Польський профспілковий феномен

Варшавський офіс легендарної профспілки «Солідарність» міститься у центрі столиці на тихій вулиці Ясна. Непомітні в ряду схожих білі пластикові двері. У широкому вікні плакат — грецьке божество тримає в руці робочу каску. Над дверима — велика, ніби написана червоною кров’ю вивіска. Ну, певна річ, «Солідарність» — найбільш упізнаваний у світі профспілковий бренд.

Згадую історію. Логотип з’явився під час робочого бунту на Гданській судноверфі у серпні 1980 року. Його автора, художника Єжи Янишевського, надихнули написи на стінах фабрик і будинків про те, що протест триває, робітники не здадуться, що громадяни солідарні зі страйкарями. У 1980-му організація виступів, масштаб і солідарність робітників примусили владу вести переговори. Нинішнього року виповнилося 30 років від дня підписання між робітниками та комуністичною владою «Угоди» (31 серпня 1980 р.), з якої розпочався крах комунізму в Польщі, а потім — у Європі. І 30 років із дня офіційної реєстрації Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» (10 листопада 1980 р.), що спровокувало «поворот історії».

«А ви штовхайте двері», — зупинилася біля мене мила бабуся, яка виводила песика на прогулянку. — Вони рано приходять». Позаду наростає музичний акорд, за спиною — Національна філармонія. Входжу в мініатюрний коридор. Ліворуч — кнопка сигналізації, клацнули наступні двері. Ні охорони, ні меблів. Східці на другий поверх. Згори жінка середніх років уточнює: «Ви до Лангера?» Приводить у просторий хол, він же — приймальня. І тут «скромно»: широкий стіл, два ряди стільців. У кутку на столику кава, цукор, чайник, вода. В іншому — складені стосом знайомі плакати. Відчуття порожніх приміщень, ніби всі пішли на акцію. Виявилося, так воно й було.

Єжи Лангер з’являється несподівано. Високий, у джинсах і темному светрі з орнаментом. Моложавий, але не молодий. «У революцію 1980-го був тридцятидворічним хлопаком, мав двуйко дітей», — скаже згодом Лангер. Обережне рукостискання, погляд утомлений, привітний, але твердий. Розумію: інтерв’ю складеться.

Єжи Лангер, заступник керівника Національного комітету Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» (NSZZ Solidarnosc), — «аксакал» руху, в організації з 1980 року. Не припиняв діяльності у «Солідарності» й тоді, коли профспілка була в підпіллі. Вперше став одним із організаторів робітничого страйку 1980-го на будівельному підприємстві Сілезії, де працював бетонником. Перше тривале ув’язнення 1983 року. Після другого на роботу вже не брали, — перебивався тимчасовими заробітками. «З найменшого приводу затримували на 24 або 48 годин. Знали, що я — активний профспілковий діяч, але не могли впіймати на гарячому — з багажем книжок або газет». З 1982-го по 1989-й — видавець і координатор мережі нелегальних профспілкових видань. У 1989-му відповідав за один із виборчих округів, де колеги із «Солідарності» були кандидатами під час перших в історії Польщі частково вільних виборів у сейм і сенат. Обіймав високі посади в структурі «Солідарності». З 1998-го — один із керівників профспілки на національному рівні.

— На з’їзді профспілки з нагоди ювілеїв були президент Польщі Б.Коморовський, прем’єр
Д.Туск, шеф Європарламенту Єжи Бузек, брат-близнюк покійного президента Леха Качиньського Ярослав, інші відомі люди, біографії яких пов’язані з профспілкою «Солідарність». Як відбувалося святкування?

— Було скромніше, ніж на 25-річчя. Ні нинішній президент, ні парламент не ухвалили жодних ініціатив щодо святкування 30-річчя «Солідарності». Але нехай це залишиться на совісті влади. Для поляків це найвидатніша подія, а тому в кожному місті проводилися заходи — присвячені їй концерти, вистави. Готувалися до цієї дати музеї, друковані видання. Інститут народної пам’яті опублікував понад сто досліджень, які стосуються «Солідарності» та історичних змін.

— Чому історія профспілки «Солідарність» так тісно пов’язана з історією всього польського суспільства?

— Коли 13 грудня 1981 року запровадили воєнний стан, профспілкові лідери були інтерновані або заарештовані, профспілка оголошена поза законом — пішла в підпілля, «Солідарність» справді стала більше рухом громадським, ніж профспілковим. Репресії проти профспілки об’єднали суспільство. Робітників підтримали «інженери людських душ» — художники, письменники. З’явилося дуже багато нелегальної періодики, альтернативні театри. Якщо ж говорити про «головних акторів робітничої сцени» — з самого початку, ще в 70-х, їхня боротьба не зводилася до економічних вимог, а була спрямована проти комуністичної системи. Щоправда, організуватися й чітко сформулювати свої вимоги робітники змогли тільки 1980-го.

— Які це були вимоги? І чому влада погодилася на переговори?

— Вони були радикальними, хоча тепер уже такими не сприймаються. Відстоювали право на «власну репрезентацію» — на вільну профспілку, яка б виступала від імені робітників. Вимагали проведення економічної реформи: збільшення виплат для робітників, які виховують дітей, зниження пенсійного віку, вільних субот. А також дотримання права на свободу слова і доступ до ЗМІ, припинення політичних репресій, переслідувань за переконання. Хоча вимоги і здавалися владі радикальними, але не такими, які можуть призвести до знищення панівного ладу. За так званою «доктриною Брежнєва», жодна країна Варшавського договору не могла звернути зі шляху, який веде до комунізму. І кожна республіка СРСР могла розраховувати на «братерську допомогу». За два тижні (до 28 грудня) з допомогою зброї «втихомирили» всі підприємства, які намагалися страйкувати. Були убиті й поранені. На захист польських робітників виступила світова спільнота. «Солідарність» одержувала величезну підтримку, і не тільки моральну, матеріальну також. Передавали, зокрема, папір і фарбу, необхідну для друку, організації маніфестацій. До речі, польська профспілка «Солідарність» потрапила в Європу раніше, ніж країна Польща.

— Це як?

— Під час воєнного стану дві найбільші міжнародні організації — Міжнародна конфедерація праці і Міжнародна конфедерація вільних профспілок, попри те, що «Солідарність» діяла тоді нелегально, прийняли її до складу своїх міжнародних центрів. І сьогодні «Солідарність» має потужну позицію в Європейській конфедерації профспілок. Наш колега, Єжи Бузек, який багато років був членом Національного комітету «Солідарності», сьогодні очолює Європарламент.

— У світі особливо відомі два поляки — Іван Павло II і Лех Валенса, і вони пов’язані з історією профспілки: перший «Солідарність» благословив, другий — створив.

— Якщо говорити про зміни в Польщі, в Європі та у світі загалом, без Папи-поляка їх не було б. Принаймні початком змін не був би 1980 рік. І до повстання «Солідарності», можливо, не дійшло б, якби ще раніше Кароль Войтила не став Папою Римським. Тоді Польща змінилася, можна сказати, в один момент. Це було очевидно з поведінки людей. Кожен приїзд Івана Павла II до Польщі був потужним об’єднавчим чинником. У зустрічах брали участь мільйони поляків. До Івана Павла II жоден Папа Римський не міг приїхати в Польщу, хоча й хотів. А поляка не могли не пустити. Це, безперечно, підсилило і «Солідарність». Після запровадження воєнного стану були спроби організації воєнних формувань, але «Солідарність» завдяки Івану Павлу II зуміла перевести боротьбу в мирне русло, і вона проходила без насильства.

— Профспілковий заклик «немає свободи без солідарності» (niema wolnosci bez solidarnosci) Іван Павло II доповнив: «немає солідарності без любові» (niema solidarnosci bez milosci). Яка зараз роль костелу?

— У Польщі костел завжди був дуже активним. У багатьох країнах, у тій-таки Чехії, від якої Польща прийняла хрест, сьогодні костели порожні, а в нас живуть. І «Солідарність» із самого початку базувалася на християнських цінностях, — це записано у статуті профспілки. Із запровадженням воєнного стану легальною формою протесту могли бути тільки релігійні заходи. Костел став для людей оазисом свободи, а заодно — і сили, яка зріла в суспільстві. Тут відправлялася меса «За Вітчизну», в якій відкрито критикувалася комуністична влада, була можливість зустрітися з видатною людиною, суспільним діячем. Ці зустрічі підтримували в людях віру і надію, що в Польщі можна щось змінити. Ксьондз Єжи Попелюшко (один зі священиків, пов’язаних із «Солідарністю» і у зв’язку з цим убитих чи замучених. — Авт.) організовував стотисячні паломництва на Ясну гору до Ченстоховської Божої Матері. Там ми спілкувалися, обмінювалися значками «Солідарності», так званими бібулами, нелегальними книжками, брошурами. Єжи Попелюшко з нинішнього року — офіційний патрон профспілки «Солідарність». У червні закінчився процес його беатифікації. А у вересні паломництво проводилося вже 28-й раз. І ми знову дістали транспаранти, тюремні сорочки.

— Не можу не запитати про людину, котра сьогодні не з вами. Це нобелівський лауреат миру, почесний доктор понад ста вищих навчальних закладів світу, володар безлічі державних і міжнародних нагород. Успіх профспілки «Солідарність» тісно пов’язаний і з її керівником Лехом Валенсою?

— Ім’я Леха Валенси в історію Польщі й історію профспілки «Солідарність» уписане назавжди. Проте особистість він у «Солідарності» дуже контроверсійна.

— Ви маєте на увазі скандал навколо виданих книжок істориків Інституту народної пам’яті
С.Ценкевича і П.Гонтарчика «СБ і Лех Валенса», а також П.Зізака «Лех Валенса — ідея й історія», в яких автори пишуть про співпрацю Валенси («Болека») зі службами? Є експерти, наприклад Анджей Фрішке, котрі вважають, що справа сфальсифікована СБ.

— Багато що свідчить про те, що це все ж таки правда. Є історичні документи. Під час Гданського страйку сто робітників було вбито, тисячу — поранено. У якийсь момент зламався. Не тільки він. Інша річ, що його донесення не мали великого значення. І 1971-го було останнє. У СБ його намагалися схилити до співпраці, а 1976-го видалили зі списку як контакт некорисний. Можливо, завдяки цьому досвіду він і став тим, ким запам’ятала його історія, — національним героєм. Справді, потрібно було дуже багато мужності, щоб із цього вийти. Це як вирватися з мафії. Якби Валенса чесно зізнався: був молодий, не витримав, або потрібне було житло для молодої дружини та дітей (у Валенси восьмеро дітей, а тоді було двоє. — Авт.), — ніхто б йому потім цього не згадував. Він же намагався зробити із себе святого. Коли став президентом Польщі, намагався знищити компрометуючі документи. Сам переміг комунізм. Але це не так. Я не уявляю змін у Польщі без Івана Павла II. А на місці Валенси міг бути Ковальський, Малиновський.

— У сенсі Іваненко, Петренко? А, наприклад, Анна Валентинович?

— Аня Валентинович була однією з ікон профспілки «Солідарність» (польська «стахановка», родом з Рівного, загинула в авіакатастрофі 10 квітня під Смоленськом. — Авт.). І ще до «Солідарності» перебувала в нелегальній профорганізації, за що її переслідувала комуністична влада. І страйк 1980-го розпочався саме з приводу її звільнення. Але я хочу сказати, що це не Лех Валенса створив «Солідарність», а «Солідарність» створила Леха Валенсу. Те, що саме його було обрано, — збіг об’єктивних причин. Це були часи, коли люди більш освічені, мудріші й розумніші просто не могли очолити профспілку робітників або суспільний рух, оскільки служби безпеки їх скомпрометували б. Потрібен був саме такий герой — лідер із робітничого середовища, «робітничої крові і кістки», який би йшов напролом, а не скромний і чутливий. Валенса був простим електриком, але мав дар лідера й оратора. Проте це не означає, що він був месією, визволителем. Нобелівська премія, яку він отримав, була нагородою не за «руйнування ним комунізму», як він вважає, а за мирну боротьбу профспілки «Солідарність» за людські права. Тих, хто каже йому невтішну правду, він сприймає як ворога. Це для нас велика проблема. Світ бачить у ньому легенду, але за цією легендою стоїть лише людина.

— А що сталося з профспілкою «Солідарність»? У 1980-му в ній було 10 млн. членів, тепер — близько 700 тисяч.

— Частина наших колишніх колег-членів профспілки, які пішли у велику політику, пояснюють це по-своєму, у тому числі й Лех Валенса. Але насправді, 1980-го, коли народилася «Солідарність» на базі великої кількості страйкових комітетів, на всіх підприємствах записувалися в профспілку, точніше — кожен автоматично ставав членом профспілки, бо ніхто тоді не уявляв себе поза профспілковою організацією. На схожих умовах добровільно-примусово діяла колишня комуністична профспілка. Так і була створена величезна «Солідарність» із 10 млн. членів. Із запровадженням воєнного стану активно включилися в підпільну діяльність тільки кілька десятків тисяч осіб. У когось була сім’я, діти. Хтось просто не хотів у в’язницю, і людям важко докоряти за це. У 1989-му, коли стара влада поступилася й погодилася на проведення частково вільних виборів, що, у свою чергу, привели до несподіваних демократичних змін у Польщі, — в «Солідарність» повернулося майже 2 млн. членів.

— Решта «загубилися»?

— Частина увійшла у профспілки зразка комуністичних, створених на підприємствах «не знизу», а «згори», як сьогоднішній OPZZ. Більшість просто не захотіла входити в жодну профспілку, і це було своєрідною демонстрацією. У ринкових умовах багато підприємств перестали існувати, і ми втратили профспілкових членів. Така ситуація не тільки в нас. Із загальної кількості працюючих у Польщі тільки 12—14 відсотків перебувають у профспілках. Найбільша польська профспілка наша, хоча, якщо брати в середньому по наших підприємствах, — а це різні галузі на території всієї Польщі, рівень профспілкового членства в нас один із найнижчих. Але в деяких регіонах він починає навіть зростати. Ми створили спеціальне бюро, яке активно займається залученням у профспілки. Якщо говорити про права і можливості нашої профспілки, за статутом, практично кожен працівник може увійти в «Солідарність», навіть якби це був єдиний працівник у роботодавця.

— А як в реальності?

— Сьогодні працівники, особливо на невеличких підприємствах, не вступають у профспілку, побоюючись, що це може стати приводом до звільнення. Навіть у великих організаціях часто бачимо, що спроба створення профспілки закінчується звільненням. Зазвичай виграємо такі справи в судах, однак ці люди, як правило, уже не повертаються до своїх роботодавців. Сьогодні в Польщі дуже багато людей працюють через посередництво трудових агентств. Таким чином, роботодавець уникає безпосередніх відносин із працівником, і контракт оформляється на один-два роки. Це так зване еластичне працевлаштування. Є ще одне явище, яке у Польщі набуває вже патологічного характеру, — самовлаштування. Це коли людина, працюючи на підприємстві, змушена реєструвати самостійну господарську діяльність. Тобто продовжує робити те саме, що й раніше, але ніби працює на себе, і роботодавець не несе за неї відповідальності. Колись Іспанія була країною, в якій такі «еластичні» трудові відносини були дуже популярні. Сьогодні Польща переплюнула Іспанію. Намагаємося з цим боротися.

— Вдається?

— Інколи вдається. Але з великими труднощами. Для роботодавця чим легше звільнити працівника, тим краще. І, кажуть, від цього краще почувається економіка. Але при цьому погіршуються умови праці. Державна ж інспекція не в змозі проконтролювати всі питання, опікується практично тільки небезпечними галузями економіки. Якби навіть хотіла перевірити кожного роботодавця, інспекторів так мало, що побувати вони змогли б на кожному підприємстві тільки раз на 15 років. А працівники не говорять про порушення, побоюючись втратити роботу. Якщо звільнять, матиме проблеми з працевлаштуванням в іншого роботодавця, тому часто навіть і не пробують добиватися своїх прав. Ми з цим не погоджуємося. Намагаємося довести, що в безпечних умовах праці люди працюють краще. Намагаємося змінити становище на рівні Тристоронньої комісії.

— Найефективніший спосіб боротьби?

— Збільшення профспілкового членства. Там, де працівники об’єднуються у профспілки, порушень прав і тиску на трудящих менше.

— В яких галузях найбільше членів профспілки?

— У гірничодобувній. Ідеться не лише про «Солідарність». В енергетиці, телекомунікації, в освіті. Взагалі, на бюджетних підприємствах, де ще немає комерціалізації. Найгірше із профспілковим членством у будівельній галузі, на сьогодні цілком зруйнованій. У легкій промисловості, якої після втрати східних ринків, практично, немає. У Польщі середній рівень безробіття — близько 12 відсотків. У східних регіонах, ближче до України, — всі 20. Стільки ж і на півночі, ближче до колишньої НДР, де культивувалося сільське господарство. Але головна, напевно, проблема профспілок — це зростання їх кількості. Тільки організацій залізничників уже близько 40. Більшість профорганізацій — інспірація самих роботодавців. Приміром, якщо говорити про охорону здоров’я, ними цілеспрямовано створені окремі профспілки медсестер, хірургів, ортопедів, — перетягнуто, власне, наших членів. Велика кількість профспілок і змагання між ними не сприяють соціальному діалогу. Якщо профспілок так багато, роботодавці на них просто не зважають.

— Що, на вашу думку, нас чекає в майбутньому?

— Нікому з нас колись навіть і не снилося, чого досягне Польща за ці роки. Ніхто про це не наважувався навіть мріяти. Так, у нас є проблеми: розшарування суспільства, злидні, безробіття. Проте я дотримуюся філософії: у світі не побудувати раю, але до нього треба прагнути і багато працювати. Я був в Україні під час помаранчевої революції. Хотів бути з вами в такий момент. Ходив Майданом у сорочці «Солідарності» і з нашим прапором. Атмосфера нагадувала мені Польщу 80-х років. Спілкувався з людьми, з профспілковими лідерами. Пригадую, казав: на цьому етапі ви виграли, але це не означає, що Україна відразу перетвориться на Швейцарію. Прокинетеся наступного дня у тій самій країні, не відразу зникнуть мафія й корупція, і Україна не перетвориться на благополучну країну тільки тому, що Ющенко став президентом. Можливо, і проти нього будете влаштовувати демонстрації. Дивилися з недовірою. Ентузіазм, величезна надія — цього недостатньо. Будувати демократію необхідно, послідовно долаючи патології і несправедливість. І ще ось що зауважив: дуже часто люди, котрі не брали участі в боротьбі за демократію або й були проти, — потому більшою мірою плоди демократії використовують, насамперед в економіці.

— Профспілки будуть?

— Будуть. Щоправда, трохи інші. В деяких країнах уже поволі налагоджується кращий соціальний діалог між роботодавцем і працівником. Ми також намагаємося шляхом домовленостей будувати добробут нашого суспільства. Звісно, нам ще далеко до Скандинавських країн або Німеччини, де профспілки сильніші й соціальне партнерство краще. У нас досі ще багато роботодавців, котрі прагнуть швидкої наживи, а людей, які в них працюють, здебільшого сприймають як додатковий механізм до машини. Але, думаю, їхні діти більше цінуватимуть працівників.

Зі спогадів очевидців (Gazeta.pl)

«Гданськ. 1970-й. Робітники прокидаються о четвертій ранку, добираються в напханій електричці або трамваї до верфі, «гарують» до вісімнадцятої або й двадцятої, повертаються додому й засинають над тарілкою супу. Робота практично без вихідних, w piatek i w swiatek. У дощ, сльоту, вітер, у мороз і спеку, у випарах свинцевої фарби, під безперервний стукіт молотків і вібрацію шліфувальних машин. Як пацюки, плазують на животах усередині довгих, трохи ширших за людський тулуб труб, у пилюці, сажі та іржі, труть щітками до заніміння рук хімічні цистерни танкерів. А отриманої за це зарплати не вистачає навіть на їжу.

14 грудня облетіла звістка про підвищення цін. Подорожчали олія, борошно, макарони. Партія заявила по телебаченні, що натомість подешевшають телевізори і локомотиви. Але телевізорів і так у магазинах немає. Ряди робітників у касках вишиковуються під потужною цементною будівлею дирекції Гданської судноверфі ім. Леніна. Та безуспішно намагається переконати робітників розпочати роботу. Натовп рушає у бік адміністрації партії. «Цивільні» в сірих плащах мовчки придивляються до людей, які розспівують «Інтернаціонал» і кричать «Ми хочемо хліба». Робітники верфі йдуть під будинок Політехніки в надії, що студенти приєднаються до них. Ті не наважуються. Йдуть до будинку Польського радіо. Але працівники його не можуть виступити зі зверненням, навіть якби й хотіли. За вказівкою СБ демонтовано передавачі.

15 грудня, вівторок. Чотиритисячний натовп перед будівлею дирекції. Кричать, щоб звільнили тих, кого вчора заарештували. Щоб знизили ціни або підвищили зарплату. Дирекція нічого не обіцяє. Партійні ходять серед робітників, намагаються заспокоїти. Виглядають смішно. Вперше переодяглися з піджаків у фуфайки, щоб виглядати по-свійськи, але їхні фуфайки цілком нові.

Міліція стріляє по робітниках (наказ про криваву розправу першого секретаря ПОРП Владислава Гомулки). Близько восьмої ранку вбито першого зі страйкарів — Йозефа Видерлика, 27-річного столяра. Якісь люди, провокатори чи хулігани, грабують магазини. Робітники верфі намагаються упіймати злочинців. Робітників ловить міліція».

Зі спогадів Леха Валенси, майбутнього керівника «Солідарності»: «Приїхав (у Гданськ із Попова, села поблизу Липна. — Авт.) 30 травня 1967 р. Пішов прямо туди (на Гданську судноверф ім. Леніна. — Авт.). А куди було йти? Дали номер 61878, почав працювати. У Попові життя було безтурботним і безглуздим. Поважалася тільки сім’я, процвітало хабарництво. А на верфі був тільки частиною механізму, проте відчували всі, якою є силою. У праці була якась повага і строгість. Відчували й те, що нас використовує система. Росло взаємне несприйняття між робітниками та інженерами, керівниками».