Політична воля і політична вистава

У пошуках різноманітних магічних засобів, покликаних у одну мить вирішити соціально-політичні проблеми України, дедалі частіше звучить словосполучення "політична воля".

Мовляв, є у нас безліч хороших планів, один кращий за іншого. Оскільки ми - країна стратегів: кинь палицю в депутата - влучиш у стратега. Та от заважає їх здійсненню відсутність цієї самої загадкової "політичної волі" у чиновників, міністрів і... аж до президента. Як же без нього говорити про відсутність чого-небудь у країні?

Спершу трошки науки.

У античні часи воля входила до тріади складових душі: розум - почуття - воля. Там усе було просто: у кого воля довша, той і герой, помірятися - і прямо в міфи.

Потім виділилися три основних підходи, в яких оцінюється політична воля: інтелектуалізм, волюнтаризм, мотивізм.

Позиція інтелектуалізму теж невибаглива. Хто розумніший, той і молодець, і чим більше інтелекту, тим наче й більше прав на втручання в політичне життя має бути.

Цим підходом пояснюється надзвичайна популярність липових дипломів і фальшивих наукових ступенів у українського істеблішменту. Оскільки диплом у нас тривалий час виконував (і все ще виконує) роль довідки про наявність розуму, то за принципом "розум добре, а два - краще" і відбувались у наших патриціїв закупівлі політичної волі про запас.

У реальних інтелектуалів політична воля цього розливу була спрямована саме на те, щоб максимально уникнути участі в політиці.

У волюнтаризму сумніша історія, оскільки весь початок ХХ століття пройшов під прапором торжества особистої волі як формотворного начала для мас. Попросту кажучи, культи червоних і коричневих вождів були відповіддю на запити мас зробити соціальне чудо одним титанічним зусиллям волі. Розуму тут відводилося дуже скромне місце. Коли маси зрозуміли, що титанічну ціну за титанічні зміни платити саме їм, а зовсім не вождям, було вже пізно.

Через цю соціально-політичну травму після Другої світової поняття волі взагалі пішло з проблематики західної теоретичної та прикладної психології.

Мотиваційна парадигма "розчинила" вольові процеси в так званій емоційно-вольовій сфері.

Інакше кажучи, почуття та інтенсивність їх вираження стали тим збільшувальним склом, крізь яке дивилися на, скажімо так, гіперактивну соціальну поведінку. Як часто буває з травмами, усі слова, пов'язані з ними, табуюються, забороняються свідомістю. Страх викликати до життя демона волюнтаризму зіграв з ученими злий жарт: явище ж існувало, а слова для нього не було, як у відомому анекдоті про частину тіла на букву "ж".

Аж до 1980-х років минулого століття західна психологія пояснює складні поведінкові та психологічні прояви людини, не звертаючись до поняття волі. На початку 1990-х виявилося, що безліч соціально-політичних змін у світі зобов'язана якраз цій самій політичній волі - як лідерів, так і мас.

Нові часи, нова ситуація, коли громадянське суспільство могло виступати як колективний лідер, а політичний лідер, як серфінгіст, міг використовувати хвилі народних емоцій, щоб опинитися попереду ситуації.

"Політична воля передбачає здатність піднятися над дрібними особистими і груповими інтересами в ім'я національних. Без політичної волі не можна вийти за межі політичних стереотипів і подолати інерцію мислення "(Л.Я.Гозман і Е.Б.Шестопал. "Політична психологія").

І от тут якраз починаються "непонятки". Не випадкові, а організовані суб'єктами процесу, і це вже цілком стосується і України.

Правлячий клас не мислить національними категоріями, вважаючи їх етнічними (його так вчили). Він не в змозі збагнути, що політична нація створюється на основі не "крові й ґрунту", а національних цінностей, які може поділити і прийняти будь-яка людина, з доброї волі і за свідомим вибором.

Правлячий клас мислить державними категоріями, при цьому наївно вважаючи (його так вчили), що саме він і є держава, а народ - це так, робітники за наймом, обслуговуючий їх (державу) персонал.

Зверніть увагу, що у вищезгаданому визначенні політичної волі нічого не говориться про державу, хоч би як це було прикро чиновникам. І ось чому.

Зараз страшну єресь скажу.

Державні інтереси є частиною національних інтересів, а не навпаки.

Тому в усі часи заклики до захисту нації мали більший емоційний відгук і більше прикладів самовідданості, ніж заклики до захисту держави.

Тут чиста арифметика. Заклик до нації є архетиповим, він мобілізує більшість населення однозначно, це ж наче їхня країна. Держава зобов'язана на цей заклик реагувати, оскільки держапарат, по-доброму, й є обслугою країни. Такі собі сантехніки-електрики в національному ОСББ.

А заклик до захисту держави - це насамперед форма наказу людям, зобов'язаним це робити за службовим обов'язком. А вони вже своїм прикладом підтягують (чи ні) інших. Залежить від того, як народ на поточний момент ставиться до своєї держави. Усе доволі просто. Емоції - об'єднують, а способи конституційно порозумничати - у кожного свої.

Тепер повернімося до початку оповіді - постійно говорять про відсутність або наявність політичної волі що-небудь вирішувати.

У практичній інтерпретації - це вимога до посадовця будь-якого рівня брати на себе відповідальність за дії, незаконні на поточний момент з юридичного погляду, але справедливі - з соціального.

Тобто відпочатково передбачається, що бажання соціуму - й є їхня політична воля, а посадовець повинен її матеріалізувати.

Далі пригадаємо абзац про ціну волюнтаризму, оскільки оплачувати це будуть самі громадяни, зі своїх кишень, а не держава - з якихось міфічних засіків.

Ні, так теж буває: люди готові масово жертвувати і коштами, і життям, Британія часів Другої світової, Ізраїль... І в них виходить соціальний масштабний результат, а не просто могили героїв і пам'ять народна.

Тільки от щось підказує: "як один" - це не цілком наш випадок, якщо висловлюватися дуже делікатно.

З погляду дії політичної волі, згідно з рівневим підходом, слід виділити такі суб'єкти.

- Політичний лідер. Треба усвідомити, що голови політичних організацій, хоч би як вони пнулися, автоматично політичними лідерами не є. Навіть номінальне призначення або обрання, включно з головою держави, не робить людину політичним лідером, він просто суб'єкт політичного процесу.

Лідер організовує людей для вираження їхньої політичної волі, він є її виразником. Тому всі так знизують плечима при розмовах про можливі перевибори: "Нє, ну а кого?.."

- Політична еліта (включаючи і контреліту). З цим і простіше і складніше. Олігархічний договірняк, який при владі, так само як і їхні дзеркальні близнюки в начебто-опозиції, рулять країною. Елітарний прошарок існує, але він - не боєць, і посів аристократично-зарозумілу позицію. З одного боку, через нечисленність і невпливовість, з іншого - від звичайного страху, красиво замаскованого інтелектом. Боятися, зрештою, є чого. Олігархат миттєво і боляче об'єднається проти будь-яких нових гравців, особливо тих, котрі мають натяки на перспективу.

- Групи політичного впливу - тут у нас усе добре, і це тішить, тому що хай краще стикаються групи, ніж їхні масовки.

- Держава. Безперечно, є, вистояла, криво й косо, але все ж таки розвивається. Але дорого (див. тези про ціну за соціальні зміни).

- Трансдержавні політичні суб'єкти. Деякі в Австрії, деякі в Женеві. Начебто й суб'єкти не маленькі, за нашими мірками, але, виходячи на відкриті політичні води, вони свою суб'єктність трохи втрачають.

Схарактеризуємо їх структуру та дії з погляду вольового критерію.

Ситуації, в яких діє політичний лідер (або в яких виникає гостра потреба в ньому, як зараз), з погляду вольової компоненти характеризуються такими показниками:

- є різні прийнятні сценарії, немає часу, гроші закінчуються, потрібно вибирати;

- тиск з усіх боків, усі в країні лаються з усіма, і це загрожує некерованим хаосом;

- протидія конкуруючих політиків;

- умови діяльності невблаганно погіршуються, а на довготривалі та систематичні контрдії нікого направити - фахівці розбігаються;

- невдачі, безрезультативність або неефективність попередників;

- довгострокове функціонування в сприятливих умовах, що створює обстановку заспокоєності, розслабленості, "застою".

Фактично не було президента України (можливо, Кравчук - виняток), навколо якого б не створювалося проблемне поле з такими параметрами, які потребують прояву політичної волі.

Але вольові якості в їх розвитку передбачають, що сила волі проявляється насамперед щодо самого себе.

І тут у нас повний е-е-е... провал, м'яко кажучи.

Сила, енергійність, наполегливість, жадібність і агресивність не є вольовими якостями.

Це як актор, який грає харизматичного лідера минулих епох: сам він харизми не має анітрохи, але на вигляд дуже схоже.

Сказати, що в актора взагалі немає харизми, - буде неправдою. Але її вистачає рівно для його ролі, а реальним правителем актор бути не в змозі. І не треба згадувати Рейгана, у нього після акторства був пристойний бюрократичний послужний список.

Сказати, що у наших політиків взагалі немає харизми, - те ж саме. Хтось же за них голосував, комусь же вони сподобалися? Якась воля у них теж є. Політичної недостатньо.

Бо звичайні загребущі людські якості все ж таки переважають.

Виникла парадоксальна ситуація, за якої значна частина України продовжує залишатися "суспільством спектаклю", в якому вітаються різного роду імітації.

Але аж ніяк не розчинилася, як мріялося декому, та частина України, яка вже не тільки готова жертвувати собою (це доведено), а й приносити в жертву. Це "партія війни", тому що контекст розмови про мир, хоч міжнародний, хоч український, видається вже зовсім якимось принизливим і підлим водночас. Тому прихильників умовної "партії миру" (іноді навіть щирих) часто називають різними нехорошими словами.

Політичний конфлікт між цими соціальними групами вже існує, і завдання суспільства - залишити його в цій площині, а не переводити в соціальний. Тому що такий ризик є, і ворог над цим теж старанно працює.

Політику ж і придумано для нелетальної конфліктності, тому чим більше пекла й зради буде в мережах, тим краще. Є ризик, правда, що з переляку вищі чиновники виявлять політичну волю і введуть який-небудь стан, аби не йти на вибори. Типу вони пішли назустріч сподіванням народу. Тільки народ сподівався воєнного стану 2014-го, а зараз він сподівається, щоб хтось припинив це стидовище, зване державною політикою.

Або він сам проявить волю - і припинить.