ПОВИНЕН ЗАЛИШИТИСЯ ТІЛЬКИ ОДИН...

Гадаю, річницю підписання Константинопольських домовленостей так і не було б відзначено — адже нинішнього року ніхто й не згадав, що 8 листопада колись і взагалі було святом, вихідним днем. Утім, тоді це не пов’язувалося ні з Константинополем, ні загалом із церквою. Не згадали б і ми про Домовленості. Але це слабеньке дитя УПЦ КП й УАПЦ напередодні своєї річниці зазнало нищівного удару від власних творців і взагалі від цього жорстокого світу. Стався конфлікт між державою, предстоятелем УПЦ КП Патріархом Філаретом та намісником патріаршого престолу УАПЦ митрополитом Тернопільським і Подільським Мефодієм. Найнеприємнішим стало те, що чвара мала характер шлюборозлучного процесу: сторони обсипали одне одного образами та майновими претензіями, підраховуючи автомобілі й незадекларовані суми. Звісно, порушення цього хисткого миру можна було чекати і, знаючи характер та звичну лексику шанованих предстоятелів, годі було сумніватися в тому, що зроблено це буде не в найблаговиднішій формі. Але того, що це станеться так скоро й саме так, ми, власне, не чекали. Адже вони, здавалося, такі потрібні одне одному...

Це може видаватися дивним хоча б тому, що Константинопольські домовленості 8 листопада 2000 р. про взаємодію між УПЦ КП й УАПЦ підписано з ініціативи саме УПЦ КП. І саме ця конфесія перша їх і порушила, провівши архієрейські висвячення, а тепер виступає ініціатором розриву з недавніми (і єдиними) союзниками.

Чим пояснити цей конфлікт? Важко уявити, що в особі митрополита Мефодія Патріарх Філарет убачає суперника в боротьбі за патріарший престол Єдиної помісної православної церкви — аж надто різний калібр. Та й сам престол поки що під великим запитанням. Також важко уявити, що Патріарх Філарет чекав і не дочекався від митрополита Мефодія якихось рішучих жестів і заяв. Сумнівно й те, що митрополит Мефодій тиснув на главу УПЦ КП у процесі ухвалення доленосних рішень. Звісно, УАПЦ протестувала проти порушення Домовленостей, але досі протести ці не виливалися ні в ультиматуми, ні навіть просто в публічні скандали. Здавалося, обидві сторони розуміють: принаймні поки що вони потрібні одне одному (нагадаю, що умовою визнання української церкви Константинополем була й залишається єдність усіх гілок православ’я).

Так, жоден із «союзників» Патріарха Філарета на ниві створення Єдиної помісної православної церкви в Україні так і не зумів зрівнятися з ним у рішучості. Та що там зрівнятися — не зумів бодай трохи відповідати. Патріарх поспішає, а «союзники» зволікають. А декотрі — й зовсім відхиляються від «генеральної лінії». Ось і Вселенський патріархат знову почав переговори з Московським патріархатом. Остання зустріч у Цюріху закінчилася приблизно так само, як і всі попередні: сторони чемно обмінялися думками, заслухали доповідь голови Держкомрелігії України В.Бондаренка, визнали, що такі зустрічі корисні, домовилися й надалі збиратися і роз’їхалися по домівках, відклавши рішення до кращих часів. Причому діючі сторони — це Вселенський патріархат, РПЦ й УПЦ. Ні УПЦ КП, ні УАПЦ не мають на цих зустрічах ваги, оскільки не мають канонічного статусу. Хоч би скільки Патріарх Філарет посилався на «свою» зустріч із Папою як на «європейське визнання своєї легітимності», для помісних православних церков це чомусь значення не має (як, утім, і для Найсвятішого престолу, судячи з коментарів нунціатури). Зрозуміло, таке становище неприємне й навіть принизливе для обох українських конфесій, але канонічні церкви — у своєму праві. Проте Патріарх Філарет вважає за можливе дорікати у зволіканнях своєму ймовірному союзнику й патрону — Вселенському патріархату в особі, щоправда, не Патріарха Варфоломія, а архієпископа Скопельського Всеволода, що безпосередньо веде «українське питання» у Константинополі.

Так само чинить Патріарх і щодо іншого свого «союзника» у справі створення Єдиної помісної церкви — Української держави. Тут теж під його критику підпадає не «перша особа», а виконавча влада. Наразі — Кабмін і Держкомрелігії, які, на думку Його Святості, не виконують прямих вказівок Президента про створення в Україні Єдиної помісної православної церкви. Усі «неправильні» дії держави Патріарх пояснює, певна річ, демаршем «нехороших чиновників», котрі «кидають тінь» на главу держави, сповненого найкращих намірів. Між іншим, у цьому Найсвятіший Патріарх не оригінальний: така тепер кон’юнктура — апелювати до Президента, коли ти невдоволений діями влади. Дивно це бачити, погодьтеся. Утім, на те він і арбітр нації...

Тому я не можу розділити радість Патріархії УАПЦ, яка в своїй заяві підтримала «розрив» УПЦ КП із державою. Насправді стався розрив не з державою, а з конкретними службами й навіть чиновниками. Судячи з апеляцій УПЦ КП до Президента та залучення політичних сил уже не тільки до вирішення питання про створення Помісної церкви, а й до внутрішніх справ конфесії, «перехід УПЦ КП в опозицію» — ілюзія. Адже й із митрополитом Мефодієм «посварилася» не власне УПЦ КП: всі звинувачення проти нього озвучила цілком світська особа — народний депутат, голова товариства «Просвіта» Павло Мовчан. Але час і місце для цієї заяви народному депутату було надано на прес-конференції Патріарха Філарета.

Звісно, аби врятувати єдність і не зірвати переговори з Константинополем, обидві сторони — і УПЦ КП, і УАПЦ — можуть ухопитися за цю ниточку, звинувативши в усьому саме депутата Мовчана (він теж не постраждає — у нього недоторканність, тож залякування судом із боку Патріархії УАПЦ марні). Але сумніваюся, що мир між двома «національними конфесіями» після цієї неприємної історії буде міцним і тривалим. На жаль, уміючи суперничати, перемагати і владарювати, Патріарх Філарет не вміє дружити, поступатися й чекати. А либонь відсутність цих нехитрих чеснот може обернутися крахом самої ідеї української церковної незалежності. І саме це змушує противників Патріарха Філарета постійно згадувати заповіт Патріарха Димитрія та слова «московських колег» у тому сенсі, що головна проблема української церкви — це саме Патріарх Філарет.

Між іншим, аналогічна думка прозвучала і в заяві у відповідь митрополита Мефодія. Гаданий власник «Лінкольна» й незліченних багатств, що перепали з панського плеча А.Деркача, не виявив дипломатичної витримки й заявив, що «з Філаретом ніколи разом не був». Митрополит також висловив готовність самоусунутися, якщо його особа заважає процесу об’єднання, і припустив, що коли Патріарх Філарет вчинить так само, то «проблем у православ’я в Україні взагалі не буде». Ясна річ, годі сподіватися на «розмін фігур», у результаті якого зі сцени зійдуть обидва предстоятелі. Радше можна чекати поновлення українського конфесійного розкладу, яким він був до підписання Домовленостей. Можна навіть припустити, що це благотворно вплине на ситуацію всередині УАПЦ: позбувшись ілюзій стосовно намірів УПЦ КП, митрополит знайде підтримку в рідній Київській Патріархії, в якої цих ілюзій ніколи не було і яка, звісно, обстоюватиме його інтереси. Відповідно до більш обережної, ніж виступ митрополита, заяви прес-центру Патріархії УАПЦ, «діалог повинен тривати». Але заява ця містить і звинувачення УПЦ КП в бажанні розірвати діалог, що перетворює вихідну тезу на декларацію.

Утім, облишмо потоки взаємного церковного компромату — про це навіть якось ніяково писати... Повернімося до відносин між церквами й державою, які нібито і спричинили настільки неприємні для ідеї створення Єдиної помісної церкви події. Адже, по суті, все почалося з заяви Патріарха Філарета про «неприпустимість втручання держави в церковні справи». Погодьтеся, цілком здорове судження, попри те, що його підкріплено посиланням на Президента. Обурення Патріарха, наголошує він у своїй заяві, викликала доповідна записка секретаря Кабміну з пропозицією внести у план Року України в Росії роботу над подальшим просуванням питання про автономію УПЦ. Про нелюбов Патріарха до ідеї «автономії УПЦ» ми вже писали — у ній він вбачає привид загибелі автокефалії. Наскільки він має рацію — окрема розмова, але вже вдруге Патріарх реагує на цю ідею настільки бурхливо, що втрачає навіть ті дрібки, які вдалося зібрати. Авжеж, пропозиція державних служб «активізувати міждержавні переговори у справі створення Єдиної української помісної церкви» постає неоднозначно на тлі закону про свободу совісті, що гарантує невтручання держави у внутрішньоцерковні справи і церкви — у справи держави. Але цей пункт закону настільки темний і невиразний, так само як темний і невиразний сам юридичний статус церкви, що згадану пропозицію цілком можна в нього «вписати». Крім того, як, з огляду на букву закону, розцінити слова Патріарха Філарета, що пообіцяв міжконфесійні проблеми в період передвиборної кампанії, та й загалом намір якимось чином «впливати на вибори»? Шановні опоненти варті одне одного...

А тим часом у нас, як і раніше, три православні церкви. Як і раніше, вони прагнуть єдності. Ще в нас є держава, яка, здається, теж вважає, що «повинен залишитися тільки один». Хто він — спільної думки в різних представників влади немає. Поки що. Але можна припустити, що ця думка змінюватиметься, як у калейдоскопі, залежно від політичної кон’юнктури. Є ще два полюси тяжіння — Константинополь і Москва, суперники, що добре знають одне одного. УПЦ, крім підтримки Москви, має також незаперечний канонічний статус. УАЦП має позитивний «інтелігентський» імідж і славне героїчне минуле, оскільки вважається наступницею першої автокефалії 1920 р. та відновленої автокефалії 1942 р. і підтримує зв’язки з канонічно визнаними центрами УАПЦ за кордоном. УПЦ КП претендує на спадщину УАПЦ (утім, зі слабеньким успіхом), але її сильна сторона не в цьому, а в самій особі предстоятеля, досвідченого в політиці та з безсумнівною харизмою. Хай навіть його найбільші жнива на народній ниві уже в минулому, коли одне його слово вело людей на барикади й кидало під колеса машин, але пам’ять про це живе в серцях влади: погодьтеся, навряд чи хтось із сучасних політиків може похвалитися таким умінням працювати з масами. Така вона, перша річниця Константинопольських домовленостей. Рік тому вони вселяли сумнів і надію. Що ми скажемо про них завтра?