Портрет прапрапра... бабусі

Як і багато співвітчизників, я практично нічого не знаю про своїх далеких предків. У родині не збереглися, приміром, ані портрети, ані скільки-небудь докладні спогади про моїх прабабусь. Що вже казати про віддаленіших в часі прабатьків... Чи успадкувала я від них певні риси характеру? На котру з них схожа зовнішньо? Якими взагалі були наші прапрапра... бабусі? Напевно, мало хто так добре уявляє собі красунь Київської Русі, як Наталія Гавриленко. Історик за освітою вона вивчала відповідні історичні джерела, а в романі «Чужак», присвяченому часам Київської Русі, письменниця створила живі образи киянок.

Читачі можуть знати її також за псевдонімами Сімона Вілар і Наталія Образцова — так вона підписувала свої попередні 11 любовно-історичних трилерів, виданих у Харкові й Москві. Дія всіх книжок розгортається на тлі відомих історичних подій. Приміром, її перший чотиритомник «Анна Невіль» розповідав про кохання героїв у роки Червоної й Білої Рози в Англії ХV століття. «Вітер із Півночі» переносив до Нормандії Х століття, «Сповідь суперниці» — в Англію ХII століття, «Королева на додачу» — у Францію початку XVI століття. І скрізь її героїні були сміливими, енергійними, розумними та, звісно, дивовижними красунями.

— Наталю, чому наша співвітчизниця стала героїнею лише дванадцятого вашого роману?

— Проблема в тому, що головна героїня за визначенням має бути активною дійовою особою, тобто «вести сюжет». Тим часом Київська Русь була патріархальною країною. У її історії, за певним винятком, важко знайти активних самостійних жінок. Принаймні про них збереглося мало документальної інформації та практично немає їхніх портретних зображень.

І все-таки я зібралася з духом і почала писати саме про жінку суворих часів язичества, войовничих князів Аскольда й Діра, набігів, походів... Моя Карина — особистість непересічна. Вона бореться за своє кохання, причому не просто до гарного хлопця, а до ворога, шпигуна, засланого Олегом із далекого Новгорода в стольний Київ. Жагучі почуття, протистояння двох сильних натур, зрадництва, зради, розлуки — усе це на тлі колоритної епохи возз’єднання Києва й Новгорода, часу «откуда есть пошла Русская земля».

— Як же вам вдалося надати героїні активності?

— Мені довелося зробити Карину вдовою, котра заради елементарного виживання змушена була зайнятися підприємництвом — суто чоловічою справою. Усупереч упередженням сучасників вона відкрила в Києві Купецький двір і стала фінансово незалежною. Але жінка є жінка — моя Карина не встояла проти фатального кохання, незвичного, жагучого, захоплюючого.

Слід сказати, що польоти моєї уяви спираються на дані літописів і спогади іноземних мандрівників. Так, із слів арабського автора Ахмета ібн Фадлана ми знаємо, що руси шанували своїх жінок і любили їх багато обдаровувати. Він пише, що їхні дружини були ошатні, носили намисто із золотих і срібних монет, яке не лише засвідчувало їхній соціальний статус, а й ставлення до них чоловіків. Міцне становище жінки, дружини, хазяйки підкріплювалося особливою пошаною, з якою ставилися до богині домашнього вогнища Мокош. У язичеському пантеоні вона розташовувалася поруч із верховними богами слов’ян — Перуном, Велесом, Родом.

— Іншими словами, жінки того часу були за чоловіком як за кам’яною стіною...

— Очевидно, це так. А от становище вдови було незавидне. Траплялося, жінка бажала померти разом із своїм чоловіком. Є згадка про те, що дружини русів, подібно до індійських вдів, після смерті чоловіка воліли здійснити обряд самоспалення чи повіситися на спеціальних «воротах». Такий звичай, приміром, існував у вятичів. Утім, той самий арабський мандрівник описує звичай, коли на той світ із померлим відправляється не дружина, а рабиня, котра добровільно вирішила стати його супутницею. Таку наречену-супутницю наряджали в багаті шати, пригощали та пестили впродовж всього часу тризни, а потім вбивали та клали поруч із небіжчиком.

Варто порівняти жіночних жінок Давньої Русі та гордих, мужніх скандинавок. Чоловіки півночі витрачали чимало сил, домагаючись любові своїх одноплемінниць, котрі могли відстоювати свою свободу, борячись із зброєю в руках не гірше від справжніх вікінгів. Так, донька одного їхнього скандинавського короля на ім’я Альфгільд не захотіла виходити заміж за ненависного нареченого. Не довго думаючи, вона зібрала своїх подруг і попливла з ними в море, зайнявшись вільним промислом вікінгів. Таких жінок називали щитоносними дівами, і в бою вони були страшні. Можливо, саме тому в Скандинавських країнах близько половини членів парламенту й уряду становлять жінки? А в нас, попри офіційну рівноправність, на побутовому рівні пережитки патріархальних часів живучі й досі.

— Нас обминув і культ Прекрасної Дами, який залишив такий яскравий відбиток у побутовій і художній культурі Європи...

— Мабуть, тут справа в релігії. Католики шанують Діву Марію, схиляючись перед нею як перед прекрасною піднесеною істотою. Це спричинило вшанування образу Прекрасної Дами й у реальному житті. А в православ’ї Богородиця уособлювала жінку, котра виконує материнські функції. Не було ані найменшого натяку на схиляння перед нею, як перед ідеалом чи особистістю. Відповідно, єдине, на що могли сподіватися жінки в православ’ї, — це шанобливе ставлення до матері, дружини, хранительки домашнього вогнища. Але не на вшанування прекрасної й піднесеної Дами, котрій присвячували пісні й лицарські турніри.

До речі, у часи Київської Русі існувало рабство. Гарна біла рабиня цінувалася дуже дорого — за неї могли заплатити 1000 срібних дирхемів. Дівчата-невільниці були одним із предметів експорту. Позаяк релігія не дозволяла ані мусульманам, ані християнам перетворювати на рабів своїх одновірців, то слов’янські язичниці були товаром, який найчастіше зустрічався на ринках білошкірих невільниць. За повідомленням мандрівників, руси не лише відкрито торгували красунями, а й безсоромно практикували публічний, часто груповий секс.

— А як же «законні» дружини?

— В епоху язичництва поняття шлюбу були дуже розпливчасті. Дружиною вважалася жінка, котра народила своєму чоловікові дітей і успадковувала його майно. Перші християнські літописці з осудом змальовують прийняті в древлян, радимичів, вятичів і сіверян звичаї викрадення наречених біля води чи під час ігрищ. Хоча в більшості слов’янських племен було все-таки заведено попередньо змовлятися з нареченою, котру збираються викрадати. Етнографи зазначають: викрадення дівчат за їхньою згодою збереглося як шлюбний ритуал у селянському середовищі в північних і зауральських землях навіть у ХІХ столітті, де шлюби-«втечі» були частим явищем.

— Чи існувало тоді поняття вірності подружжя?

— Є дані про дивовижну для варварських племен цнотливість слов’янських жінок і подружню вірність. Арабський автор Гардізі, описуючи звичаї наших предків, згадує про покарання для перелюбників: «Якщо хто здійснює перелюбство, його вбивають, не приймаючи в нього жодних вибачень». У ті далекі часи пристрасті кипіли не на жарт.

— А кого з жінок Давньої Русі першою згадали в літопису?

— Сестру легендарних засновників Києва Кия, Щека і Хорива — Либідь. За легендою Либідь пережила трагічне кохання, й від її сліз утворилася річка, названа згодом на честь дівчини. У пам’ять про сумну красуню в давнину було прийнято юнакам і дівчатам зустрічатися на берегах Либеді. Однак це все-таки персонаж легендарний, а от розумна, владна, вольова княгиня Ольга — це вже історія. Перша відома християнка Русі, красуня, котра полонила вродою й розумом навіть візантійського імператора, Ольга, безперечно, була особистістю колоритною й загадковою, що здобула авторитет і пошану. «Повість временних літ» повідомляє про горе, яке пережили люди, коли їхньої правительки не стало. «... і плакали по ній плачем великим син її, і онуки її, і всі люди, і понесли, і поховали її на вибраному місці».

— Збереглися свідчення про простих, незнатних жінок Давньої Русі?

— Можна згадати ключницю Малушу, служницю княгині Ольги. Як свідчить «Повість временних літ», Малуша була донькою якогось Малка, простого жителя міста Любич. Проте посада економки при княжому дворі, котра заправляє чималим господарством, вимагала від жінки неабияких розумових здібностей і вправності. Певне, Малуша до того ж була гарна, оскільки на неї звернув увагу сам уславлений воїн Давньої Русі князь Святослав. Від цього кохання народився Володимир, князь Червоне Сонечко, хреститель Русі. Він зумів піднятися, розгромити противників і стати єдиновладним правителем на Русі завдяки своїм гідностям, попри ганебне прізвисько «робичич». Адже Малуша була з челяді й могла вважатися рабинею.

Володимир, до речі, був таким велелюбним, що навіть соромливий християнський літописець був змушений згадати про його гареми. Відомо, що з п’яти офіційних дружин князя-язичника чотири були вже християнками — грекиня, болгарка та дві чешки. Напевно вони намагалися навернути свого чоловіка в свою віру, але малоймовірно, щоб саме дружини вплинули на рішення князя прийняти християнство. Скоріше, вибір князя пояснюється тим, що це була релігія найпотужнішої на той період сусідньої держави — Візантії.

Проте без жінки тут не обійшлося. Одним із умов хрещення й союзу з могутньою державою став його шлюб із візантійською царівною Анною. Варто відзначити, що константинопольські правителі зовсім не прагнули віддавати своїх жінок в інші країни. Часом вони навіть обманювали государів інших держав, віддаючи їм у дружини далеких родичок чи незаконнонароджених доньок, тільки аби не мати династичних зв’язків із варварами. Але князю Володимиру вони довірилися.

— Так що, шлюб царівни Анни та князя Володимира був для Русі везінням?

— Дуже великим. Вона стала, по суті, першою законною княгинею, хоча була вже шостою дружиною Володимира. Заради неї він зрікся інших. Вплив Анни на Русь був незаперечений — вона підтримувала християнство, привезла у Київ першу бібліотеку, чудотворні ікони, зокрема ікону Божої Матері, написану, за переказами, самим євангелістом Лукою. Вона вочевидь вплинула й на моду — випещена, розкішно вдягнена візантійська царівна була зразком для місцевих жінок. За переказами, Володимир дуже любив і шанував Анну. Вона народила йому двох синів — Бориса і Гліба, перших російських святих, а також доньку Марію.

До речі, при виборі нареченої візантійці піклувалися, щоб вона була гречна та гарна, високородність тут відігравала другорядну роль. Для імператорів найчастіше влаштовувалися оглядини наречених — красунь різного походження звозили з усієї імперії. Слід зазначити: багато рис візантійського ставлення до жінки — необхідність, аби вона окремо проводила свій час, цілковита слухняність главі родини, ті самі оглядини — пізніше були перейняті в Росії. Так, перші Романови часто вибирали собі цариць-красунь саме на таких оглядинах.

— Виходить, хоч би де жили представниці слабкої статі, вони змогли залишити свій слід в історії...

— Безумовно. Проте найчастіше втручання жінок в історичні процеси, їхній вплив на вчинки чоловіків, їхні пристрасті, які вплинули на перебіг подій, прийнято вважати скоріше історичним анекдотом. Я не поділяю цієї точки зору. На мою думку, велика історія людства — це сукупність таких ось маленьких історій як жіночих, так і чоловічих. Деякі з «безправних» і не наділених офіційною владою жінок далеких століть творили історію не меншою мірою, ніж самостійні політичні діячки нашого часу. Я переконана, зокрема, що їхній вплив на чоловіків і коханих був набагато більший, ніж це відбито в офіційних документах. Про це я й пишу в своїх книжках.