ПОВЕРНЕННЯ «КНЯГИНІ ОЛЬГИ»

Ідея в наш час повторити шлях «із варягів у греки» не нова. Досить згадати норвезький дракар «Хаворм», який 1992 року під керівництвом Тура Енгойя пройшов Західною Двіною до Дніпра. Наступного року норвежці Туре Ольсен і Свен Ерік Ойя, побудувавши в м. Ладога на р. Волхов мале річкове судно «Ернінге» та об’єднавшись зі смоленським ялом «Дір», також дісталися Дніпра. А ще через рік археологи Сігтуни — стародавньої столиці Швеції — на побудованому ними дракарі «Айфур» під командуванням Юхана Юхансена пройшли 1200 кілометрів до Новгорода. Не відставали від «варягів» і брати-слов’яни. З 1985 року росіяни під керівництвом відомого мандрівника Ю.Жвіташвілі в рамках міжнародного проекту «Трансєвропа-Нєво-Вікінг» проводять розвідувальні дослідження археологічних пам’яток між Ловаттю, Західною Двіною та Дніпром із метою всебічного вивчення шляху «із варягів у греки». На побудованій ними 1991 року копії давньоруського весельного судна Х століття «Нєво» вони протягом наступних років борознили води Фінської затоки. 1995 року петербуржцям вдалося пройти від Орші (Білорусь) до Пірея (Греція).

Проте першим, хто здолав весь класичний маршрут від Балтики до Стамбула за дві навігації, став екіпаж натурної копії стародавнього човна «Княгиня Ольга».

...«У греки»

Мрії, схожі на ту, що багато років не давала спокою Сергію Воронову, виповнюються раз на тисячу років. І те, що під кінець другого тисячоліття від Різдва Христова її вдалося здійснити, не просто талан. Не можна пояснити випадковим збігом обставин зустріч Воронова з людьми, для яких ідея відтворення переходу княгині Ольги 956 року з Києва до Царграда (Стамбул) виявилася настільки важливою та цікавою, що вони зробили майже неможливе для виконання цього проекту. Багато різних людей узяло в ньому участь. Це й досвідчений яхтовий конструктор із Києва пан Швайдак, і глава Дніпропетровської обласної держадміністрації пан Швець, і президент Всеукраїнського клубу мандрівників пан Логінов, і відомий російський кінорежисер пан Ростоцький (на жаль, він недавно помер), і головний редактор часопису «Вокруг света» пан Полєщук. Вирішальним у долі проекту стало його включення до основного плану заходів Національного оргкомітету з питань зустрічі в Україні третього тисячоліття. Завдяки сприянню відповідального секретаря Національного оргкомітету Ю.Авксентьєва, у Чернігові розпочали будувати човен, який у травні 2000 року спустили на воду та дали йому ім’я Великої княгині.

Оскільки про першу експедицію «Княгині Ольги» написано чимало, зупинюся на ній лише коротенько. Стартувавши 22 червня 2000 року, човен пройшов маршрутом Київ — Переяслав-Хмельницький — Черкаси — Кременчук — Дніпропетровськ — Запоріжжя — Херсон — Одеса — Очаків — Стамбул, а потім повернувся до Херсона. У Стамбулі він відшвартувався 15 вересня, подолавши за 85 днів 2714 кілометрів. Всупереч скептицизму досвідчених яхтсменів щодо мореплавності судна, «Княгиня Ольга» продемонструвала чудові морехідні якості. Навіть потрапивши у смугу шквального вітру на траверсі Констанци, який переріс у чотирибальний шторм, вона не відхилилася від курсу.

Так, «Княгиня Ольга» — не «Та, що мчить хвилями». Але ж і завдання продемонструвати швидкість і маневреність перед нею не ставилося. Важливо було інше — підтвердити саму можливість переходу відкритим морем від Очакова до Стамбула. Предки були людьми серйозними, не метушились і віддавали перевагу надійності, завжди поспішаючи повільно. Тож екіпажу довелося долати труднощі радше психологічного, ніж фізичного характеру. Безсумнівна заслуга учасників плавання також у тому, що, повторюючи стародавній маршрут, їм «на ходу» вдалося опанувати технікою керування унікальним судном, аналогів якому сьогодні просто немає, вдосконалити такелаж з урахуванням умов плавання, усунути «слабкі місця» в конструкції човна, виявлені під час подорожі. Якщо з Києва човен вийшов лише зовні схожим на свій праобраз, то до Стамбула схожість переросла в ідентичність. Візьму на себе сміливість припустити, що ця обставина відіграла не останню роль, коли приймалося остаточне рішення про подальше освоєння шляху «із варягів у греки».

І «з варягів»...

Експедиція нинішнього року переслідувала суто дослідницькі цілі — вивчення використання водних комунікацій у часи Київської Русі й механізмів їх експлуатації. Це була спроба змоделювати в максимальному наближенні перехід на човні північної та центральної ділянок історичного шляху, завершивши цим проходження всього маршруту.

Цього разу «Княгиня Ольга» мала подолати шлях завдовжки 1174 кілометри. Вийшовши 12 червня із Санкт-Петербурга, вона повинна була піднятися проти течії до пункту офіційного старту, Шліссельбурга, і звідти через Волхов, Кіриші, Новгород, Стару Руссу, Смоленськ, Шклов і Могилів повернутися до Києва.

Забігаючи наперед, скажу, що екіпаж успішно виконав програму досліджень, і запланованого дня — 11 липня — човен прийшов до Києва. Але помиляється той, хто вважає, що ця подорож була легкою, що річкову й озерну гладінь не зрівняти зі штормовим морем. Були шквали і шторми, що не поступалися морським, мілини, пороги й перекати, північна холоднеча й комарі, які спростовують уявлення про повсюдне вимирання птеродактилів. А ще виснажливі волоки — як ті, що були відомі ще стародавнім варягам і грекам, так і цілком нові — наслідки техногенного впливу людини на довкілля. Тричі доводилося використовувати «бурлацьку тягу», буквально вручну розчищати шлях човну на мілководді від каміння, працюючи за бортом. Навіть Дніпро в районі російсько-білоруського кордону більше схожий на гірську, ніж на широку рівнинну річку, до середини якої, як заведено вважати, спроможна долетіти не кожна пташка. У районі Речиці ледь удалося уникнути прямого зіткнення зі старою баржею, якою місцеві дачники перегородили річище, скоротивши собі шлях до найближчого магазина. Безліч мілин, не відзначених на навігаційних картах, відсутність буїв, віх і створних знаків тримали екіпаж у постійній напрузі аж до українсько-білоруського кордону. Але, як то кажуть, із Божою поміччю все скінчилося благополучно.

До речі, про Божу допомогу. Ось що розповідає про неї керівник міжнародного екіпажу «Княгиня Ольги» Сергій Воронов:

— Обов’язкова і традиційна для кожного мореплавця умова — наявність на борту святого, котрий боронить мандрівників. Але наші натяки та прохання до Миколи Угодника щодо поліпшення погоди залишалися без наслідків. І тоді — адже ми моделюємо подорож IХ—Х століть — ми зрозуміли, що повинні вписуватися в канони тієї епохи. Вирішили поекспериментувати та звернутися до авторитетного представника давньослов’янських поганських божеств. Боцман вирубав з осики дуже достовірне зображення Перуна, й у Великому Новгороді відбувся перший дослід щодо налагоджування взаєморозуміння та співробітництва. Було організоване щедре офірування ідола у вигляді пляшки горілки. Хочете — вірте, хочете — ні, але наступного дня погода помітно покращилася. Відтоді Перуна завжди садили за обіднім столом на почесному місці, а коли, бувало, в метушні забували, дощ наступного дня був забезпечений.

Що ж, спостереження не менш цінне, ніж інші наукові результати експедиції, і його мають запам’ятати ті, хто в майбутньому наважиться на таку подорож.

На цьому розповідь про плавання «Княгиня Ольги» можна було б закінчити, якби не необхідність відповісти на запитання, яке організаторам і учасникам експедиції випадало чути не раз ще на її підготовчому етапі.

«Навіщо це потрібно?»

— Ще в період організації першої експедиції, — говорить Сергій Воронов, — нас часто запитували про це. Ми не ставили завдання «вчинити науковий подвиг», шляхом відтворення стародавнього переходу на човні на веслах і під вітрилом. Такі сміливі плани з’явилися після повернення зі Стамбула. А головною метою одісеї-2000 була спроба реалізувати можливість зазирнути вглиб століть, відчути дух Київської Русі на порозі третього тисячоліття. Спроба здійснити нездійсненне — побачити мрію, якою марили в дитинстві. І лише завершивши другу експедицію, ми дізналися, що стали першими, кому вдалося за дві навігації пройти шлях від Санкт-Петербурга до Стамбула, першими за останнє тисячоліття, хто лише за місяць пройшов із волоками шлях від узбережжя Балтійського моря до Києва. Вдалося на практиці довести, що в IХ—Х століттях плавзасоби князівств Київської Русі могли за одну навігацію досягнути Києва та повернутись у Великий Новгород.

Так, експедиція підтвердила багато речей, які до її проведення були тільки припущеннями. Але вона цілком спроможна стати імпульсом для розвитку масового туризму на «варязько-грецькому» напрямку, уздовж якого розташовано безліч історичних пам’яток, клаптиків первозданної природи та обійдених сучасною цивілізацією «ведмежих закутків», які досі зберегли староруське обличчя. Тут маса неповторної екзотики, спроможної привабити багатьох. В умовах навального розвитку вітчизняної туристичної галузі про це варто пам’ятати.