівався чужий мені прапор. Не можна допускати війну у свій дім. Батальйону "Донбас" саме потрібні були медпрацівники.

2. Спілкуванням з дітьми. Довелося відмовитися від якихось побутових речей, важливих для жінки, - не тільки від гарного одягу, а часто й від елементарного душу.

3. Як ніколи загострилося почуття справедливості: що - правильно, а що - ні. Особливо після Іловайська, де була поранена під час виходу обіцяним "зеленим коридором".

4. У мені раніше не було особливого патріотизму. Тепер відчуваю відповідальність за свою країну й за все, що в ній відбувається.

5. Ні. В будівельний бізнес - точно. Можливо, піду працювати в органи внутрішніх справ. Відчуваю необхідність у порядку та дисципліні.

6. Дім, відіспатися і більше часу проводити з дітьми. А найголовніше - це мир, щоб більше ніколи не бачити, як гинуть хлопці: коли вранці п'єш із людиною чай, а в обід її вже немає.

1. Я медичний волонтер ще з Майдану. Сама родом із Волині. З проханням допомогти до мене зверталося багато земляків із 51-ї бригади. Ми почали вивозити людей спочатку з Волновахи, потім утворився Іловайський котел. У результаті був організований Ковельський центр допомоги, координатором якого я є. У нас 16 програм, куди входить допомога тяжкопораненим, колишнім полоненим (реабілітаційні групи), родинам воїнів АТО.

2. Насамперед, страждає моя сім'я. Раніше я шила і плела. Тепер це в минулому.

3. Схудла на 28 кг. Змінилося розуміння, що таке лихо. Усі наші мирні повсякденні проблеми - ніщо, порівняно з бідами війни.

4. Мабуть, Богу було угодно, щоб я цим зайнялася. Багато людей звертаються до мене по допомогу, але ще більше - щоб допомогти.

5. Дуже хочу повернутися до колишнього життя, щоб Міноборони й Мінздоров'я не потребували нашої допомоги. Щоб волонтерство в нинішній формі перестало бути потрібним нашій країні та нашим хлопцям. Щоб ці турботи взяла на себе держава.

6. Хочу народити третю дитину. Дівчинку. Хочу миру. Хочу, щоб усі жертви були недаремні і цілісність України збереглася.

1. Чому я в АТО? Перша причина - ми з чоловіком завжди й скрізь були разом. Із 1 грудня 2013-го - на Майдані. А на той час, коли сформували батальйон, в нас уже була організація парамедиків ГО "Білі Янголи", яка й приєдналася до 25 батальйону "Київська Русь" для надання першої, домедичної допомоги та допомоги з евакуації і cортування поранених.

2. Пожертвувати довелося сім'єю. Адже тепер ми - комбат і підлеглий. Тут не можна примішувати особисте.

Відмовилися від облаштованості побуту - колись ми розпочали ремонт, і все його не закінчимо.

Довелося відмовитися й від попередньої роботи. Вона тепер тут, в АТО.

3. Усе змінилося. Передусім - цінності життя. Ми більше навчилися цінувати дрібниці. Те, що раніше було повсякденним, тут стало дефіцитом - наприклад, гарячий душ та багато чого ще, звичного в мирному житті.

Змінилося ставлення до людей. Кажуть, що друзів багато не буває. Тут ця фраза видається неглибокою. Тому що слово "друг" набуває абсолютно іншого значення. Друг - цей той, хто в будь-яку мить закриє тебе своїми грудьми і прикриє спину.

4. Я абсолютно інша. Ті, хто знав мене раніше і зустрічає тепер, кажуть, що це - дві зовсім різні людини.

5. Безумовно. Хочеться повернутися до роботи. Хочеться дітей. І не одну.

6. Головне - це діти. Спробувати закріпитися в мирному житті і прийти до тями. Повернутися до роботи.

1. Моє волонтерство розпочалося з "Вавилона'13", коли ми стали знімати те, що відбувалося насправді (телеканали брехали), і викладати на Youtube. Продовжуємо робити це й тепер.

У поїздках по АТО, по визволених територіях мені довелося багато спілкуватися з людьми. З цього і з'явився проект "Новий Донбас". У певний момент я усвідомила, що ми ніколи не переможемо, якщо воюватимемо тільки добровольчими батальйонами: адже вони, визволяючи міста і розбиваючи блокпости, йдуть далі, а люди, які живуть там, залишаються з тими самими проблемами, котрі були й раніше. І я зрозуміла, що вслід за бойовими батальйонами обов'язково мають приходити гуманітарні, аби допомагати місцевому населенню і підтримувати його. Адже люди на Сході переконані в тому, що вони нікому не потрібні, не потрібні Україні. Більшість їх просто стали заручниками ситуації. Вони потребують підтримки й допомоги. Їх не можна полишати, не можна агітувати. Перш ніж із ними про щось говорити, їм треба просто допомогти. Не грішми. Їх зараз Донбасу давати не можна. Допомогти тим, що їм справді потрібне, - разом узяти й відбудувати школу, провести для них та їхніх дітей майстер-класи від людей культури, як ми це зробили в Миколаївці. "Новий Донбас" - не гастролюючий проект. Ми інтуїтивно шукаємо, як можна будувати діалог. Ми беремо над цими людьми шефство, оскільки вважаємо, що війну насамперед необхідно зупиняти в головах.

2. Відмовилася від багатьох Facebook-друзів, не готових до діалогу. Від того, що мої професійні знання та вміння мають якось оплачуватися. Зараз я волонтерю у двох проектах, що викликає відмову, наприклад, від якихось необхідних для роботи гаджетів.

Моя мрія й головна мета в житті - знімати кіно - перемістилася на друге місце. На першому опинилася країна. І її побудова стала головною метою та мотиваційним смислом. Я відмовилася від можливості знімати ігрове кіно на користь документальних, живих фільмів: про події і про приголомшливих людей - героїв України, які її захищають. По суті, я відмовилася від того, що думала про себе, і опинилася там, де мушу сьогодні бути.

3. Як і багато хто з нас, я перестала брехати собі й оточенню. І стала надзвичайно вільною людиною - як усередині, так і зовні. Я зрозуміла: головне, що мені потрібно, - це бути вільною людиною у вільній країні, усвідомлюючи відповідальність, що виникає при цьому. Я навела фокус і тепер чіткіше бачу біле й чорне. Усе це разом вивільнило зсередини величезну енергію. Відчуття свободи викристалізувалося і стало фізично відчутним.

4. Коли Янукович став президентом, я викинула телевізор. Мені здавалося, що таким чином я можу хоч якось утекти. Але це не допомагало. Після Майдану в мені виникло внутрішнє відчуття свободи й можливість реалізовувати її і в соціумі, і в особистому житті. У мене з'явилося відчуття країни, вміння мислити й жити не у своєму закритому, богемному світі, вважаючи, що головне - це самореалізація, кіно й Оскар. Якщо стисло, то зараз відпало лушпиння, лишилася серцевина.

5. Ні. Я не зможу знімати кіно в системі, яка існувала й продовжує існувати. Не буду ходити з простягнутою рукою й просити в держави грошей, бо я ось така вся талановита. Здійснювати свої мрії почну тільки тоді, коли в нас буде побудована нормальна система, у якій можна працювати з гідністю.

6. Коли зацвіте бузок, і його запаморочливий аромат розіллється по Києву, хочу, щоб скінчилася війна. І щоб ми більше ніколи не знали запахів війни.

Дуже хочу до моря, у Крим. Відзначити свій день народження наприкінці травня на Святій горі на Карадазі, де в той час розквітають мої улюблені рожеві півонії. І щоб хмари внизу, а я валяюся на траві в затінку. І пташки співають. А потім я спустилася б до моря поплавати й повалятися на камінні.

Дітей хочеться народити. Щоб їх народжувалося багато у вільній Україні. Щоб вони сміялися й були схожі на всіх наших героїв, яких уже немає.

1. Окрема медична бригада швидкого реагування - це добровольчий волонтерський підрозділ. Є люди, котрі надали відповідний медичний транспорт, є ті, хто зміг цей процес організувати, і, нарешті, є люди, котрі (незважаючи на досить високий соціальний статус) прийняли рішення: зараз для них важливіші не особисті справи, бізнес та гроші, а евакуація поранених бійців і доставка їх у зелену зону.

2. Спілкуванням з дітьми, особливо з молодшими. Старші, звісно, вже досить дорослі й самостійні, хоча їм теж мене бракує. Але я просто зрозуміла: коли не я, то хто?

Бізнесом. Мене не дуже зрозуміли мої партнери. І, думаю, на цьому наші ділові відносини припиняться. Не знаю, як зароблятиму, але наразі мене це не дуже хвилює.

Все решта - минуще.

3. Цей рік подарував мені зустрічі з дивовижними людьми.

І ще: я завжди відділяла себе від держави. Не було патріотизму й усвідомлення себе частиною України. Тепер з'явилося розуміння, що кожен народ вартий свого уряду. Питання не в тому, що він поганий. А в тому, що я недостатньо зробила, оскільки абстрагувалася й тим самим гласно-негласно потурала таким речам. Відповідальність за те, що відбувається в Україні, лежить на кожному з нас, хто за 23 роки незалежності дозволив ситуації дорости до цього.

4. Раніше мій дім обмежувався квартирою і районом, у якому я живу. Тепер - це вся Україна. І я почуваюся відповідальною за все, що в ній відбувається. Не тому, що приймаю якісь рішення, а тому, що я важлива для цього процесу, як і кожен громадянин нашої країни. Якщо раніше я була сама по собі, то тепер почуваюся клітинкою єдиного організму. У ньому є різні клітини. І кожна на своєму місці забезпечує життєдіяльність системи.

5. У мене багато бажань і нереалізованих потреб у звичайному житті. І, звісно, я хочу їх реалізувати. Просто все це буде вже інакше, оскільки змінилося ставлення до всього, що відбувається. У ракурсі цього іншого ставлення і будуватиметься моє життя.

6. Подорожувати. З різних причин я раніше не могла собі цього дозволити. Хотіла б відвідати різні нетуристичні місця.

Облаштувати побут так, щоб було комфортно і мені, і дітям, щоб мати можливість для розвитку.

Ну й особисті стосунки…

1. Фонд "Рятуймо життя разом" займається медичним забезпеченням передової. Зараз у нас спільний проект із Міноборони. Мені неймовірно хочеться, щоб функції, які весь цей час брали на себе й виконували волонтери, нарешті стала виконувати держава. Щоб ми всі зайнялися своїми справами і почали платити податки, яких би вистачало на забезпечення нормального функціонування нашої країни. Щоб професійні військові воювали, лікарі - лікували, а вчителі - навчали. Тобто сенс волонтерства я бачу в тому, щоб державна машина, зрештою, запрацювала.

2. Відпусткою. Спілкуванням із дитиною. Я мушу дуже подякувати своєму чоловіку, який узяв на себе більшу частину турбот про сина. Мабуть, далеко не кожен чоловік, мовчки, жодного разу при цьому не дорікнувши, вже 9 місяців усе це робив би. Тільки одного разу, зайшовши до офісу, я побачила біля комп'ютера сімейну фотографію в рамочці. А потім зателефонував чоловік і сказав: "Це щоб ти не забувала, як ми виглядаємо".

Часом для себе.

3. У мене відбулася серйозна переоцінка цінностей. До всього, що турбувало раніше, тепер ставлюся спокійно. Найстрашніше, те, чого неможливо повернути назад і якось вирішити, - це смерть та інвалідизація. Найстрашніше - це коли мати ховає сина, дружина - чоловіка, а діти ростуть без батька. Я побачила стільки горя та болю, що решта проблем, як мені тепер здається, не варті виїденого яйця. Все можна вирішити.

4. Я 20 років у бізнесі. І завжди була пробивною. Зараз усе просто стало чіткіше, пріоритети змінилися. Тепер я точно знаю, що таке лихо, а що просто тимчасові труднощі.

5. Дуже хочу. Проводити вихідні зі своєю родиною, тинятися по магазинах, купувати гарні речі, поїхати у відпустку, не думаючи при цьому, що десь в Україні гинуть люди. Усі ці прості речі я раніше сприймала як щось саме собою зрозуміле. У мене їх ніхто не відібрав. Але обставини змінилися.

6. Маленька дівчинка, сукня в горошок і море. Але найголовніше - ще одна дитина (якщо не вийде дівчинка, хай буде хлопчик). Без неї не потрібні ні сукні, ні моря.

1. Я була на Майдані практично з перших днів. І коли майже всі друзі, які були там зі мною, пішли в АТО, я просто не змогла залишатися тут, знаючи при цьому не з газетних статей, що відбувається на Сході. Там нічим прикритися. Не важливо, хто ти й що. Не мають значення твій соціальний і матеріальний статус. Там усе оголене. І людина така, яка вона є, - хороша чи погана, ледар чи трудоголік, чесна чи намагається на чомусь заробити, щось приховати... Там усе це миттєво проявляється. І цього ніяк і нікуди не сховаєш. Ця оголеність сприймається надзвичайно позитивно. І, повертаючись додому, ти вже тільки так і сприймаєш людей, намагаючись, відкинувши всю цивільну мішуру, яку вони на себе надягли, побачити їх у чистому вигляді. Досвід в АТО допомагає тут це побачити.

2. Щоденним душем, достатнім сном та спілкуванням із дітьми. Ну а чоловік - зі мною.

3. Загострилося відчуття справедливості. Все стало сприйматися набагато яскравіше. Будь-яка несправедливість і неправильність відчуваються набагато гостріше і болючіше.

4. Мені важко описати. Я так само люблю своїх близьких. Але в душі, звісно, змінилася.

5. Ми однозначно всі повернемося в цивільне життя. Ось тільки що ми в ньому робитимемо? Мені, наприклад, хочеться змінити колишню сферу діяльності. Я ще не визначилася в деталях, але хочу займатися чимось соціально корисним.

6. Чесно кажучи, навіть не замислювалася. Це поки що так далеко. Втім, хочу дім, сад, дерев'яну лавку... Чоловік, діти і тварини в мене вже є. На море, мабуть, теж хотілося б. Полежати, відпочити й кілька днів просто нічого не робити.