Правда зі сльозами на очах...

«И опять о войне, о войне,

О другом пусть напишут другие».

Ю.Друніна

22 червня. Щороку ця дата непокоїть пам’ять і душі, особливо людей старшого покоління. Згадуючи загиблих і тих, хто вижив, доводиться знову відчувати гіркоту страшного розгрому, якого зазнала кадрова армія Радянського Союзу 1941 року. За 67 років втрати і рани, злигодні та горе якось згладилися, забулися (час бере своє), але залишилися неповні сім’ї, зіпсовані долі й здивування. «Як же так? Чому? Чому країна, дружно й голосно виспівуючи: «Если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов», виявилася до тієї війни не готова? До якої війни й до якого походу готувалася наша армія?

Секретна військова історія

На жаль, правдивих відповідей ми досі не знаємо. Тому вже кілька десятиліть триває їхній пошук, у якому беруть участь політики, історики, ветерани війни, письменники та журналісти. Прибічники офіційної, ще сталінської версії думають, що уточнювати і відновлювати правдиву військову історію не слід, що все, мовляв, і так давно відомо.

Таку концепцію приймати неприпустимо. На брехні майбутнє будувати не можна. Поки суспільство не очиститься від неправди, воно страждатиме (і вже страждає) від бездуховності та нігілізму. Схоже, що влада (насамперед російська) не зацікавлена в тому, щоб люди знали правду. Сумніваюся, що вони просто не хочуть сипати сіль на рани дожившим до наших днів ветеранам Великої Вітчизняної. Підтримка сталінських міфів (навіть після краху комуністичного тоталітарного ладу) продиктована бажанням уникнути відповідальності за загибель мільйонів людей, до того ж кращих людей. Війн без жертв не буває. І було б блюзнірством вважати ці жертви даремними. Але коли втрати сторони, котра обороняється, у кілька разів перевищують утрати сторони наступаючої, виникають запитання...

Головні за важливістю архіви (ЦАМО, РДВА, РДАСПІ й ін.) знаходяться на території Російської Федерації, яка є правонаступницею Радянського Союзу. Їх виведено за межі державної архівної служби і за межі закону, що встановив 30-річний строк засекречування інформації. Але саме в них зберігаються документи перед­воєнного та воєнного періодів із найвищими грифами таємності. Зрозуміло, що саме в цих документах прихована справжня правда про минулу війну й що ця правда настільки неприємна, що влада досі тримає її в секреті від незалежних істориків і дослідників.

Слід сказати, що після проголошення М.Горбачовим 1985 року гласності почався процес «часткового відкривання» зазначених архівів. Це дозволило вітчизняним і закордонним історикам, публіцистам, письменникам, які цікавилися подіями Великої Вітчизняної війни, переосмислити ряд усталених ідеологічних і воєнних міфів. Навіть нечисленні розсекречені документи, введені в науковий обіг за останні роки, свідчать про те, що влітку 1941-го мала початися стратегічна наступальна операція Червоної Армії проти Німеччини.

Не можна замовчувати те, що першим «вирахував» підготовку цієї операції Віктор Суворов (літературний псевдонім радянського військового розвідника Володимира Різуна, який утік до Англії 1978 року), подобається це комусь чи ні. Реакція на книги Суворова «Ледокол», «День «М», «Последняя республика» триває уже два десятиріччя. У десятках книг, написаних «антисуворівцями», його «підловлюють» на дрібницях і стверджують, що й голов­ному «зраднику Різуну» не можна вірити. Але, як точно зауважив упорядник збірок «Правда Виктора Суворова» Д.Хмельницький, «варто трохи копнути, і з «антирізунізму» вилазить сталінізм...»

Висновки Суворова підштовхнули багатьох незалежних дослідників до більш інтенсивного й ретельного аналізу та вивчення подій Другої світової війни. Результат — введення в науковий обіг праць
М.Мельтюхова, Б.Соколова, Т.Бушуєвої, П.Бобильова, М.Солоніна, М.Семиряги, В.Данилова, В.Бешанова, А.Сахарова, В.Дорошенка, І.Павлової, В.Кисельова й інших, що підтвердили факт підготовки Сталіна до нападу на Німеччину. Суперечка точиться тільки про ймовірну дату початку «визвольного походу» в Європу.

Перелічувати істориків — прибічників сталінських міфів — не хочу. Це ті люди, яким свого часу партійними органами було виявлено високу довіру оступачувати народ, тримаючи його в злиднях і неуцтві.

«Гроза» насувається

Деякі історики й письменники стверджують, що за сигналом «Гроза» влітку 1941 року мала початися стратегічна наступальна операція Червоної Армії проти Німеччини. Хоча в розсекречених і опублікованих документах слова «Гроза» немає. Це тому, що оперативні (тобто наступальні) плани РСЧА досі за сімома замками. Як написав у своїй статті (яка пролежала 27 років у архівному забутті) маршал А.Василевський, «Оперативний план війни проти Німеччини існував, і він був відпрацьований не лише в Генеральному штабі, а й деталізований командуючими військами і штабами західних прикордонних військових округів Радянського Союзу» (журнал «Новая и новейшая история» № 6, 1992 р., с.5—8).

Дуже красномовно висловився про наші плани колишній начальник оперативного управління штабу Південно-Західного фронту генерал-майор М.Грецов: «Звісно, у нас були розроблені докладні плани і вказівки про те, що робити в день «М», тобто в день оголошення мобілізації, було розписано все по хвилинах і в деталях, аж до того, коли і які підрозділи йдуть у лазню, коли і де вони одержують снаряди, патрони тощо, й, нарешті, в сейфах кожного штабу зберігалися знамениті пакети з планом прикриття, в яких точно було розписано, коли і куди треба було рухатися військам. Всі ці плани були. Але, на жаль, у них нічого не говорилося про те, що робити, якщо противник раптово перейде у наступ» (ВИЖ, №9, 1965 р., с.84).

Звісно, 1965 року Грецов ще не мав права писати про те, «коли і куди треба було рухатися військам» і для чого вони повинні були одержувати снаряди та патрони. Що ж до планів прикриття, то «ДТ» уже писало про те, що в них передбачалася лише тимчасова оборона кордону для забезпечення зосередження, розгортання та мобілізації, тобто для підготовки військ до наступу, до того ж незалежно від того, нападе ймовірний противник чи ні. Схоже, Грецов мав на увазі секретні оперативні плани, але з цензурних міркувань назвав їх планами прикриття.

Слід звернути увагу і на висловлювання генерал-полковника С.Іванова. У своєму навчальному посібнику для слухачів академії Генштабу «Початковий період війни» (Москва, Воєнвидав, 1974 р.)
він написав: «Таким чином, німецько-фашистському командуванню буквально в останні два тижні перед війною (тобто перед нашим наступом. — В.Н.) вдалося випередити наші війська в завершенні розгортання й тим самим створити сприятливі умови для захоплення стратегічної ініціативи на початку війни». Тут і коментарі зайві.

В основу «Грози» було покладено «Міркування щодо плану стратегічного розгортання сил Радянського Союзу на випадок війни з Німеччиною та її союзниками» від 15 травня 1941 року (проаналізовано в №23 «ДТ» від 21 червня 2008 р.) і мобілізаційний план МП-41, підписаний наркомом оборони С.Тимошенком і начальником Генштабу Г.Жуковим 12 лютого 1941 року (Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації, фонд 15А, опис 2154, справа 4, аа. 199—287).

Чисельність усіх родів військ РСЧА після оголошення мобілізації (тобто до встановленого строку 1 липня 1941 року) мала становити 8,9 млн. чоловік. Війська повинні були мати 106,7 тис. гармат і мінометів, близько 37 тис. танків (у складі 30 механізованих корпусів), 22,2 тис. бойових літаків, 10,7 тис. бронеавтомобілів, 91 тис. тракторів і 595 тис. автомашин.

Зрозуміло, що така циклопічна потуга призначалася не для оборони. І хоча МП-41 залишився недовиконаним, стан Червоної Армії в цілому (навіть із надлишком) відповідало положенню Військово-польового статуту РСЧА від 1939 року: «Робітничо-селянська Червона Армія буде найбільш нападаючою з усіх будь-коли нападаючих армій».

Підготовка «Грози» значно прискорилася після 5 травня 1941 року, коли Сталін виступив із секретною промовою на традиційному прийомі в Кремлі на честь випускників військових академій. Зробивши акцент на наступальному характері майбутньої війни, вождь помітно прикрашав стан Червоної Армії та практично не казав про недоліки, особливо в сфері взаємодії родів військ, зв’язку, управління, бойової виучки й тилового забезпечення.

Почалася явна перебудова пропаганди із завданням підготовки особового складу РСЧА та суспільної думки до «неминучості зіткнення Радянського Союзу з капіталістичним світом і постійної готовності перейти в нищівний наступ». Але СРСР продовжував відправляти до Німеччини ешелони з матеріалами, сировиною, продовольством тощо. Мабуть, щоб не злякати Гітлера, який, у свою чергу, намагався не злякати Сталіна, який наївно очікував висадки німецького десанту на Британські острови.

Про оборону перестали думати взагалі. За словами полковника ГРУ І.Старинова, «після виступу Сталіна на прийомі на честь випускників військових академій все, що робилося з устрою загороджень і мінування, стало ще більше гальмуватися» («Мины ждут своего часа». М.Воєнвидав, 1964, с.186).

«Дортмунд» замість «Грози»

Сигналу «Гроза» так і не було. Його випередив сигнал «Дортмунд», за яким німецько-фашистські війська вторглися на територію СРСР і почали здійснювати «Барбароссу». Це сталося в передранкові години 22 червня 1941 року. Вторгнення виявилося раптовим як для підрозділів РСЧА, так і для військово-політичного керівництва СРСР, яке просто не хотіло вірити в його можливість, попри повідомлення розвідки та свідчення перебіжчиків. Тому підрозділи вермахту, майже не зустрічаючи опору, за трьома паралельними напрямами (на Ленінград через Прибалтику, на Москву через Мінськ і на Київ через Львів) ринули вглиб нашої країни.

Які заходи у відповідь було зроблено 22 червня радянським військовим командуванням?
В 0 годин 25 хвилин (тобто ще до німецького вторгнення) військам було передано Директиву №1 із указівкою «не піддаватися на жодні провокації» і «ніяких інших заходів без особливого розпорядження не проводити». У результаті німці три з половиною години безкарно громили наші війська й бомбардували наші міста.

О 7 годині 15 хвилин було підписано (у війська вона потрапила ще пізніше) Директиву №2 із голов­ним завданням: «Військам усіма силами та засобами обрушитися на ворожі сили і знищити їх у районах, де вони порушили радянський кордон. Надалі до особливого розпорядження наземними військами кордону не переходити».

О 21 годині 15 хвилин до війська було відправлено Директиву №3 із завданнями фронтам завдавати контрударів і переходити в наступ відповідно до планів — чи то оперативних, чи то прикриття.

Однак наказу «Ввести в дію плани прикриття» не було. Письменник М.Солонін ремствує, що такий наказ міг би врятувати становище. Нічого подібного! Наказ про прикриття кордону вводиться до ворожого нападу, а не після.

Про необхідність переходу хоча б до позиційної оборони чи про організований відхід у директивах не було ані слова. Командуючі фронтами почали діяти на свій страх і ризик, керуючись своїми особистими міркуваннями. Наприклад, командуючий Західним фронтом Д.Павлов віддав розпорядження «Діяти по-бойовому».

І дехто почав наступати. Підполковник Сергій Мєдніков, заступник командира танкової дивізії 14-го механізованого корпусу Західного фронту, віддав коман­ду форсувати р. Західний Буг і наступати на Демблін. З боями дивізія просунулася на захід на 30 кілометрів і зупинилася, витративши пальне та боєприпаси. Сам Мєдніков загинув.

Полковник Іван Черняховський, командир танкової дивізії Північно-Західного фронту, відправив свої танки в атаку на Тільзіт. Йому вдалося просунутися на захід на 25 кілометрів. І тільки загальна обстановка на фронті змусила його повернути назад.

На всіх ділянках величезного фронту знайшлися військові підрозділи, які стояли на смерть. «Але, хоч як гірко писати, якщо опір противнику чинили окремі частини, а не якась організована армія, то й самопожертва безіменних героїв не могла змінити обстановку, не могла зупинити просування ворога вглиб країни, не могла навіть врятувати втікаючі юрби від полону та загибелі» (М.Солонін. «22 июня, или Когда началась Великая Отечественная война?». Москва, «Яуза», «ЭКСМО», 2006, с.483). Так, врятувати не могла, зате пригальмовувала німецький наступ досить помітно.

Співвідношення сил на 22 червня

Як вважає доктор історичних наук М.Мельтюхов, питання чисельності протидіючих одне одному угруповань досі залишається дискусійним. У причини цього вдаватися не будемо. Різні дослідники наводять цифри, які іноді значно відрізняються. Є «неув’язки» й у самого Мельтюхова, даними якого ми скористаємося.

Через відмову СРСР від співробітництва з Міжнародним Червоним Хрестом військовослужбовці РСЧА, котрі перебували в німецькому полоні, не мали можливості отримувати допомогу продовольством, одягом і медикаментами. В концтаборах почалося їхнє масове виснаження і загибель. Чому також сприяло жорстоке поводження з військовополоненими з боку німецьких охоронних військ (інспіроване, до речі, жорстокостями органів НКВС стосовно німецьких військовополонених). Військовополонені інших воюючих із Німеччиною держав опинилися в дещо кращих умовах.

Запорука майбутньої перемоги

У «Міркуваннях із приводу «Міркувань...» «ДТ» уже писало про те, що Сталін і Гітлер готували один проти одного агресивні наступальні війни, не пов’язані з попередженням один одного. І німецькій, і радянській розвідкам не вдалося виявити напрямків головних ударів і реальну кількість протидіючих сил.

Та, як справедливо зазначив доктор історичних наук І.Павлова, «з юридичної точки зору напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р., безумовно, є агресією. Дії Гітлера могли б бути кваліфіковані як превентивні в тому разі, якби він, розгромивши на кордоні армії противника, не пішов би далі вглиб країни, захоплюючи дедалі нові й нові території СРСР. З цього часу воєнні дії з боку Німеччини однозначно є агресією, а з боку СРСР — визвольною війною, війною Вітчизняною. Проте об’єктивно напад Гітлера на СРСР був превентивним, адже він запобіг значно більш масованому наступу Червоної Армії».

Письменник Солонін вважає, що Велика Вітчизняна війна почалася не 22 червня, а восени 1941 року, коли почалася справжня народна війна. Жорстокість і звірства фашистів на окупованих територіях, грабунки й інші прояви «вищої раси» зробили глибинний переворот у свідомості радянського народу, пробудили почуття істинного (а не насаджуваного владою) патріотизму й ненависті до загарбників.

Поступово це почало давати результати і врятувало від знищення і народи СРСР, і Червону Армію, і Політбюро ЦК ВКП(б), і «вождя усіх часів і народів». І, зрештою, забезпечило 1945 року Велику Перемогу.