Повернення в непізнане

Один за одним, з інтервалом майже в рік пішли від нас два великих поляки — майже однолітки, майже земляки і майже попутники — Папа Римський Іван Павло ІІ і письменник Станіслав Лем. Дві великі людини, після смерті яких цілком можна поставити крапку й заявити про кінець епохи. Ми розлучилися з двома протилежними гранями, що спаюють воєдино ХХ століття — з його торжеством і безсиллям розуму, з його торжеством і безсиллям віри. Чи варто дивуватися, що сходяться вони, впираються основою в одну й ту саму точку на карті — у Польщу, яка пережила в цьому столітті стільки потрясінь.

Дивно писати про це — але метою обох, великого християнина і великого агностика, було, по суті, одне й те саме — непізнане. Те, що робить людину віруючою, і те, що робить її мислячою. Те, що робить її подобою Бога і переможцем часу та простору. Те, що, зрештою, робить її рабом рабів і немічним одинаком.

Питання пізнання стоїть в основі всієї творчості Станіслава Лема — як літературної, так і наукової. Навіть не стільки пізнання, скільки його меж — безвиході, яку не заповнити нічим людським, бо людське — це помилки («умовні рефлекси») і сумніви та жаль як неодмінний наслідок вибору між двома неправильними рішеннями.

Важко назвати письменника, який би настільки глибоко, як Лем, був занурений у проблеми науки, технології та прогресу й при цьому залишався б письменником високої проби, а не співцем «полум’яних моторів». Він рішуче не вписувався в судження «хороша фантастика — це тільки про людей». Тобто людське, звичайно, теж є у творчості Лема — людська обмеженість і страх непізнаного в «Непереможному», та ж таки обмеженість, але вже перед обличчям непізнаного в «Солярисі», абсурдність людської цивілізації в «Кіберіаді» і страх перед еволюцією в «Големі ХІV». Втім, люди у творах Лема найчастіше не більш ніж статисти на умовній «великій шахівниці», яка демонструє глобальні залежності й закони. На ґрунті людяності та нелюдяності відбувся конфлікт Лема з Андрієм Тарковським під час роботи над фільмом «Солярис» — принципово гуманістичний підхід режисера перевернув ідею книжки з ніг на голову, з чим принципово негуманістичний у своїй творчості Лем погодитися не зміг.

Агностик, він постійно твердив про байдужість світу до людини і про неможливість порозуміння між людиною і нелюдиною. У 50—70-х, коли зірки несподівано наблизилися до людини і обіцяли масу відкриттів, проривів та нових обріїв, коли фантасти захлинаючись розписували перспективи зустрічі з іншими світами та їх розумним населенням, коли слова, що «ми не самі у Всесвіті», сповнювали маси ентузіазмом, хлопчики гралися в космонавтів, а преса повнилася свідченнями зустрічей з інопланетянами, – непросто було наважитися сказати: космос навіть не ворожий, ні, — з ворогами були готові воювати вже після Герберта Уеллса, — він величезний і порожній, а іншим цивілізаціям, якщо такі існують, немає до нас жодного діла. І Лем говорив про це так, що йому вірили — здригалися, але з захопленням читали.

Які смішні на тлі лемовської «безодні, повної зірок» усі ці «чужі», «хижаки», «війни світів» та інша астроксенофобія — дзеркало нашої звичайної земної, людської ксенофобії, і нічого більше. Та насправді все, що можна зробити, — це знищити планету, переконавшись у небажанні її населення контактувати, у його байдужості. Адже не ворожість, а саме байдужість — вищий прояв чужості, яка нестерпна для людини.

Так само смішні всілякі «термінатори», «унісолдати» та інші кіборгові нісенітниці на тлі «Голема XIV». Тому що не тільки далекі цивілізації, які благополучно прожили мільярди років без нас, а й наші власні творіння в один момент відходять надто далеко — і стають до нас байдужими.

Жах лемівської світобудови, яка всмоктала в себе найбільшою мірою науковий прорив ХХ століття, порівнянний хіба з жахом барокального погляду на межі світу, що дуже розширилися після відкриття землі та винаходу телескопа. Якою мізерною й смішною у своїх пристрастях та прагненнях мала здаватися собі людина! Що вона знала про розміри цієї безодні... Виявляється, можна побудувати кораблі, долетіти до тих-таки зірок і навіть знайти розумне життя, але все це тільки розсовує межі безодні, на тлі якої ми зі своїми пристрастями, переживаннями, висотами духу й злочинами зменшуємося і зрештою розчиняємося зовсім — непотрібні й нецікаві нікому, крім самих себе.

Але талант літератора перетворював ці песимістичні, інколи просто катастрофічні сюжети в книжки, від яких неможливо відірватися — незалежно від того, виступав автор як власне літератор, есеїст чи вчений-футуролог. Він ніби грався з формою, створюючи то максимально людський образ у «Записках про астронавігатора Піркса», то абсурдистські мініатюри «Кіберіади», то інтелектуальну катастрофу «Голоси Бога», то цілі збірники парадоксальних, чимось схожих на тексти Борхеса, рецензій на неіснуючі книжки з ретельним описом сюжету, форми, слабкостей і достоїнств — опрацювання нашвидкуруч записів у блокноті письменника з колосальною уявою.

Водночас Лем був далекий від того, щоб, як це трапляється у фантастів, компенсувати фантазією ненауковість у своїх творах. Можливо, тому він залишався майже єдиним «науковим фантастом», якого шанували вчені. Та й він явно віддавав перевагу спілкуванню з ними, а не з побратимами по перу. Вимога точності й науковості була для нього так само непорушна, як вимога до літературної якості тексту. Можливо, тому він був одним із небагатьох літераторів, які не тільки «годувалися» біля наукових відкриттів, а й серйозно вникали у філософію науки. Його розум був на диво гнучкий. Зустрівшись у похилому віці з новітнім феноменом глобальної інформаційної мережі, Лем осмислив його і написав збірник есе «Мегабітна бомба», який, попри кілометри текстів, створених на цю тему молодшими авторами, дивує свіжістю, несподіваними гіпотезами і тонким синтезом кібернетики, теорії інформації, філософії та просто здорового глузду.

Лем був оригінальним футурологом. У середовищі людей, котрі мають справу з такою «темною водою в облацех», як передбачення чогось, не заведено критикувати одне одного за прогнози, які не збулися, — небезпечна це справа, кожен може опинитися в шкурі того, «хто не вгадав». Лем же й тут вимагав від тих, хто займається «наукоподібними прогнозами», наукової ж точності в їх виконанні. І, відповідно, творців помилкових прогнозів називав не інакше як «поганими фантастами» — принципово без прикметника «науковими». Зокрема під це визначення потрапляли і Тоффлер, і Фукуяма, і безліч інших. Заявляючи про неможливість політичної, наприклад, футурології, він дуже успішно займався прогнозуванням загального ходу науково-технічного прогресу. Поступове усунення людини від безпосереднього керування зброєю, концентрація технологічних зусиль на засобах доставки після того, як наймогутніший засіб ураження (термоядерну бомбу) вже створено, поява кліматичної і «гуманної» зброї — ось далеко не повний перелік прогнозів тільки з однієї галузі.

Втім, і щодо соціальної футурології Лем трохи лукавив — у тому, що стосується її перетину з розвитком технології. Наприклад, зростання уразливості централізованої та урбанізованої цивілізації перед терористичними атаками, чим негайно скористаються етнічні, ідеологічні та релігійні фанатики, — це теж, на жаль, прогноз Лема, який збувся. Причому, зауважте, — зроблений не десь після 11 вересня, а в 60-х роках, коли тільки два гіганти з ядерними кийками стояли один проти одного.

«Різність» Лема приводила до справжніх курйозів. Одного разу Філіп Дік у нападі витонченого божевілля написав у ФБР донос, що Лем — це не одна людина, а колектив авторів, які ставлять перед собою мету забезпечити домінування «прорадянської» фантастики. Смішно вже те, що Лема, репатрійованого радянською владою зі Львова у Краків, який потім утік від неї до Західного Берліна, запідозрили у «прорадянськості». А вже тим, хто читав його книжки, сповнені песимізму щодо прогресу, то й взагалі важко знайти в його творчості «довгу руку Москви», яка вказує ентузіастичному натовпові напрямок до високих звершень. Лему надіслали коробку з цими листами, але, як він стверджував в одному з останніх інтерв’ю, читати їх не став — навіщо? І хоча, як зауважив сам Лем, не слід зловживати психотропними речовинами, та, погодьтеся, навіть людині, не позбавленій уяви, яким був Дік, важко уявити, що «Солярис», «Казки роботів» і «Мегабітну бомбу» написала одна людина.

Лем залишався вірним собі до кінця. В інтерв’ю річної давності він стверджував, що залишається агностиком і, попри те, що старість зазвичай підточує мужність, як і раніше, не вірить у загробне життя. Що ж, життя Лема було часом думки, процесом пізнання, пробами на інтелігібельність. Тепер для нього настав час непізнаного.