Помпадури і помпадурші: інші часи — пісні ті ж самі…

«Суспільна вакханалія, що зветься виборами, або, інакше, школа аморальності […] переконала всіх у цілковитій неспроможності принципу міського самоврядування. Збір доручень, споювання, причащання даром виборців, наклеп практикуються найбільш низькими хижацькими елементами — пройдисвітами, які беруть гору». Не поспішайте перегортати сторінку. Ви не помилилися шпальтою — це було написано в газеті «Киевское слово» у 1887 році, проте актуальності не втратило й нині. А ось цитата з газети «КиевлянинЪ» за 1906 рік: «Можна заперечувати багато які риси наших політичних недоростків, але одного таланту в них не відібрати: таланту влаштовувати політичні скандали». Сказано понад сто років тому, але як влучно, по-сучасному.

Загалом, якщо деякі наші можновладці вважають, що їхня маргінальна публічна поведінка є екс­клюзивним винаходом, то вони помиляються. Ні, годі й уявити, щоб царський міністр внутрішніх справ, скажімо генерал-ад’ютант Олександр Тимашев, зацідив з ноги по «причинному місцю» київському міському голові Павлу Демидову, князеві Сан-Донато, або якийсь директор поліційного департаменту чи, страшно подумати, — його заступник показав голові Державної думи (ця посада в імперії з’явилася 1906 року) непристойний жест. Такого не було й не могло бути — виховання, а головне — походження, не дозволяли (навіть якщо й кортіло). Втім, чиновні люди нижчих рангів таки деколи давали волю рукам. Але, крім сорому та судової тяганини, ніяких дивідендів ці вчинки їм не приносили.

«Одесский листок» переповів кримінальну історію, яка розглядалася 15 січня 1886 року в Кишинівському окружному суді за звинуваченням запасного відпускного, рядового Костянтина Беркова, 36 років, у тому, що він у ніч на 27 квітня 1885 року в Кишиневі (мова оригіналу): «без обдуманного заранее намерения, а в запальчивости, однако ж и не случайно, нанес запасному отпускному рядовому Ефрему Харченко увечия, при чем зубами откусил часть левого уха Харченко, чем причинил неизгладимое на лице обезображение» (все ж таки гуманно — на обличчі, а не деінде). Обвинувальний акт кримінальної справи свідчив, що серед ночі до Кишинівської земської лікарні привезли городового п’ятої дільниці Кишинева Охріма Харченка з численними ушкодженнями, які, втім, як видно зі «скорб­ного листа» лікарні, загрози життю постраждалого не становили. Харченко пояснив, що товариш по службі городовий Берков запросив його в гості. Вони випили кілька глеків вина і, звісно, захмеліли. Раптом Берков накинувся на товариша з кулаками, уп’явся зубами в його вухо й відкусив. Харченко вважає, що причиною цього прикрого випадку були ревнощі Беркова, який підозрював його в любовних стосунках зі своєю дружиною, що, однак, Харченко заперечував. Лікар-експерт Сефер зробив висновок, що «потеря раковидного вещества уха причисляется к неизгладимому обезображению, но слуху и здоровью не вредит». А якщо б відкусив щось інше? Не знаю, не знаю. Утім присяжні, після п’ятихвилинної наради, підсудного виправдали.

1885 року в Києві трапилася зі служивим інша пригода. Хоча один із «героїв» інциденту й не був чиновником, нас зацікавила ця історія тому, що у справі як доказ фігурує непристойний жест. На Андріївській вулиці біля цейхгауза (складу)
131-го піхотного Тираспольського полку стояв на варті солдат Петлицький. Сусідський дванадцятирічний хлопчина Добржанський, який бавився неподалік, почав заглядати у вікно цейхгауза. Вартовий спробував його відігнати, на що підліток відповів образами, став кидатися багнюкою й показав старшому «дяді»… дулю (був би доросліший — утнув би, мабуть, інший жест). Вартовий поскаржився його матері, проте мама, природно, стала на захист свого чада, до того ж обізвала Петлицького «молокососом». Вулична пригода дійшла до окружного суду. Якщо б образи було завдано тільки словами, то справу розглядали б без участі присяжних засідателів, але оскільки йшлося про дулю, що за тодішніми законами вважалося символічною образою дією, то підсудні (мати і син) постали перед присяжними. Свідок — фельдфебель Вошаткевич заявив: Добржанська та її син обзивали вартового, але щоб хлопчик показував дулю — не бачив. Обвинувач у своїй промові назвав дії підсудних образою посадової особи при виконанні службових обов’язків. Захисник навпаки — вважав дії хлопця дитячими пустощами, а в тому, що за нього вступилася мати, не вбачав жодної провини. Присяжні підсудних виправдали. Втім, навіть у разі визнання вини, за законом хлопчика повинні були віддати на перевиховання батькам, тобто своїй мамі, яка теж була підсудною. А як відомо: «Крук крукові ока не виклює». Маю на увазі не цю конкретну сім’ю, а іншу — чиновницьку.

Наївно ставити питання: чи розкрадали за царя казну? Крали, за що й поплатилися дорогою ціною — дер­жавним устроєм. Розкрадали і зброю, і медикаменти, і амуніцію. Під час Кримської війни (1853—1856) траплялися непоодинокі випадки крадіжок з російських польових госпіталів медикаментів і перев’язочних матеріалів, які потім «невідомим чином» потрапляли до ворожого табору. 1884 року з чугуївського навчально-артилерійського полігона пропала мортира. Відлита з міді гармата мала вагу п’ять пудів і 30 футів. Не важко здогадатися, з якою метою її вкрали.

Проте деякі випадки казно­крадства доходили до суду. На початку 1884 року в Київській судовій палаті за участю присяжних засідателів розглядалася справа за звинуваченням чиновника особливих доручень при волинському губернаторові й секретаря губернського тюремного комітету Меленевського в посадовому злочині. Він підозрювався: 1) у протиправному придбанні в економа Житомирського тюремного замку Сагайдачного борошна, хліба, рису; 2) у неправильному витрачанні грошей, що були виділені на придбання канцелярського приладдя й друкарських бланків для тюремного комітету; 3) у привласненні п’яти рублів, наданих у присутствіє для забезпечення побуту православного духовенства; 4) у незаконному отриманні в Житомирському відділенні державного банку 436 рублів під виглядом необхідності передачі грошей острозько-кременецькому з’їзду мирових посередників на облаштування поштових приміщень у русилівській парафії та в зберіганні цих грошей більше ніж півтора року. Суд тривав кілька днів, викликалися свідки, газети старанно висвітлювали перебіг процесу. У прикінцевому слові захисник сказав:
«…что касается 436 рублей (найбільший злочин Меленевського, за який йому «світила» каторга. — В.О.), то деньги эти взяты Меленевским из банка в виду того, что он был уверен в существовании об этом постановления, и когда оказалось, что денег брать не следовало, — он их внес полностью. Вообще было бы странно, чтобы человек, имеющий большую семью и не имеющий места (т.к. по званию чиновника особых поручений он жалования не получал), мог совершать преступления вместо того, чтобы стараться зарекомендовать себя». Після такої палкої промови, присяжні винесли виправдувальний вердикт за всіма пунктами звинувачення. Коментарі зайві, знову спрацював принцип: «крук крукові…».

Утім, у далекому ХІХ столітті порядних і благородних людей усе ж таки було більшість (та й нині, маю надію, теж). 1870 року дописувач газети «Киевлянин» повідомляв: «4-го февраля в деревне Ожеговке Таращанского уезда повесился крестьянин Василий Оноприенко (75 лет). Причиною, побудившею покойника к самоубийству, был стыд, поразивший его вследствие того, что, пользовавшись в течении всей жизни репутацией честного и безукоризненного хозяина, в день смерти Оноприенко уличен был женою еврея Кренцеля, к которому он приходил за расчетом, в покушении украсть у нее курицу». Нічого не скажеш, шляхетний учинок. Не подумайте, що автор закликає всіх хабарників і злодіїв учинити так само або проводить якісь паралелі з низкою «загадкових» нещасних випадків і самогубств, що сталися останнім часом в Україні з чиновним людом. Борони Боже!

Гортаючи пожовклі сторінки дореволюційних газет, ледь не у кожному номері можна натрапити на дивний нині заголовок «самосуд». Чи то люди не довіряли казенним судам, чи то ще жива була в пам’яті народу козацька традиція вершити суд гуртом (Кошем), а може, вже «дістали» людей злочинці, проте випадки самосуду в ті часи траплялися досить часто. 1879 року в Олександрійському повіті Херсонської губернії «крестьянин из с. Ружичево украл в соседней деревне корову, но был пойман. Его связали и, сильно избивши, молотком выбили все передние зубы. Присутствующие при этом крестьяне порешили, что такой способ клеймения воров очень удачен, а потому намерены употреблять его и на будущее время». Не завадив би такий метод і в наші дні, бо найбільші сучасні злодії є водночас і найбільшими публічними брехунами. Можливо, шепеляві менше лізли б на трибуну.

Нині у велику політику прийшло чимало жінок. Їх також не зайво застерегти на прикладі наших предків від бажання «погріти руки» за рахунок народу. Ось яка драма розігралася 1884 року на базарній площі у Фастові. «Одна молодая крестьянка что то уворовала у приехавших на ярмарку крестьян, но была тут же поймана с поличным. Крестьяне за такую дерзкую кражу порешили наказать ее своим судом, не доводя это дело до «суда». Они ее били прежде кнутом и руками, а потом кольями и чем попало. В заключение этой ужасной расправы крестьяне подняли юбки несчастной и, связав их на голове, повели ее по площади «для смеху». Тож, державні бешкетники та казнокради, майте на увазі: народний терпець може увірватися й перерости у страшний гнів і кару.

І знову киян утягнуто в перевибори. Задля чого? Відповідь знаходимо в №20 «Киевлянина» за 1879 рік: «Одностороннее направление выборов в думу проявляется в стремлении подготовить голоса для проведения тех или других кандидатов в должности городского головы и членов управы, причем мерилом для оценки лиц, избираемых в гласные (депутати. — В.О.), служит способность их отречься от своего мнения и слепо подчиниться чужим указаниям при баллотировке кандидатов на городские должности. Такие выборы вносят в общество глубокую деморализацию». Без коментарів…