ПОПІЛ БИКІВНІ СТУКАЄ В НАШІ СЕРЦЯ

Сьогодні ми вперше маємо змогу відзначати на державному рівні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. І хоча, як нам видається, для скорботного помину мільйонів співвітчизників, морально і фізично понищених тоталітарним більшовицьким режимом, доречніше було б обрати іншу дату, можливо ту, що до нинішнього року позначалася в календарях червоним кольором — 7 листопада, президентським указом визначено для вшанування безневинно забитих пересічну останню суботу, але принаймні цього ж найсумнішого місяця осені.

Українські терени густо вкриті могилами, що немов невигойні рани вічно нагадуватимуть про страхітливі злочини комуністичного режиму. Найутаємниченішим серед них упродовж тривалого часу залишалося масове поховання громадян у київському передмісті Биківні. Києвознавча література аж ніяк не переобтяжувала себе поданням відомостей про цю місцину. Навіть у популярному енциклопедичному довіднику «Київ» топонім «Биківня» відсутній. Лише у виданні 1995 року «Вулиці Києва» можна було дізнатися, що «Биківня — селище, розташоване на північно-східній околиці Києва між Броварським проспектом і вулицею Бобринецькою, а також уздовж вулиці Радистів. Походження назви не з’ясоване. Згадане як хутір на поч. 20 ст. З 1923 року — у межах Києва». І більше нічого.

Та ось на самісінькому схилі століття нарешті з’явилося видання про Биківню, що рішуче відкидає облудну машкару замовчування правди про трагічні події, які відбувалися наприкінці 30-х років поблизу невеличкого лісового хутора. Інститутом історії України НАНУ, Головною редколегією науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» і Центральним державним архівом громадських об’єднань України під редакцією академіка Петра Тронька випущено грунтовний збірник «Пам’ять Биківні. Документи та матеріали».

Зважаючи, що переважна більшість з 34 опублікованих актів через застережний гриф «Цілком таємно» припадала пилом в секретних архівах і оприлюднена вперше, ми попросили прокоментувати їхній зміст одного з упорядників збірника, кандидата історичних наук Олега Бажана. На його переконання, вихідним моментом Биківнянської трагедії став навіть не загальнодержавний циркуляр на кшталт сумнозвісної телеграми наркома внутрішніх справ СРСР Єжова від 4 липня 1937 р. за №11926, а начебто непримітний пункт 39 протоколу засідання президії Київської міської ради від 20 березня 1937 р., яким було надано дозвіл на відведення та відмежування землі для спецпотреб НКВС УРСР у районі 19-го та 20-го кварталів Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства поблизу Биківні. А термін «спецпотреби» стосовно земельних ділянок безперечно означав на той час ніщо інше, як місце для поховання осіб, засуджених до вищої міри покарання — розстрілу. Схоже, що для карного відомства, що дедалі масштабніше розгортало свою криваву діяльність, став уже затісним старий Лук’янівський цвинтар, на якому до цього таємно ховали численних жертв репресій.

Звичайно, ж співробітники НКВС прагнули не залишати слідів власної «спецроботи». Як справедливо констатувала невтомна дослідниця Київського некрополю Людмила Проценко, «всупереч дореволюційній реєстрації смерті, коли священик сумлінно заносив до метричних книг і причину смерті (страта через розстріл чи повішення), і місце, де закопано тлін, органи НКВС не фіксували, де саме поховані їхні жертви». Більше того, адміністрацію і технічний персонал, який брав участь у нічних похованнях, згодом теж було знищено. Це сталося відразу після того, як спецслужбами було «введено в експлуатацію» новий могильник для «ворогів народу». За рішеннями Трійки управління НКВС Київської області від 3 та 10 травня 1938 р. «небезпечних свідків» було розстріляно. Місцем останнього спочинку працівників Лук’янівського цвинтаря і стала огороджена щільним зеленим парканом земельна ділянка Биківнянського лісу площею 4—5 га. А взагалі, впродовж 1937—1938 рр. Київ і Київщина, до складу якої тоді входила територія нинішньої Черкаської і частково Житомирської та Чернігівської областей, не дорахувалися 6500 своїх мешканців, розстріляних за так звану контрреволюційну діяльність.

Терор, спричинений «лімітами на смерть», таємними наказами вищого політичного керівництва країни, безкарність тих, хто ототожнював себе з «караючим мечем революції», поставили людиновбивство на конвеєр, породили витончену індустрію нищення власного народу.

Ось як розповідає про масові репресії і техніку виконання смертних вироків у Києві в 1937— 1938 рр. доктор юридичних наук В.Мунтян, про що йому повідав колишній прокурор М.Табачний: «Все це відбувалося в кімнаті коменданта з особливих справ Лук’янівської тюрми. Людину, засуджену до розстрілу, піднімали з підвалу на якомусь ліфті, повертали обличчям до стіни, ставили на коліна, нахиляли головою вниз і комендант стріляв у потилицю. Мертвого знову опускали, а на його місце ставав наступний засуджений. В середньому за ніч розстрілювали 100—150 чоловік. Трупи розстріляних вивозили за місто, за Дарницю, в ліс».

Картину злодіянь органів НКВС доповнюють вміщені в збірнику спогади Л.Гусакова: «Виконуючи обов’язки начальника відділення (технічного зв’язку ДПУ), мені доводилось неодноразово бачити, як з внутрішнього двору нашого комісаріату, розташованого по вул. Жовтневої Революції, рано вранці вивозили трупи людей… Сидів я тоді на третьому поверсі і з вікон бачив, що у дворі стоїть звичайна вантажівка, в кузов якої були завантажені трупи. Зверху їх прикривали брезентом. Щоб не було видно, який вантаж міститься у машині… Мені ще запам’яталось, що там у дворі, де розташувалась внутрішня тюрма, працював двірником чоловік маленького зросту. Так ось, коли машина завантажувалась трупами і прикривалась брезентом, він зверху клав колесо, мабуть для ваги, сам сідав і машина виїжджала з двору»…

За твердженнями чи не єдиного свідка тих сумних подій пенсіонера НКВС М.Мусоргського (працював водієм у відділі по боротьбі з контрреволюцією Київського обласного управління НКВС), трупи «ворогів народу» відвозились в район селища Биківня, де праворуч від траси у лісі, була огороджена велика територія лісової ділянки, яка ретельно охоронялась. Коли я привозив трупи в Биківню, то там ями були викопані. Трупи скидались в ями навалом. Розстрілювали людей у підвалі внутрішньої тюрми (вул. Р.Люксембург. — О.Б.) і вночі вантажили на машини спеціальними кліщами. Ними брали за шию та ноги і закидали в кузов. Завантаживши повністю машину... з бортами, покривали брезентом, а потім вночі вивозили в Биківню... Як правило, трупи возили вночі у супроводі працівників НКВС дві-три машини. Машини їздили з ближнім світлом».

Не припинявся рух закритих вантажівок до Биківнянського лісу й після часткової політичної відлиги 1939 р. Як свідчать архівні документи Служби Безпеки України, за період з 1939 до 18 вересня 1941 року (переддень окупації гітлерівцями Києва) таємне кладовище НКВС «поповнилось» ще 2563 тілами «буржуазних націоналістів», «шпигунів», «терористів». Влітку 1941 року серед сосен Биківні знайшли свій останній земний притулок і 89 військовослужбовців, покараних на смерть за дезертирство з Червоної Армії.

Таємниця секретного об’єкта, огородженого зеленим парканом, довгий час не давала спокою мешканцям Биківні. «Коли Червона Армія відступила, — пригадував Семен Дембовський, — жителі кинулись у це огороджене місце, почали там ритись у пошуках цінностей, але виявили там поховання». Восени 1941 та весною 1942 рр. розкопи в Биківнянському лісі вже велись за наказом німецької адміністрації й у присутності представників преси. Після цього в газеті «Українське слово» від 8 жовтня 1941 р., що виходила в період окупації в Києві, з’явилася стаття «Шляхом мордувань. І в Києві лилась невинна кров», в якій повідомлялось, що біля селища Биківня поховані «жертви більшовицького терору».

Минав час, і зона, призабута новими господарями, почала втрачати свій первісний вигляд. Відразу ж після звільнення 1943 року Києва зелений паркан і будинок були розібрані жителями Биківні на будівництво і ремонт власних будівель, понівечених в роки війни. У подальшому на місці таємного людиномогильника з’явились лісові насадження. Здавалося, що сама природа намагалася забути все те, що нагадувало про биківнянську трагедію, та тільки не людська пам’ять.

Сформувати «правильну» громадську думку навколо масових поховань в Биківні радянській владі мали допомогти висновки Київської обласної комісії сприяння Державній комісії із встановлення і розслідування фактів злодіянь німецько-фашистських загарбників. Констатація фактів з «Акту про масове винищення військовополонених і радянських громадян в таборах селища Дарниця Київської області» від 12 грудня 1943 р. про те, що «в лісі і прилеглих околицях Дарниці є ще місця, де наявні такі ж ями з трупами», повинні були стосуватись і поховань в 19 та 20 кварталах Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства. Остаточно «переконати» громадськість в тому, що за «зеленим парканом» поховані жертви фа- шистського режиму, мав і арешт в березні 1945 р. та подальше 10-річне тюремне ув’язнення С.Дембовського, який «будучи вороже настроєний до радянської влади, з приходом німецьких окупантів повідомив і вказав їм на вигадане кладовище НКВС, де нібито по його заяві «хоронились» розстріляні українські люди».

Про існування українського некрополя під Києвом заговорили лише в період хрущовської відлиги, в середовищі столичного Клубу творчої молоді. Восени 1962 р. у клубі була створена комісія, яка мала на меті перевірити чутки про сталінські поховання.

Зусиллями Леся Танюка, Алли Горської, Василя Симоненка вдалося відшукати сліди масових захоронень 30-х років поблизу Биківні. Комісія надіслала до Київської міської ради меморандум з вимогою оприлюднення й облаштування могил репресованих громадян. «Відповідь» властей не забарилась — невдовзі Клуб творчої молоді було закрито.

Порушити довготривалу мовчанку навколо Биківнянського таємного поховання у квітні 1971 р. партійне керівництво республіки змусили велика кількість листів, скарг місцевих жителів, сигнали органів КДБ про численні факти мародерства поблизу Биківні. 16 квітня 1971 р. територію «зеленого паркана» оглянув навіть перший секретар ЦК КПУ П.Шелест. Враження від побаченого він запише на сторінках власного щоденника: «Був особисто на місці — жахлива картина людської трагедії».

Наступного дня, 17 квітня 1971 р., розпорядженням Ради Міністрів УРСР № 272-рс було створено урядову комісію на чолі з міністром внутрішніх справ І. Головченком по розслідуванню злочинів, здійснених гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва. Вже в самій назві комісії було окреслено той напрям, в якому вона повинна діяти і що саме обстоювати. Переконують у цьому й уривки з протоколу-стенограми засідання комісії від 19 квітня 1971 р.:

«І.Головченко: «Кримінальну справу потрібно порушувати? <...>»

І.Приймак (заступник голови КДБ при РМ УРСР): «А чи потрібно порушувати кримінальну справу?»

С.Скопенко (заступник прокурора УРСР): «Нічого страшного, що буде кримінальна справа <...> Начальнику райвідділу потрібно взяти двох хороших комуністів, щоб вони були понятими на весь процес».

М.Забавський (начальник Дніпровського РВВС м. Києва: «Може з числа лісників?»

С.Скопенко: «Не потрібно. Вони можуть бути необ’єктивними. Вони ж знали про це, але мовчали. Узяти людей солідного віку, можна з числа пенсіонерів, бажано комуністів <...>»

І.Головченко: «Ми повинні за 4—5 днів цю роботу закінчити. Перед святами (Міжнародний день солідарності трудящих) ми не можемо породжувати розмови. За 5 днів ми повинні там і могилку зробити».

Як і прогнозувалось міністром, 22 квітня 1971 р., рівно через п’ять днів, урядова комісія закінчила свою роботу. Стислі терміни, передбачені на перепоховання останків, так і не дозволили порушити кримінальну справу, опитати якомога більше свідків. Наближення першотравневих свят «позначилось» і на роботі судово-медичних експертів. Ними встановлювалась лише кількість похованих, вид ушкоджень і приблизний час поховань. Інші питання експертами просто не вивчались. Адже низка знайдених предметів, що мали індивідуальну ознаку (кліше з прізвищем «Івановський М.Г.», гребінець з надписом «Прокопович») могли суттєво вплинути на з’ясування обставин масових поховань.

По свідомо хибному шляху була спрямована пошукова діяльність оперативно-слідчої групи Управління КДБ при РМ УРСР по Київській області. Члени Урядової комісії настійно рекомендували представникам спецслужб зосередитись на вивченні архівних матеріалів, пов’язаних із злочинною діяльністю німецько-фашистських окупантів в столиці України за 1941—1943 рр., а також на локалізації неправильних чуток, що поширюються серед населення Дніпровського та Дарницького районів міста Києва.

Результати діяльності урядової комісії були оприлюднені в повідомленні РАТАУ, яке опублікували всі провідні газети України. В ньому зокрема йшлося: «В квітні 1971 року в Дарницькому лісному масиві було знайдено ще одне місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми. Спеціальною Урядовою комісією встановлено, що тут окупанти по звірячому знищили декілька тисяч радянських громадян—військовополонених, жінок, стариків, інвалідів. Знайдені останки загиблих поховано в братській могилі недалеко від місця «кривавої розправи над радянськими людьми».

Незважаючи на те, що виявлено 207 ям-могил і перепоховано 3805 останків, ліквідувати рух «золотошукачів» на території «зеленого паркана» не вдалося. З середини 70-х і впродовж 80-х років в районі 19-го та 20-го кварталів Дніпровського лісництва знов з’являються мародери.

Лише демократизація суспільного життя, гласність, що стали реальністю вже в середині 80-х років, вселяли віру київської інтелігенції в об’єктивне розкриття таємниці Биківнянського лісу. Наприкінці 1987 р. Київська організація Спілки письменників направила до міськкому партії листа з проханням впорядкувати місце поховань в Дарницькому лісі і встановити пам’ятник з написом: «Жертвам сталінського терору від українського народу».

24 грудня 1987 р. на місці поховань почала діяти друга державна комісія, яку очолив міністр внутрішніх справ УРСР І.Гладуш. Під час ретельного обстеження ділянки місцевості площею 4 гектари було віднайдено ще 68 ям-могил, в яких були останки 2518 розстріляних.

Зважаючи на досвід попередньої комісії 1971 р., кримінальна справа за фактом масових поховань не порушувалась, розслідування не проводилось. Вкотре членами судово-медичної експертної комісії було проігноровано виявлені розбіжності в способі знищення і поховання людей в Дарницькому концтаборі і в районі Биківні. Знову не прийнято до уваги той факт, що поблизу концентраційного табору знайдено оголені тільки чоловічі трупи, а в могилах повністю відсутні особисті речі й предмети з золота. Окрім того, поряд з вогнепальними пораненнями в голову, було виявлено велику кількість померлих від інфекційних захворювань, виснаження, а також пошкоджень черепа тупим предметом, що разюче відрізнялось від способу знищення людей, похованих у Биківнянському лісі.

Згадані обставини аж ніяк не вплинули на остаточний висновок урядової комісії. На пам’ятнику, відкритому 6 травня 1988 р., відразу після завершення робіт з впорядкування могил, було викарбувано: «Вічна пам’ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941—1945 рр.».

Зумисне приховування владними структурами злочинів тоталітаризму в Україні, неготовність керівників державної комісії оприлюднити всю правду про Биківнянську трагедію породило хвилю протесту громадськості Києва.

Влітку 1988 р. активісти Укра-їнського культурологічного клубу створили ініціативну групу в складі семи чоловік, завдання якої полягало «в збиранні нових свідчень замовчуваного сталінського злочину... апеляції до уряду УРСР, який свідомо «помилився» з датою і адресою винуватців трагедії в районі Биківні».

Питанням об’єктивного вивчення обставин масових поховань в 19-му та 20-му кварталах Дніпровського лісництва були присвячені і збори активістів «Меморіалу», «Спадщини», «Громади», що відбулися 6 грудня 1988 р. в Республіканському будинку кіно. Пропозиції учасників зборів «створити в Дарницькому лісі біля Биківні меморіал, який реально відповідав би історичній правді», «розсекретити й оприлюднити відповідні архіви ЦК КПУ, НКВС та КДБ УРСР з метою відновлення історичної справедливості» знайшли відображення у розпорядженні Ради Міністрів УРСР від 8 грудня 1988 р. про проведення урядовою комісією додаткового вивчення обставин і документів, пов’язаних з масовими похованнями поблизу Биківні. На початку грудня 1988 р. було прийнято рішення про порушення кримінальної справи за фактом масових поховань в 19-му та 20-му кварталі Дніпровського лісництва. Слідчою групою встановлено і опитано понад 250 свідків, опрацьовано більш як 60 архівно-слідчих справ, проведено ексгумацію і за залишками особистих речей ідентифіковано 14 осіб, що були репресовані в 1937—1938 рр. 21 березня 1989 р. державна комісія вперше офіційно підтвердила, що поблизу Биківні поховані жертви сталінських репресій. Знадобиться ще шість років, щоб на цьому місці постав меморіальний комплекс як символ історичної пам’яті і справедливості.

У збірнику поряд з документами також вміщено короткі біографічні дані про мешканців Києва, репресованих тоталітарним режимом в 30-х роках.