ПОПРИ БУДЬ-ЯКІ КОНФЛІКТИ, МИ НІКОЛИ НЕ РОЗЛУЧИМОСЯ...

Ян Табачник — велика людина, популярна, любима публікою та друзями. Від нього віє впевненістю і спокоєм. Здається, нічим він не переймається. Та й на що може зважати людина, яка прожила довге і важке життя, яка досягла всіх вершин у музиці, є володарем «Золотого акордеона Європи», кавалера ордена Миколи Чудотворця? Кохання!? Ян Табачник і Тетяна Недельська — пара, знаменита своїм романом, який розпочався вісім років тому й переріс у справжню, міцну сім’ю.

Тетяна Недельська: «Я його бережу для себе»

— Тетяно, кажуть, молоді гарні дівчата люблять знайомитися з відомими й заможними чоловіками...

— Дурниця все це. Щоправда, багато хто й досі вважає, що я полювала. Ну й нехай вважають. Адже я не живу для того, щоб щось комусь доводити. Гадаю, що свідченням нашого кохання можуть бути слова Яна Петровича. Одного разу він сказав: «Знаєш, ми живемо з тобою так, що нам навіть каміння заздрить». Ян узагалі не дуже любить говорити про кохання, він доводить усе справою. Він дуже ніжний чоловік. А недруги нехай вважають, що я полювала, і заздрять моїй здобичі. Насправді вінцем нашого кохання стали сини Павлик і Петя. І незабаром на світ з’явиться ще одне маля. А всі ці розмови та здогади — цілковита дурниця.

— Проте у вас така величезна різниця у віці. Хоча в наш час шлюб із чоловіком, набагато старшим за жінку, вважається модним.

— Я цієї різниці не відчуваю. Адже знала, за кого виходила заміж. Він завжди цікавив мене як особистість і просто як справжній чоловік. І, повірте, мода тут ні до чого. За всіх часів молода жінка раділа можливості вийти заміж за вже сформованого чоловіка (а до революції взагалі вибирали для доньки старшого за віком жениха). Просто раніше говорити про це було не заведено.

Є й інші плюси в таких парах. Мій чоловік ніколи не побачить мене постарілою. Тому що в очах вісімдесятирічного чоловіка п’ятдесятирічна жінка — майже дівчина. А для столітнього сімдесятирічна — майже першокласниця.

— Цікаво, що, по-вашому, означає справжній чоловік?

— Знаєте, чоловік — це не лише той, хто носить штани. Мій чоловік дружить, як чоловік, він ставиться до життя, як чоловік, він завжди чинить по-чоловічому. А я люблю справжніх чоловіків. Зрозумійте, якщо жінка живе в достатку, це не означає, що їй пощастило. Крім того, всім відомо, що коли ми одружилися, він жив в однокімнатній квартирі, і були часи, коли ми позичали сто доларів на весь колектив. Тому я не можу сказати, що виходила заміж за багатого. Я закохалася в справжнього чоловіка.

— Табачник гарно женихався?

— Ян не просто женихався гарно, він живе зі мною гарно, повсякчас балує мене. У нього надзвичайна здатність робити подарунки. Він був щедрим із усіма жінками, які були йому дорогими, і це робить йому честь. Приміром, може привезти мені гарний костюм, а до нього підібрати колготки. Я була збентежена, уявивши, як Ян, серйозна, зайнята людина, яка завжди поспішає, підбирає в магазині жіночі колготки. І смішно, і зворушливо.

— Ви ревнива дружина?

— Так. І Ян також. Однак він мені ніколи не давав підстав себе ревнувати, як і я йому.

— Як ваші батьки сприйняли такий нерівний шлюб?

— А що мої батьки? Мама сказала: «Аби тобі було добре». Ян — годувальник у нашій сім’ї. Мої батьки переїхали до нас у Київ і допомагають бавити дітей.

— У вашого чоловіка є улюблена страва?

— Він майже повсякчас на дієті. Коли вдається з’їсти звичайного українського борщу у моєму виконанні або смаженої картоплі— він безмірно щасливий. Отже, неважко уявити, чи є щось більш улюблене в його розумінні.

— На кого за характером більше схожі діти — на вас чи на чоловіка?

— Не знаю. Коли вони щось роблять не так, чоловік каже: «Це Танечка». А я у відповідь: «Ні, Яшечка».

— Старшого, Петю, музики навчаєте?

— Ми нічого його не вчимо. Він дуже талановита дитина. Хоче бігати — бігає, хоче малювати — малює. Я спеціально не воджу його по гуртках. У дитини має бути дитинство. Настане час — і він усього навчиться сам.

— Ви суворі батьки?

— В основному я. Тато в нас добрячок.

— Ян Петрович дуже зайнята людина, часто в роз’їздах. Діти сумують за ним?

— Звісно, сумують, але всі вечори та вихідні віддані їм. Слава богу, у нас немає ніяких інтенсивних гастролей.

— А як вас прийняли київські співаки, з якими товаришує чоловік?

— Нормально. Є дуже милі люди, з якими ми дружимо, приміром із Надією Шестак. Я з нею близько спілкуюся і дуже їй довіряю. Мені подобаються Ані Лорак, Катя Бужинська, Женя Власова. Я вважаю, що вони молодці.

— Ви з Яном Петровичем часто сваритеся?

— Ні. У нас, звичайно, бувають сплески, та я не можу назвати це сварками. Попри якісь конфлікти, я ніколи не дозволю нам розлучитися. Навіть якщо трапляється, що він іде гримнувши дверми, я неодмінно йому телефоную і запитую: «Ми що, з тобою посварилися?» Він каже: «Ні». Тоді відповідаю, що теж так думаю. Мені дуже дорогий Ян, і, перш ніж влаштувати скандал, сто разів подумаю. Я його бережу для себе. Не дай Боже з ним щось станеться. Адже всі чудово розуміють, що він старший за мене, і проти природи нічого не зробиш, але я не хочу з цим миритися. Хочу продовжити його роки, його щастя. І вірю, що ми житимемо довго й помремо в один день.

— Що для вас у житті головне — сім’я чи кар’єра, якою ви нині інтенсивно займаєтеся?

— Для мене важливо і те, й те. Я б не хотіла, щоб чоловік поставив мене перед таким вибором. Мені легко про це говорити, адже саме завдяки Яну я не мушу заробляти на хліб своїми піснями. Я співаю для власного задоволення. Чоловік мене настільки любить, що дозволяє цим займатися.

— А ви його балуєте?

— Так, звісно. Та, оскільки він у нас годувальник, я не можу балувати його подарунками, тому балую своїм коханням. Мою поведінку можна порівняти з поведінкою щеняти, безмежно відданого своєму господарю. І якби він мене не шанував, такі почуття не зародилися б. Приміром, я відчуваю за його диханням, спить він чи ні. Якщо прокидається вночі й підводиться — біжу за ним. Якщо я прокидаюся серед ночі, він іде за мною. Я не соромлюся говорити про кохання першою, не соромлюся першою миритися, не соромлюся почистити йому черевики чи зав’язати шнурки на тих-таки черевиках. Хочу, щоб Ян відчував себе доглянутим, улюбленим, потрібним. І готова для цього зробити все.

— А він?

— Він теж. У мене немає потреби відриватися від своєї сім’ї у вихідні та йти працювати. І це вже багато.

Ян Табачник: «Для мене сім’я і діти важливіші, ніж весь шоу-бізнес, разом узятий»

— Як ви зрозуміли, що Тетяна — ваша доля?

— Не знаю! Адже все розпочалося просто й навіть прозаїчно. Вона прийшла до мене в колектив працювати співачкою. І перед тим у мене працювало багато співачок, але з жодною з них не мав ніколи роману. З Танею вийшло інакше. На час, коли зав’язалися наші стосунки, ні в мене, ні в неї нікого не було. Отже, ми нікому не заважали. Дякувати Богу, вийшла сім’я. Ми разом уже понад вісім років, і сподіваюся, будемо разом до кінця життя.

— Різниця у віці вас не бентежила?

— Я відповім, як у старому анекдоті. Одружився сімдесятирічний старець на вісімнадцятирічній дівчині. Його запитують: «Що ж ти робитимеш зі своєю дружиною через десять років? Їй же виповниться двадцять вісім, а тобі стукне аж вісімдесят!» — «Як що, — відповідає вічно молодий чоловік, — знову одружуся на вісімнадцятирічній!» Ви зрозумійте, життя — штука непередбачувана. Звичайно, до чужого рота не приставиш ворота, і я розумію, що наш шлюб обговорюється, але до мене плітки не доходили, напевно, тому, що знають — такого не потерплю. У мене далеко не сумирний характер. І всі жінки, які були поруч зі мною, завжди відчували себе справжніми жінками, починаючи моїм ставлення до них і закінчуючи їхньою захищеністю. Не думаю, що Таня вийшла заміж за розрахунком. Я не бігаю і не розкручую свою дружину, як шоумен. Коли мене запитують про її творчість, завжди відповідаю: «Вибачте, я їй не продюсер». Тетяна знає, що не буду за неї просити, і розуміє, що я насамперед мужчина і людина честі.

Я завжди їй казав: «Якщо тобі судилося бути співачкою — будеш, якщо не судилося, то так і буде. Їй співати не забороняю, проте вона народжує мені третю дитину. Звичайно, я її запитав, що для неї важливіше — сцена чи сім’я. Вона сказала: «Найважливіше для мене — ти і мої діти». І знаєте, дякую Богу, що так. Оскільки для мене дружина й діти важливіші, ніж весь шоу-бізнес разом узятий. І коли мені чотири роки тому запропонували контракт у Лас-Вегасі, мені довелося сказати «ні». Не міг залишити Таню й маленьку дитину в Україні, а взяти їх із собою теж було нереально. Вона б збожеволіла в готелі з малюком, і я разом із ними. А так ми живемо в цій країні серед близьких та друзів. Якби мені запропонували те ж саме років 20 тому, не задумуючись поїхав би.

— Як батьки Тетяни та ваша сестра сприйняли ваш шлюб?

— Знову розповім анекдот. Приходить єврей до рабина й запитує: «Це можна?» Той каже: «Ні, не можна». — «А це можна?» — «Ні, у жодному разі». — «А це?» — «Нізащо». Тоді єврей не витримує: «Однак ти ж робиш?» А той йому: «Ну, я ж ні в кого не запитую!»

Отож і ми ні в кого не запитували. Та й розписалися ми з Танею, коли Петі було п’ять років і мав народитися Павлик. І не тому, що почуття перевіряли та ще щось. Просто ніколи було зареєструвати офіційно стосунки. Жили ж бо ми разом, майно в нас було спільне і дитина теж. Отож скоро буде два роки, як ми з Тетяною офіційно подружжя.

— Зазвичай люди намагаються створити таку саму сім’ю, яка була в їхніх батьків, — звісно, за умови, що шлюб був вдалим. Ваша сім’я схожа на сім’ю батьків?

— Я народився в дуже бідній сім’ї. І можу сказати: там, де злидні, там порядність, гостинність і співчуття. Нас було двоє — я й сестра, і ми ніколи нічого з нею не ділили. Коли мої батьки померли, на згадку про наш дім і про те життя забрав солом’яну хлібницю та дерев’яну кружку. Вони й досі стоять у мене. Ще взяв старий батьків годинник «Перемога». І більше нічого. Моя сестра завжди готова була мене підтримати й допомогти. Хоча, що вона могла, проста вчителька? Проте була готова поділитися останнім. І для мене дико, коли я бачу, що в сім’ї панує злість і ненависть. Звичайно, я намагаюся, щоб моя сім’я була схожа на сім’ю моїх батьків. У мене немає жодних секретів від Тані. З першого дня, як ми зійшлися, ніколи від неї нічого не ховав. Відразу сказав: «Ось тут лежать гроші, тобі треба — візьми». Ми ніколи не ділимо фінансів: це твої, це мої. У нас взагалі ідеальні стосунки, — може, тому, що я з покоління останніх ідеалістів.

— У вас двоє дітей, скоро буде третя...

— Мої діти для мене все у цьому житті. Петро вже пішов у другий клас. Який він? Гарний і не балуваний. Я взагалі намагаюся їх не балувати. Ще тішить, що він не ябеда. Приходить зі школи, запитую: «Як справи?» Він мені: «Нормально». Бачу — подряпина, кажу: «Ти що, бився?» — «Ні».— «А якщо чесно?» — «Тоді трохи». — «З ким?» — «З Олегом».

Це Наді Шестак син, вони сидять за однією партою і разом ходять до школи. Надя — наша кума. А взагалі, я просто хочу, щоб він виріс людиною.

— Чий у нього характер?

— Гадаю, що мій. Він соромиться щось попросити, щось сказати (як я в дитинстві). Хоча вільно почувається при мені й при Тані. А коли ми в гостях, він хапає мене за руку і намагається сховатися. Я не люблю нахабних людей і нахабних дітей. Павликові зараз півтора року. Він більш бойовий, ніж Петя, може і вдарити. А характер третього поки що невідомий.

— Ім’я вже придумали?

— Так. Хочемо назвати Альошею. Взагалі, дуже хочеться, щоб мої діти були щасливими й жили в нормальній країні, щоб їм не треба було тікати звідси. Адже я не поїхав і натерпівся всього. Щойно виїжджав на гастролі, відразу казали, що я не повернуся (був навіть такий негласний тоталізатор). Однак, попри все, завжди повертався. Хоча мене ніхто тут не чекав. Тані ще не було, дітей не було, нічого такого не було. Один мій товариш говорив: «Ну, чого тобі туди повертатися, що там у тебе є? Квартира — тисячі дві. Жигулі — ще тисяча. Меблі — нехай ще тисяча. Усього: чотири. А я тобі даю двадцять п’ять, і ти нікуди не їдеш». Та, як бачите, я повернувся і, чесно, не жалкую. Тепер у мене є сім’я і є заради кого жити.

— Ви сказали, що Надія Шестак ваша кума, а хто ще ваші куми?

— Ой, я більш як тридцять разів хрещений батько. Мої друзі вважають мене доброзичливою й надійною людиною, тому прагнуть узяти кумом. Я хрестив і росіян, і українців, і євреїв, і поляків, і мусульман. Практично з усіма дітьми я підтримую стосунки й завжди допомагаю як можу. Тож просто формальним поздоровленням із днем народження ніколи не обмежуюся.

— Свій вільний час ви любите проводити з сім’єю?

— Вільного часу в мене катастрофічно мало, але весь він належить дружині та дітям. Розумієте, все повинно бути вчасно. І діти мають вчасно народжуватися, а не в стільки років, скільки зараз мені. Тому спішу зробити для своїх дітей якнайбільше хорошого. Адже щоб народити нащадків, багато розуму не треба, інша річ — поставити їх на ноги і вивести в життя. Ось на це, боюся, бракуватиме часу. Хочеться, щоб діти жили краще, ніж я, бо до 50-річного віку жив в однокімнатній квартирі на 18 метрах. Вона була показово-холостяцькою, і мене це влаштовувало. Друзі всі говорили: «Яне, люди так не живуть»! І ось коли в мене з’явилася сім’я, усе змінилося. Довелося все зробити, щоб вони жили в нормальних умовах.

— У вашій сім’ї є традиції?

— Звісно. Головне — це наші дні народження, які ми любимо відзначати. Ми завжди радіємо гостям. Спеціально для них я тримаю бар із безліччю дорогих і екзотичних напоїв. Сам не вживаю. Ось зараз переселяємося в нову квартиру. І я попросив Тетяну, щоб вона купила довгий стіл і 12 стільців. Щоб усі гості могли нормально всістися і не доводилося підставляти стільці й табуретки.

— Хто до вас ходить у гості?

— Лише друзі. Попри те, що я — особистість публічна, у своєму домі жодної кон’юнктури не потерплю. До мене приходять люди різних професій, неважливо, яких, головне, що я їх люблю і вони мені цікаві. Усім їм властива одна риса, яку ціную безмірно, — порядність. Адже порядна людина — моральна, а моральна — чесна.

— У житті ви людина різка й кривдникам не вибачаєте...

— Взагалі, за натурою я добряга й дуже зговірливий, але зі мною спільну мову можна знайти лише по-хорошому. Моя мати називала мене поганим божевільним. І додавала: «Якби не твоя добра вдача та відхідливий характер, ти б стояв на великій дорозі і вбивав людей». За гороскопом я лев, хижак, отож якщо щось не по-моєму, відразу кидаюся на жертву. Щоправда, швидко відходжу, і це багатьох рятує. У сім’ї я поводжуся так само, а потім довго каюся.