Попутник вічності. До 700-ї річниці початку публікації «Божественної комедії» Данте

«Коли Орфей спускається до Пекла, мистецтво стає силою, перед якою відступає ніч», — зауважив якось Моріс Бланшо. Ця гарна метафора здається мені ієрогліфом долі і творчості великого флорентійського вигнанця Данте Аліг’єрі (1265—1321), котрий у своїй великій поемі не просто, наслідуючи сакральну орфічну традицію, спускається в пекло, а, пройшовши дев’ять кіл пекла, піднімається до вершин любові і райського блаженства. Канонічна християнська формула «смертю смерть подолав» стосовно головного твору Данте спалахнула якимось відвічним світлом, у променях якого ніч небуття, відступаючи й осідаючи, як туман, залишає місце для чистоти ясного неба. Вдивляючись у цю ясність, сучасники і нащадки знаходять можливість побачити таємний зміст культури і, використовуючи незбагненну алхімію слова, доторкнутися до таємниці її безсмертя.

«Здолавши півшляху життя земного,// я раптом опинився в темній хащі» — з цих рядків починається перша пісня першої частини «Комедії» Данте, безсмертної комедії, яку лише згодом, у XVI столітті, нащадки назвуть епітетом «божественна», а сучасники називали просто «il Dante» — «Дант». Аліг’єрі починає публікувати свою поему в 1307 році, а закінчує незадовго до смерті; він помер 14 вересня 1321 року. Півшляху життя земного, відповідно до уявлень того часу, — це 35 років. Половина шляху, якщо вірити Аристотелю, це акме — найвища точка духовного й інтелектуального розвитку людини. Половина шляху — це архетипна золота середина, така собі міфологема центру, яка вибудовує симетрію народження і смерті кожного. У цій точці, хронологічно позначеній 1300 роком, Данте починає створювати головний твір свого життя й один з найбільших витворів світової літератури.

Що передувало цій «темній хащі», завдяки якій Данте відкрив людству світ «Божественної комедії»? Виходець з давнього дворянського роду, він здобув освіту в обсязі середньовічної школи, записався в цех аптекарів і лікарів, включився в політичну боротьбу на боці партії білих гвельфів — прихильників об’єднання Італії під керівництвом світської влади. Саме в 1300 році його політична кар’єра досягає вершини — він обирається членом правлячої у Флоренції колегії шести пріорів.

Це, так би мовити, формальна канва біографії великого флорентійця. Якщо ж ми заглибимося в екзистенціальну біографію Данте, то знайдемо дві пристрасті, які спопеляли його душу: поезію і Беатріче. Писати Данте почав рано, а початковий період його творчості представлений виключно любовною лірикою. І юний поет своїми творами накликав велику і трагічну любов: у віці 18 років у його житті з’являється Беатріче, донька Фолько Портінарі — батькового приятеля. Але закоханим не судилося бути разом — Беатріче видають заміж за дворянина Сімоне де Барді. Незабаром після цього в 1290 році вона помирає. Смерть коханої вразила Данте — він починає посилено вивчати теологію, філософію й астрономію, стає одним із найбільш освічених людей свого часу.

Другий удар долі Данте зазнав у січні 1302 року, коли через надумані обвинувачення в хабарництві з боку політичних опонентів, які захопили владу, він був змушений втекти з Флоренції. Майно поета конфіскували, а йому вже ніколи не судилося повернутися до рідного міста.

Мне мачехой Флоренция была.

Я пожелал покоиться в Равенне.

Не говори, прохожий, об измене,

Пусть даже смерть клеймит ее дела.

(Микола Заболоцький,
«У гробницы Данте»)

Втрата коханої і вигнання з рідного міста — на цьому трагічному перехресті Данте створює неперевершений шедевр. Не знаю, чи коректно застосовувати до творчості геніїв компенсаторну теорію, але втрата коханої і жорстоке вигнання наче викинули флорентійця зі звичайного життя — у якийсь особливий, позамежний світ. Але він надто живий і надто талановитий, щоб безмовно пережити ці нищівні удари, він опирається і сперечається: з часом, сучасниками, долею. Випробування вигнанням — це те пекло, яке поет має пройти, щоб відкрити світло любові божественної Беатріче. Один із найпроникливіших читачів Данте, Осип Мандельштам, зауважив: «Містолюбство, містопристрасність, містоненависництво — ось матерія inferno. Кола пекла — не що інше, як сатурнові кільця еміграції. Для вигнанця своє єдине, заборонене і безповоротно втрачене місто розвіяне усюди — він ним оточений. Мені хочеться сказати, що inferno оточений Флоренцією». От вже справді доля генія — дивитися на історію і сучасність крізь магічну лінзу рідного міста, водночас бажаного і ненависного, і тим самим наповнити минуле (і майбутнє!) соком його пороків і пристрастей!

Практично всі дослідники зазначають унікальну чіткість і продуманість композиції «Божественної комедії». Вона ділиться на три основні частини або кантики — «Пекло», «Чистилище» і «Рай», по яких поет подорожує спочатку з великим давньоримським поетом Вергілієм, а потім, починаючи з 30-ї пісні «Чистилища», — із Беатріче. «Вергилий, мой отец сладчайший, Вергилий, мне во спасенье явленный» — так сам Данте характеризує свого античного провідника. Тут проглядаються якась глибинна внутрішня симпатія й онтологічна спорідненість двох розділених століттями й епохами поетів. «Поезія Вергілія — це поезія, відкрита в майбутнє, і будь-якій культурі, яка не боїться майбутнього, вона близька. Його героєм був не той, хто утверджує свою особистість, а той, хто розчиняє її — у круговороті природи і прямоті долі. В «Енеїді» поета немає — він розчинився в мові і міфі», — можливо, у цих рядках М.Гаспарова прихований ключ до розуміння єдності геніїв. Тим більше що в шостій книзі «Енеїди» Вергілія головний герой, Еней, спускається в царство мертвих — і повертається звідти.

Але повернімося до композиції поеми Данте. Кожна з її кантик складається з 33 пісень. Лише в першій кантиці «Пекло» таких пісень 34, тому що перша пісня є своєрідним вступом до поеми. «Панування в композиційній структурі поеми числа 3 і похідного від нього 9 пояснюється його містичним значенням (символізація християнської ідеї про Трій­цю). У «Божественній комедії» на числах 3 і 9 грунтується вся архітектоніка потойбічного світу. Вона продумана Данте до дрібниць, аж до точного позначення всіх просторових і часових моментів», — зазначає С.Мокульський. Від себе додам, що на магічній владі числа 9 побудовано корпус праць одного з найбільших містиків європейської філософської традиції Плотіна — його знаменитих «Еннеад» (у перекладі з давньогрецької — «дев’яток»). Проте зустріч у пеклі Данте і Плотіна і, відповідно, розмова про містичну силу дев’ятки в поемі флорентійця, на жаль, відсутні.

Внутрішній ритм і гармонійна будова «Божественної комедії» зближує її з музикою або, точніше, з інструментом, який породжує музику, — у світі і в людській душі. Як зауважив О.Мандельштам: «Задовго до Баха, і в той час, коли ще не будували великих монументальних органів, коли провідним інструментом була ще цитра, яка акомпанує голосу, Аліг’єрі побудував у словесному просторі нескінченно могутній орган і вже насолоджувався всіма його можливими регістрами і роздмухував міхи і ревів і воркотав у всі труби... «Divina Commedia» не стільки забирає у читача час, скільки нарощує його, подібно музичній речі, що виконується». Справді, читаючи поему, ти захоплюєшся позачасовим потоком образів, значень, ідей і цілком розчиняєшся в таємничій партитурі, написаній сім століть тому безсмертною рукою майстра. Ти захоплений, кажучи словами Сергія Кримського, «времяворотом», який затягує тебе в запаморочливий вир духу!

Не менш вражає і кольорова композиція поеми. Задовго до Артюра Рембо, котрий побачив «А» чорне, біле «Е», червоне «І», зелене «У», синє «О», і Велімира Хлєбникова, котрі намагались писати кольором, Данте не лише відчуває, а й віртуозно використовує кольорову палітру слова. Тому в «Пеклі» панують темні барви — переважно червона і чорна, у «Чистилищі» — сіро-блакитна, зеленувата, золотава і, нарешті, у «Раю» грають променисті барви на тлі чистого світла. Подібна поліфонія барв — ще одна загадка великого флорентійця. «Якби зали Ермітажу раптом збожеволіли, якби картини всіх шкіл і майстрів раптом зірвалися з цвяхів, увійшли одна в одну і наповнили кімнатне повітря шаленим барвистим збудженням, то вийшло б щось подібне Дантовій «Комедії», — ще одне вдале спостереження уважного читача Данте Осипа Мандельштама.

На сучасників Данте найбільше враження справила перша кантика поеми, «Пекло». За легендою, у Вероні, одному з пунктів зупинки флорентійського вигнанця, перехожі, які зустрічали Данте, шепотіли одне одному: «Дивіться, це Данте, той самий, який спускався в Пекло і приніс звідти новини. Гляньте на його обличчя — воно потемніло від кіптяви пекельного полум’я!» Тут, за бажання, можна побачити початки легенди про прокляття справжніх поетів, чий геній прирікає їх на неприкаяність і страждання. Проте, як мені здається, Пекло в Данте — це втілення граничності людського низу, який потрібно пройти, щоб здобути право піднятися до неба, увійти у високе. Це саме та, даоська, «велика прямота», яка схожа на кривизну або ж coincidentia oppositorum, «збіг протилежностей», у розумінні Ніколая Кузанського, котрий жив через сторіччя після Данте. На фундаменті Пекла загадковий флорентієць будує світлоносний храм своєї поеми, щоб поступово, крок за кроком, піднятися до вмістилища вищого сенсу і на піку його найвищої точки злитися з вічністю. «Наприкінці своєї поеми, «объят высоким светом и в ясную глубинность погружен», великий поет стоїть перед остаточною, невимовною в слові загадкою буття. Так і світ готики, будуючи собор, мав намір ввійти в нього і завдяки йому в скінченність історичного буття; собор — це символ буття і будівля кінцевої таємниці. Як у «Божественній комедії» Данте, тут одна проблема й одна суть — це світло», — таким побачив спорідненість між поемою Данте і готичним собором О.Михайлов.

Ми вже говорили про драматичне життєве перехрестя Данте, його життєвий хрест. Втрата коханої Беатріче і вигнання з Флоренції роблять його біографію трагічною. Але він, подолавши своєю творчістю недосконалу суєтність світу, вийшов у «Божественній комедії» на принципово інше перехрестя, освячене присутністю Всевишнього. І це перехрестя чистого світла і всеперемагаючої любові, тієї, «что движет солнце и светила», є справжнім хрестом Данте — тепер вже у всесвітній історії, там, де:

Все, что умрет, и все, что не умрет,

Лишь отблеск мысли,

коей Всемогущий

Своей любовью бытие дает.