Повернення. Дорога життя Сашка та його бабусі

25 липня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

«Це — наше життя. Нам треба його проходити»

Повернення. Дорога життя Сашка та його бабусі

За повідомленнями радниці — уповноваженої президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук, із початку повномасштабного російського вторгнення до РФ депортовано 5100 українських дітей. Це не тільки сироти. Інколи дітей вивозять разом із батьками чи родичами, або примусово розлучають із ними.

На сьогодні повернути вдалося лише 46 дітей. І щоразу це була окрема складна спецоперація. Часом вона ще й ускладнювалася тим, що деякі прийомні батьки відмовлялися їхати по своїх дітей в окупацію, бо боялися.

Проте 11-річному Сашкові з Чернігівської області з бабусею Людмилою дуже пощастило. Чи їхати по нього в Донецьк, ризикуючи життям і залишивши вдома двох власних неповнолітніх дітей, — вона не сумнівалась ані хвилини.

Читайте також: Омбудсмен розповів, що окупанти роблять з викраденими українськими дітьми

Сніжана вийшла заміж за військового, вже маючи сина Сашка. В новому шлюбі в неї народилася донька. Рік тому вона з дітьми переїхала з Чернігівської області, звідки була родом, до Маріуполя — за чоловіком, який відбув туди на службу за контрактом. Орендували квартиру, облаштувалися. Однак подружнє життя не склалось. У чоловіка з’явилась інша жінка. Перед самою війною Сніжана з дітьми хотіла повернутися додому, в Чернігівську область, і розлучитися. Збирала документи. Але не встигла, почалася війна.

«Вона мені дзвонила, — згадує мама Сніжани Людмила. — Казала, що в них уже давно нема ані світла, ані газу. Не знала, що робити, — діти їсти хотіли. Вулицями танки їхали. Донька з дітьми сиділи в підвалі. Виїхати самим уже було неможливо. Казали, що вивозитимуть. Але все не вивозили. А потім у неї телефон розрядився. Встигла сказати, щоб я дзвонила на Сашків телефон.

Якось вона вклала малу вдень спати по сусідству. А самі з сином у підвалі сиділи. Стало гупать, потім перестало. Сніжана з сином хотіли піти й подивитися, чи прокинулася дівчинка, й забрати її до себе, і потрапили під обстріл. Доньці — нічого. А в хлопця ліве око все пече й пече. Спробували витягти осколок. Хотіли піти туди, де були медики. Але по будинку вже ходили військові, заходили у квартири, щоб помитися. Важко було зрозуміти — свої чи росіяни, балакали російською».

Жінка з дітьми спустилася в підвал. Телефони в них забрали.

Тим часом Людмила зателефонувала зятю. Той сказав, що людей вивозитимуть. Але коли — було незрозуміло. «Минуло вже чимало часу, — розказує Людмила. — І я почала дзвонити всім своїм: і депутатові, і в профспілку, щоб подавали на розшук. З’ясувалося, що Сашка з оком забрали в Маріупольську лікарню. Туди начебто поцілила ракета, і хлопця переправили в Донецьк. Сашка оформили в лікарню і потім хотіли віддати в інтернат. А Сніжані сказали: «Іди». А куди йти без документів? У Маріуполь вона так і не повернулася. Там її два тижні чекали в підвалі родичі, та й її мала донька там залишилась. Онуку потім забрала до себе свекруха в Кам’янку Донецької області.

Зв’язку зі Сніжаною не було з середини квітня. У травні мені зателефонували й сказали, що вона у списках полонених. Але чи жива, де й що з нею, я не знаю. Вона ж ніхто. І професії в неї ніякої нема. Хіба, може, допомагала їжу розносити або ще щось — принеси та подай. Чому вона в полоні? Недавно мені зателефонували з Маріуполя й сказали, що «ваша дочка повинна обізватися до вас». Але жодної звістки про неї нема.

В середині квітня з чужого телефону мені подзвонив Сашко. Розказав, що телефони в них позабирали й не повернули. Де мама — він не знає. Каже: приїжджай і забери мене. Я не могла повірити, що це можливо. Пішла до своїх — до депутата, у профспілку. Вони допомогли мені з паперами. Сказали оформити опікунство і їхати.

Зателефонувала в Донецьк, у «ДНР». Попросила, щоб Сашка з тієї лікарні, де він був, нікуди не переміщали. Не гаяла ні хвилини. Тільки прийшла з роботи, ноги на плечі, як-то кажуть, і поїхала в район. Треба було в Чернігів — поїхала туди. Скрізь добивалася, щоб отримати всі потрібні папери.

Багато людей відраджували мене їхати. Казали: поїдеш, а назад тебе не випустять, війна ж іде. Я відказувала: там дитина, яка нікому, крім мене, не потрібна. Матері нема. Батька зовсім не було. І я вирішила. Покликала моїх ще двох дітей — 12-річного сина й 14-річну доньку, сказала: ось вам аліменти від батька — 840 грн щомісяця. Ми не розписувались — дітей я для себе народжувала, але він платив. Я оформила малозабезпеченість. Там десь по дві тисячі. Будете ходити на пошту щомісяця й отримувать, якщо раптом я не повернусь. Але за внуком я все одно поїду. Я не хочу його кривдити. Він і так скривджений, без батька. І вітчим відвернувся. Ніхто з родичів не поїхав навіть провідати дитину».

Дорога забрала чотири дні туди й чотири назад. Це до Києва. Ще один день — добратися до села. «Як їхала? По телефону весь час дзвонила — питала дорогу, — розповідає Людмила. — Електричкою до Києва, а потім — автобусами. В готелі переночувала. На блокпостах мене щось питали, я відповідала. Що мені треба — я в них питала. Так і доїхала. Мене там уже чекали — і лікарі, і служба у справах дітей, бо я ж попередила. Скрізь є нормальні люди.

Зараз записала Сашка в Охматдит, щоб показати око. Тут у нас лікарка сказала, що почались косоокість і катаракта, наче осколок ще там. Швидше за все, треба робити операцію. Весь цей час Сашко постійно око закапує, бачить погано.

Як справляюся? Мені 51 рік. Я ще герой — і мама, і баба. Бігаю. Робота в мене є, город саджаю, огірок, помідор, і найголовніше — картопля. З району мені дали продукти на кожну дитину. Все в мене є. Якщо щось треба — мені допомагають. Якщо ні, то й самі купимо. Це — наше життя. Нам треба його проходити.

Зараз головне — око хлопцю полікувати й доньку шукати. Я написала Ірині Верещук, у Центр полонених. Мені дали купу телефонних номерів, я всюди написала. Дай боже, щоб вона була жива».

* * *

«Перед поїздкою Людмили до Донецька було досягнуто всіх домовленостей, — розповідає голова правління «Української мережі за права дитини», програмна директорка «СОС. Дитячі містечка Україна» Дар’я Касьянова. Хлопець дуже чекав зустрічі з бабусею. Вона цього дуже чекала. Перетиналась вона, в принципі, тільки зі службою у справах дітей та з лікарями.

З приводу цієї історії до мене звернулися з Мінреінтеграції. Вони знали, що хлопець перебуває в Донецьку. Завдання було — продумати логістику, впевнитися, що дитину відпустять. У бабусі не була оформлена опіка над хлопцем. Окрім усього іншого, заминка трапилася з закордонним паспортом. У неї його не було. Цим займалося Мінреінтеграції. Логістику продумували ми. Ми оплатили дорогу туди й назад, ночівлю в готелі. Ну й супроводжували жінку телефоном. Якби, не дай боже, щось трапилося, ми б її теж підстрахували. Дорога була важка. І обстріли були, і автобус у Європі зламався... Але головним було налаштування. Людмила — дуже позитивна жінка. Мені здається, вона навіть не задумувалася: страшно — не страшно. Хоча ми трохи переживали.

Related video

Таких історій повернення через нас пройшло вже 23. Вони дуже різні. 12 з цих дітей — прийомні. Наразі я знаю тільки три історії, коли батьки відмовлялися їхати по своїх дітей, бо боялися. Це були прийомні батьки ДБСТ. Решта дітей, яких вдалося повернути, — це ті, хто перебував у Маріуполі, загубив своїх батьків. Не завжди забирати їх доводилося з Донецька. Кожну дитину ми намагаємось ідентифікувати, для кожної продумуємо індивідуальний шлях возз’єднання з рідними і повернення в Україну. Ми робимо це разом — громадські організації у співпраці з Мінреінтеграції».

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК