Порнократія на марші

На довгому і вигадливому шляху своєму людство, як відомо, скуштувало багато різних «кратій»: аристократію (владу благородного п’ястука), охлократію (владу чесних горлохватів), плутократію (владу безкорисливої мошни), партократію (владу розуму, честі й совісті), бандократію (модифікація попереднього), а подекуди й демократію (владу спеціально виплеканих речників народу). Схоже, все це відпливає у світле минуле, і чи не настає епоха порнократії — влади безсоромності?

Історично першим відчуттям, що прокинулося колись дуже давно в Божому творінні, було відчуття сорому. Адама і Єву, як свідчить Біблія, збентежила їхня голизна, коли поласували яблучком з Дерева Пізнання добра і зла та, усвідомивши себе, вони поквапилися прикрити свій страм фіговим листочком. Так з безтурботних vip person Едему народився homo sapiens, чий незміряний шлях у тисячоліттях позначений нескінченними моральними муками з будь-яких приводів: і великих, і дрібних.

Але, здається, людству (чи певній його частині) це досить набридло, і воно твердо стало на шлях визволення від внутрішніх обмежень. Правда, історики та філософи кажуть, що таке вже бувало, і не раз. Наприклад, при розкладі Римської імперії; в передчутті різних світових катаклізмів. Тобто, вивищення безсоромності знаменує фінал певної цивілізації, яка цим урочисто маніфестує свою вичерпаність. Особливість нинішньої цивілізаційної ситуації хіба в тому, що порнократія (влада безсоромності) виступає не тільки у формі ініціативної життєтворчості окремих волелюбних, нетрадиційно зорієнтованих оригіналів чи й великих груп оригіналів, не як стихія, а як могутня інституалізована сила, пафосу і краси діям якої надають сотні мільярдів доларів прибутку високотехнологізованого порнобізнесу, а це, у свою чергу, стимулює й адекватну порнофілософію, що дає порнонатхненній масі відчуття розкішної свободи і безмежності самореалізації в безсоромності, енергію пробивного передовізму.

Втім, це поки що переважно «їхні» проблеми. У «них» є кому поговорити і про присмерк західної цивілізації, і про конфлікти цивілізацій, і про наростання небезмотивної помсти мусульманського фундаменталізму… Тим більше, що «у них» порнопласт масової культури — це все ж таки поверхня життя; хоч, на жаль, те, що на неї випливає саме собою або продумано виштовхується, потужно тиражується та експортується, забруднюючи півсвіту.

І ми тут, у цьому азарті запозичуваного брудодійства чи не «впереди планеты всей». Хоча, тимчасом, у нас вистачає і нашого рідного, українського порно, в тому числі й політичного, про яке й буде мова… За «цивілізованого» капіталізму на Заході воно складно і красиво сховане. Лише інколи себе зраджує. То крізь мальовничі декорації електронно-збройової імплантації демократії в регіони стратегічної сировини прорізуються гострі роги нафтобізнесу; то якийсь лідер держави не втримається від якоїсь спокуси або, пішовши у відставку, опиняється на тепленькому місці, яким йому хтось за щось віддячує… Але загалом антураж пристойності зберігається та шанується. У нас же соціально-етична деградація суспільства «прозоріша» й цілісніша. Розвал побутової моралі щільніше «стикується» з утратою в суспільстві соціальної совісті та соціального сорому — найточнішого індикатора соціальної відповідальності і громадянської гідності особистості або суспільної групи. Звідси буквально кричуща комфортність самопочуття відомого прошарку удачливих суб‘єктів на тлі тієї дійсності, яка мала б підказати їм щось інше, ніж безтурботне публічне демонстрування свого розкішного способу життя. Тут же доводиться згадати і про збайдужіння, притерпілість громадської думки до перманентних соціальних драм співвітчизників. На якусь мить промайне на екрані телевізора сценка з одеською безпритульною дітворою, що рятується від морозу в міських клоаках, або картина робітничого селища, в якому давно забули, що таке тепло, — і знову все потопає у зливі реклам «красивого життя» і безгрішних одкровень щасливчиків. Володіння «контрольним пакетом акцій», а ще більше безкомпромісна боротьба за таке володіння знімають саму можливість якихось докорів сумління. Така змирлива етична вивітреність уже стала атмосферою нашого суспільства, його «якості життя», в яку органічно вписується і якість нашого політикуму. Наївні заклики типу «хай багаті поділяться з бідними, а сильні підтримають слабких», як і слід було сподіватися, випарувалися в навколоземну атмосферу разом з обіцянками відправити злодіїв на нари, а політику відпиляти автогеном від бізнесу…

Все це, зрозуміло, поглиблює і без того глибоку недовіру людей до влади, недовіру, яка неминуче набирає нерозбірливого та деструктивного характеру.

…Читаю в «Газете по-киевски» відповіді читачів на запитання редакції: «Верите ли вы, что человек стремится в депутаты ради блага своих сограждан?» Молода інтелігентна жінка відповідає: «Какая может быть вера, если народ живёт в нищете, а депутаты загорают на Мальдивах и объезжают «лэндкрузеры»?… Их образ жизни чётко указывает на нечестность намерений». Можна заперечити: і запитання «провокативне», і відповідь надто узагальнена: не всі ж депутати такі. Але одна думка незаперечна, діагностична: спосіб життя вказує на характер намірів. І, зрозуміло, формує «понятійний апарат» особистості. Пригадуєте, як один молодий, але вже не бідний депутат, до того ж темпераментний борець проти «бездарної влади», коли його однопартійця звинуватили в тому, що вкрав сорок тисяч гривень громадських грошей, вигукнув на всю теле-Україну — так щиро вигукнув: «Давайте віддамо їм ці НЕЩАСНІ сорок тисяч гривень, і хай вони подавляться!» Що вони справді НЕЩАСНІ, в його розумінні, — це ясно кожному, хто бачив трохи раніше (коли ще Луценко не втомився) репортажі про його статки.

Незаперечним і жорстоким діагнозом нашої морально-політичної хвороби є так звана депутатська недоторканність — явище дивовижне і ніде у світі не бачене в таких страхітливих масштабах і формах. Це — шедевр нашого політичного порно. Ніщо так не окреслює облудність самого поняття «народний депутат», як оцей статус недоторканності, що кладе глибоку прірву між депутатом і народом. Багато хто з депутатів це розуміє і намагається відклеїти з себе непочесну наліпку «недоторканності», але ж скільки тих, що тільки задля неї і пробивалися смертним боєм у депутати! Можна уявити, наскільки поряднішими і достойнішими були б наші виборчі кампанії, якби не золоте руно депутатської недоторканності! Куди б і поділися оті полчища пасіонаріїв, шукачів дармової індульгенції від усіх гріхів, а залишилися б ті, хто справді хоче і може працювати для суспільства або, скажемо скромніше, виконувати свої службові обов‘язки. І менше було б борців за «права людини», серед яких на кожному кроці пізнаєш знайомі з давніх літ обличчя тих, хто гарантував «кузькіну мать» за самі лиш ці слова: «права людини», як і знайомі з ближчих літ обличчя тих, хто ефективно регулював інформаційні потоки та потоки грошові, межі свободи слова і навіть виборчі процеси. Ось і нещодавно виступає на «Інтері» один із керівників однієї із найсвободолюбніших та найсправедливіших наших партій — ну, ангел ангелом! І абсолютно справедливо критикує безпорадну владу за те, що вона застосовує адмінресурс: десь не дали приміщення для зборів їхніх симпатиків, а десь приховали інформацію про прибуття в регіон їхнього кандидата в депутати для зустрічі з виборцями. Я слухав, милувався доладною мовою майже національного інтелігента, визнавав його рацію, але чомусь не залишала негарна думка: невже ж він забув, що таке СПРАВЖНІЙ адмінресурс?! Невже забув, що ВІН виробляв два і півтора року тому?! «Дистанция огромного размера»!

А от діячі іншої, ще чеснішої й справедливішої, а тому й потужнішої партії дивляться на проблему ширше. Кому як не їм знати, що «адмінресурс» — це лише поверхнева частина метикуватішої та принаднішої справи фальсифікації. І ось напередодні нових виборів вони заходилися ділитися своїм досі напівтаємним досвідом (у відстороненні, звичайно, від власних персон): таке враження, що їм дуже прикро буде, якщо нова влада не спроможеться використати той досвід сповна і не дасть потрібних козирів…

… Є простий принцип чесного ставлення як до влади, так і до опозиційної політичної партії. Якщо влада чинить або партія пропонує щось добре для України — треба це підтримати, якщо погане, шкідливе — треба протистояти. Тобто, думай спершу про Україну, а вже потім про своє місце в ній. Але, на біду, думають про те, як продертися до влади за будь-яку ціну! В тому числі, коли не виходить інакше, і ціною нищення України. Хоч усі клянуться її іменем. Один зі свіжих прикладів — війни навколо «газової війни». Звичайно, не могли не викликати шоку дії влади, яка аж до півночі 31 грудня 2005 року зі щасливо усміхненими обличчями запевняла, що Росія ніяк не зможе «перекрити кран», бо це технологічно неможливо і неможливо взагалі. А коли Росія спокійнісінько за одну хвилину той краник перекрутила, полетіли в Москву і за ніч підписали таке, що вже два місяці не можуть розібратися що, з ким, кому, скільки… Але ж є й інший бік цієї дивовижної історії. Якщо ваш домовласник скаже вам, що з завтрашнього дня — і неодмінно з завтрашнього! — ви мусите платити йому за квартиру вп‘ятеро дорожче, всупереч минулим домовленостям, то ви стали жертвою сваволі. Якщо ж жертвою такої, м‘яко кажучи, сваволі, хай навіть і дуже братньої, стає держава, то всі політичні сили в ній консолідуються в пошуках виходу. У нас же навпаки: всі кинулися топити не тільки владу, а й одні одних, власне, самих себе. Більше того, деякі політики договорилися до того, що це Україна чинить агресію проти Росії, загрожує її національній безпеці. Оскільки свою стратегічну ядерну зброю Україна давно передала Росії, то, мабуть, зброєю її агресії стали молоко і сир, від яких Росія мусила захищатися. Напевне, будуть виявлені ще й інші види зброї.

У питанні про вступ до ЄС і НАТО наші політики також демонструють консолідованість, послідовність та принциповість. Я не економіст і не військовий, тому не поспішаю з висновками і волію послухати фахівців. Але як не дивуватися з того, що «антинаціональну» і «антиросійську» політику нинішньої влади найзапекліше викривають ті, хто, бувши владою не так давно, вперто і не один рік торував Україні дорогу до тих же таки НАТО та ЄС. І як не дивуватися з того, що могутня когорта наших стратегів не уявляє інших відносин з братньою Росією, крім принципової васальної залежності. Можливо, реальний політик і справді не бачить іншого виходу. Тоді скажіть чесно: так, ми в усьому критично залежні від Росії (і все зробили, щоб цю залежність увічнити й поглибити); отож вона ставить нам такі й такі умови, і нам нічого не залишається, як ці умови прийняти. Скажіть це народові і припиніть нечесні балачки про рівноправність, про братерство, яке ви нашвидкуруч поновите, поклонившись де треба «без краваток». Краще згадайте про основний принцип такого безкордонного і безкраваточного братерства: «Спочатку з‘їмо твоє, а потім кожен своє». Наприклад, спочатку викачаємо весь газ з Дашави, Шебелинки, потім розвинемо нафтогазові структури Сибіру з допомогою українських спеціалістів, українських технологій та українських же робітників, а зрештою поставимо Україну на одну дошку з Німеччиною щодо умов постачання сибірського газу. Ну, і безліч є всього іншого такого. Правильно, інакше воно й бути не могло. Тільки не треба відновлювати ТАКЕ братерство, краще — сувора бухгалтерія.

…З трагікомічною послідовністю перед кожними виборами розпочинається артпідготовка до надання російській мові статусу другої державної, щоб потім затихнути до наступних виборів. Можна зрозуміти тих політиків, яким більше ні на чому в‘їхати в парламент. Але ж і деякі нібито респектабельні партії включаються в змагання з вічними аутсайдерами на цьому досить вже столоченому ристалищі. Звичайно, пекуче бажання «підвищити статус російської мови» — благородне бажання. Хоч, правду кажучи, той статус установив ще Михайло Ломоносов (пригадуєте, про який «язык» він говорив, що в ньому щасливо поєдналися «сильная в выражениях краткость латинского», «крепость немецкого», «великолепие гишпанского» і т.д.), а потім підтвердили Пушкін і Тургенєв («Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины, ты один мне надежда и опора, о великий, могучий и прекрасный русский язык»). Не знаю, чи можуть щось додати до цього вічного статусу (або відняти від нього) тимчасові бюрократичні та законодавчі статусики-наліпки типу «язык коммунизма», «язык мира и дружбы», «язык межнационального общения» чи навіть «друга державна мова». Мені особисто взагалі здається, що найвищий (і єдино надійний) статус для кожної мови — статус рідної. Хоч розумію, що в якихось масових вимірах мова сприймається в отих законодавчих статусах, які піддаються формальному підвищенню або пониженню. Тому можна порушувати й питання про «підвищення статусу російської мови». Але використовувати його не як передвиборний таран (що є вершиною цинізму), але порядком позаполітичного (хоч, безумовно, суспільно і культурно акцентованого) ґрунтовного обговорення. Із застосуванням коректних процедур соціологічних, культурологічних, психологічних, педагогічних експертиз та досліджень — адже це делікатне питання стосується всіх сфер життя.. Продумавши всі наслідки (короткострокові й далекострокові) можливого рішення.

І насамперед треба чесно оцінити реальну мовну ситуацію в Україні. Хто зможе заперечити, що російська мова безперешкодно панує в більшості сфер суспільного життя: в ЗМІ, періодиці, книгодрукуванні, в багатьох сферах культури? Чи може «одержавлення» російської мови в Україні щось додати до того, що вона вже має? Можна говорити тільки про психологічний комфорт людини російської мови (бо на політичний, громадянський і професійний комфорт мовна орієнтація у нас ніяк не впливає). Але психологічний комфорт залежить від адекватного сприйняття ситуації і не в останню чергу від розуміння проблем іншої сторони, чого якраз драматично бракує прапороносцям мовної нетерпимості. Нині «державний статус» української мови — це хоч якась компенсація (на жаль, малоефективна через формальність і малозмістовність цього статусу) за реально нерівне її становище в українському (!) суспільстві, за реальну гегемонію російської, забезпечену не лише привабливістю російської культури та могутністю російської держави, а й століттями державних утисків українства, обмежень, переслідувань, терору, крові.

Ті з наших російських друзів, хто знає історію і це розуміє, не беруть участі в істерії «захисту російської мови», якій ніщо не загрожує. Тобто, загроза є, і велика, але зовсім не та, про яку репетують азартні політичні гравці. Справді реальна загроза для російської мови й культури (як і для інших — це процес глобальний) полягає в зовсім іншому: в тому, що їх дедалі менше знають, дедалі менше вивчають, дедалі менше живуть ними; у комп‘ютеризованому суспільстві молодь втрачає смак до читання, а отже, й до краси мови, краси літератури, до входження в неосяжний світ національного буття. Ось де величезна робота для російської інтелігенції, яка могла б солідаризувати інтелігенцію всіх національностей в Україні, схилити до співпраці, бо ця загроза заглядає в очі всіх культур, хоч і з різною настирливістю.

Але «мовних» демагогів це не цікавить, бо воюють вони не за російську мову, а за право не знати української. Воно священне, це право, воно — знак нашої унікальної, ні для кого в світі недосяжної культурності й демократичності. І ми готові це унікальне право, цей знак історичної обраності поважати. Але тоді хоча б не заважайте знати її тим, хто хоче знати. Так ні ж. Заважають. Войовничо заважають, і дедалі войовничіше. Блокують відкриття українських шкіл або й пікетують, як це практикується в Криму. «Доводять» (і в Донецьку, і в Харкові), що українська мова — це в кращому разі напівфабрикат, а в гіршому — мало не вигадка польських, німецьких чи японських спецслужб з метою вирвати Україну з Росії. А головний редактор «Крымской правды» Михаїл Бахарєв оголосив же з трибуни Верховної ради Кримської АР: «Нет такого украинского языка. Это язык черни… Это язык, который искуcственно придумали Шевченко и другие авантюристы. Я вам скажу больше того — нет и такой нации «украинцы», как и нет никакого будущего у Украинского государства. Мы просто обязаны поставить заслон украинизации…»

Ці дикунські одкровення не знайшли жодної оцінки ні в Симферополі, ні в Києві, ми б про них і не знали, якби не оприлюднив їх для нас із вами кримський кореспондент «ДТ» М.Семена 4.10.97 у статті, яка звалася: «Объявить Крым зоной интеллектуального бедствия…» (цю пропозицію «озвучив» відомий кримськотатарський політик Рефат Чубаров — чи не єдиний «украинскомыслящий» у Верховній Раді АР). Але ж «зона интеллектуального бедствия», цього безсоромного «інтелектуального» порно, прагне до переможного розростання!

Ось іще один «главный редактор», цього разу донецької газети «Город», Владімір Ришков (в номері 26 від 1 липня 2005 року) з приводу проведення в Донецьку влітку минулого року чергового Міжнародного конгресу україністів спершу накинувся на того ж таки ненависного цим «интеллектуально бедствующим» Тараса Шевченка, а потім додав: «Касательно же самого проведения международного конгресса украинистов в Донецке, то ради Бога! Это, конечно, может вызвать какие-нибудь аналогии типа проведения слёта любителей сала среди сугубых вегетарианцев, но ведь, будучи в высшей степени гостеприимными людьми, мы же не станем вспоминать известную поговорку про незваного гостя, который…» Тут ошалілий від напливу «гостеприимства» головний редактор усе ж таки вчасно зупинився: «політкоректність»! — здогадайтесь самі, «хуже кого». От і знову маємо те, про що говорив той-таки Тарас Григорович Шевченко: «…На нашій, не своїй землі». Тепер я, приїжджаючи до свого батьківського дому, на землю, де народився, виріс, навчався, де могила моєї мами, де живуть мої родичі, повинен знати, що я — «незваный гость», бо процедуру «гостеприимства» контролює головний редактор Владімір Ришков. І, мабуть, не тільки він. Бо з сотень донецьких газет тільки одна-дві відгукнулися на конгрес коротенькими інформаціями, а жоден радіо- чи телеканал не запросив для інтерв‘ю нікого з науковців, які з‘їхалися з усього світу. А серед них були відомі історики, культурологи, політологи, мистецтвознавці, лінгвісти — німці, італійці, поляки, росіяни, японці, більшість із яких, до речі, промовляла вправною українською мовою. Наче передчуваючи всю цю українізаційну катастрофу, «газета Славянской партии» «Новости славянские» ще 19 травня 2005 року опублікувала манифест тієї ж таки «Славянской партии» під гаслом: «Нет бандеровской оккупации!» Здавалося б, за півстоліття (та ще й п‘ятнадцять років незалежності!) можна було в Україні провітрити атмосферу від смороду україноненависницької кагебістської фразеології. Аж ні. На щастя, ця війна іде тільки у хворобливій уяві політичних авантюристів.

«Стратегія» великих і малих партійних ватажків, що навперебій кинулися рятувати російську мову, нагадує стратегію відомого персонажа російських казок, який, переплутавши канони здорового глузду та доброзвичайності, на похоронах кричав: «Таскать вам не перетаскать!», а на весіллі: «Земля вам пухом!»

…Вже й до виборів, слава Богу, недалеко. Але як його пережити «во здравії»? Адже нема де сховатися від бажаючих ощасливити український народ своєю епізодичною присутністю на лаві депутатів Верховної Ради. На вулиці глушать тебе з автопересувних репродукторів та мегафонів. Розмахують тобі перед обличчям якимись прапорами, зазивають у якісь партійні ятки, тицяють у руки якісь папірці. Йдеш додому — мусиш перечекати, поки прогуркотять ударні автозагони з якимись партналіпками. (Боже, не один Алчевськ, усі комунальні служби всієї України можна було б оновити на ці кошти і цією енергією!) Приходиш додому — поштова скринька забита. А радіо та телевізор вже й не вмикай — так і хряпає по голові довбешкою «політреклами»…

…Ліг спати. А воно гримить, чадить — уже з космосу. Весь світовий простір стугонить… І стогне…

Спершу якийсь нерозбірливий гул — чи то «нари» чи то «Канари», «з тіні», «в тінь», «в Європу», «в Азію», «в Латинську Америку»… А потім понеслось:

«Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна присягаю на Біблії, на Конституції і на своєму партквитку, що забезпечу кожному громадянину України вже з 1-го січня 2007 року місячну заробітну плату не менше 10 тисяч доларів… Ми і тільки ми!»…

Почувши до болю знайомий голос, я прокинувся з якимось мульким відчуттям у шлунку й грудях і мусив випити три таблетки но-шпи, а потім, згадавши невмирущу пораду Володимира Винниченка, ще й бромом запив. І твердо вирішив: не вмикати радіо й телевізора, не зазирати до поштової скриньки, а на вулицю виходити, надівши антидецибельний шлемофон, який у мене зберігся з часів побуту на Київському авіазаводі… Так і рятуюся від політпорнухи… Чого і всім бажаю.