Покоління, яке виросло на базарі

Схоже, тепер інтелігенція масово залишає ринки, де утверджувалася як самозайнята робоча сила з початку дев’яностих років. До 2000 року, за даними Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, базарні торговці на 70% були «розстриженими» інтелігентами. «На даний час кількість людей із вищою освітою становить не більше 15—20% від усіх торговців на українських ринках», — повідомив заступник міністра економіки України Андрій Близнюк. Зараз і справді людина з освітою вже може себе проявити, працюючи за фахом. Якась частина інтелігенції, що борознила базарні простори, вийшла на пенсію, а якась — відкрила власну справу, чи то приватні хімчистки, чи весільні салони. Більшість цих людей, усвідомлюючи втрачену кваліфікацію у звичній галузі знань, «у мир» із базару не повернулися. Вони звикли до «живої копійки», яка є в них щодня; до тріскучих морозів і злив, що означають хронічні застуди та артрити; до невлаштованого побуту, коли поблизу немає ні нормальної кав’ярні, ні вбиральні. Вони навіть ловлять свій кайф від спільних святкувань закінчення робочого дня в чорній кіптяві від дешевих сигарет із такою ж дешевою кавою з коньяком.

Історії з життя: «щоденник покоління»

Із усієї маси базарних торговців найцікавіше покоління тих, хто прийшов на базар після школи, наприкінці вісімдесятих (час виникнення кооперативів) і початку дев’яностих років минулого століття. Тоді закладали в ломбард прикраси бабусь і купували лотки з сигаретами; тоді їздили до Москви по соєвий шоколад; тоді небаченим успіхом було найнятися в один із десятка лотків на Республіканському стадіоні в Києві, де був величезний ринок.

Маші зараз 36 років. Вона закінчила швейне училище якраз 1989 року, коли в розпалі був кооперативний рух. Тому сміливо вступила в кооператив і почала шити дорогі речі… з дешевих матеріалів: багатоярусні спідниці з веселенького ситцю, страшно фіолетові сарафанчики зі шкірзамінника. Особливої популярності у тодішньої молоді набули футболки з принтами: леви, папуги, співачка Мадонна. На аплікації більше йшли знаки Зодіаку. Футболки коштували демократично — від 10 до 20 карбованців. Спідниці були по 60, сарафани — по 80. Студентська стипендія, наприклад, становила 40 карбованців, але попит на барахольний, відверто кажучи, товар залишався стабільним. «Я заходила в ще «совкові» комісійки й дивувалася, — розповідає Маша. — Повсюди немислимо дешеві дубові безформні пальта брежнєвських часів, але зі справжньої вовни. А ми клепали, прямо скажемо, сміттєві ганчірочки і були на висоті». 90-го року Маша «освоїла» Польщу: везла туди всілякі пожитки — від манікюрних наборів і зубної пасти до горілки та... шкіряних м’ячів (два м’ячі коштували як пара візерунчастих турецьких джинсів). Що казати — адже і в оточенні допитливого читача знайдеться не одна людина, котра промишляла в Польщі, та й, напевно, всім без винятку доводилося чимось приторгувати або, на крайній випадок, щось перепродати. Маша везла до Києва косметику, дивовижні набори з п’ятнадцяти «тіней» по 70 гривень, парфуми по сотні, джинси і кросівки по 60. Але сусідку по будинку, манірну директрису школи Валентину Петрівну, за доходами їй було не наздогнати, — та не соромлячись торгувала бідонами(!) горілки і, зустрічаючи на базарах своїх учнів, які подалися у світи або там у рекет на європейських просторах, не тушувалася, а вдавала з себе страшенно ділову. «Що вдієш, я люблю французькі парфуми, а вони варті моїх «вояжів», — казала вона.

А тим часом інфляція підкосила рівень життя. Маша сиділа на Республіканському стадіоні в лотку, продавала сигарети блоками. В середині 90-х років їздила до Туреччини по одяг — суто ширвжитковий, уже не заморочуючись жодними «блискітками» та «силуетами». Мерзла на базарах, адже віддавати одяг реалізаторам було шкода. «Мені завжди здавалося, що самісіньке дно життя — це продавати «Гербалайф». І я на це дно ніколи не опускалася», — Маша категорична у своїх переконаннях.

Відкласти копійку чомусь не вдавалося. Тим часом її чоловік Вадим продав отриману у спадок квартиру і частину грошей вклав в секцію книжок у найближчому великому магазині. Протримався півроку — продавці крали, переклеювали ціни, та й відповідальність за свою справу не всім під силу. Він плюнув на все, постарався повернути собі вкладені фінанси й пішов працювати таксистом. «Мені важливо мати вільний час, а робота мені це дозволяє», — каже Вадим. Маша ж вважає своє перебування в торгівлі закономірним. «Ви не повірите, я люблю зробити послугу клієнтові, вважаю свою усмішку дієвим антидепресантом. Зараз у мене лоток, де я торгую російською косметикою, — там і якість хороша, і ціни демократичні. Так, мої постійні покупці спочатку вважали мене випадковою людиною на базарі, адже я їх запитувала: «Вам помаду під сезон чи під характер?» Думали, що довго не протримаюся з такими інтелігентськими манерами. Я тримаюся, хоч й нічого практично не досягла за ці роки».

Дочка Маші і Вадима 17-річна Анжела вже має свій бізнес — продає на Пташиному ринку чарівних цуценят. Вона любить собак і з задоволенням їх прилаштовує до хороших людей. Справді хороших, адже таких «ротвейлерів» і «пітбулів», як у неї, повно в кожному підворітті. Але Анжела вважає себе добрим психологом і розробила навіть власний образ — щось середнє між Ассоль та Снігуронькою. Гарна дівчинка, без косметики, живність у неї зворушлива, ну ніяк не лізе в рядок Швейк з його «собачими ублюдками».

Ірині 40 років. Незалежність України вона зустріла вже дипломованим інженером. Жодного дня не попрацювавши за фахом, стала самозайнятою, ріелтером. Спочатку зривала зі стовпів оголошення про купівлю-продаж квартир, працювала з оголошеннями в газетах, заводила знайомих. Кілька разів вдало обміняла своє житло. Паралельно тримала на тому ж таки Республіканському стадіоні два лотки — із солодощами та сигаретами. В одному торгувала сама, в іншому — чоловік. За десять років зуміла заощадити грошей і відкрити майстерню з пошиття спецодягу. Ірина не бідує, але інколи допомагає знайомим з обміном та купівлею квартир. Зовсім недавно «зірвала куш» — придбала трикімнатну квартиру на Подолі за... 13 тисяч доларів. Люди-власники похилого віку виїжджали в село і продали житло за першу-ліпшу ціну, оскільки не могли перебувати в рідних стінах — тут наклав на себе руки їхній син. Ірина не вважає, що злочинно занизила ціну на житлі бідолах. Вона «просто займається бізнесом». Але чоловік від неї пішов зі словами: «Така акула ще й мене перепродасть».

Ціна питання

Якщо придивитися, базарні торговці мислять масштабно. Здавалося б, районний ринок, стоять там і в спеку, і в холоднечу матуся з сином — оптику продають. Самі з міста Ізюм Харківської області, де є відповідний завод, що колись гримів на весь Союз. Ну, перестав він їх влаштовувати — знялися з місця, продали будинок і господарство, перебралися до Києва, найняли кімнату в квартирі з господарями за 800 гривень на мі-
сяць. Так-сяк перебиваються цим лотком. Але, виявляється, навколо них у Києві вже якесь «ізюмське земляцтво» формується: вони знають, де й хто зі своїх живе, хто не проти продати квартиру, хто пробився «у верхи» (наприклад у помічники народного депутата). Кумасі-землячки постійно підсовують матусиному синові київських наречених із квартирами, які не проти вийти заміж за простого хлопця-оптика. Поки що хлопець від них відбивається — хоче всього домогтися сам. Але одного разу він і на пенсію піде зі свого лотка на районному базарі.

Масштабно мислять базарні торговці. Купуючи батарейки для диктофона в одного просунутого торговця, я приноровилася давати йому лагодити те, що ламалося вдома. Нині він «законспектував» весь цей дрібний ремонт на яскраво-жовтій вивісці — і спробуй-но пробийся тепер до нього по ті батарейки.

До речі, на величезному ринку «Троєщина» реально купити за прийнятною ціною хутряну шапку — виявляється, при великих хутряних заводах вже є малі ательє. Але маленьких магазинчиків із їхньою продукцією ви не знайдете в усьому Києві. Отож у цих торговців бізнес «бездаховий» — у плані холоду й опадів. А скільки в Києві магазинів з огидним китайським взуттям! На «Троєщині» ж є лотки від Харківської та Дніпропетровської взуттєвих фабрик, і їхні вироби сидять на нозі в покупця не гірше, ніж італійські. Ось тільки у взуттєвих магазинах ви їх не знайдете. Ніхто не сперечається, найбільш мазохістським бізнесом у нашій країні займається держава.

Приватна справа

Елла — господиня невеликого магазину. Вона продає італійський одяг, модний, не без вишуканості, і тому дорогий. Маєчка там коштує від 400, а літнє плаття — від двох тисяч гривень. До 1991 року звукорежисер Елла була наймолодшим у СНД директором кінотеатру і жила в Санкт-Петербурзі. Потім життя привело до Києва — Елла вивчала італійську мову і їздила з групами туристів до Італії, практично це були шоп-тури.

— Життя примусило людей торгувати, — розповідає Елла.— Інженери й учителі залишилися безробітними. Люди й тепер продовжують робити це за інерцією: хтось виріс, відкрив власний магазин, хтось продовжує стояти в лотку. Я спочатку привозила гарні італійські речі і здавала їх реалізаторам на ринку. А 2000 року відкрила цей магазинчик, через рік віддала позичені гроші. (До речі, реалізатору назбирати грошей на відкриття свого магазину — все одно що в старій телерекламі «випити ще «Фанти» і гальмонути літак». Тому багато хто бере кредити і позичає гроші. — І.К.) У моєму бізнесі головне — щоб ціна виробу відповідала якості. Адже ціни формуються з урахуванням витрат підприємця, а це щомісячні чартерні рейси до Італії, висока оренда, зарплата продавцеві, митниця, податки. Я купую свій товар на невеличких фабриках на півночі Італії, стежу за тим, щоб це були штучні речі. Своїми конкурентами вважаю великі брендові торгові центри. Маленькі магазинчики є повсюди в Європі, але в Україні торгові центри їх витісняють. Середній покупець почав оминати нас — зараз іде інфляція, і люди більше витрачають на їжу, ніж на одяг. На ринку такі ж високі ціни, як і в торгових центрах. А на малих районних ринках продається одяг із європейських стокових магазинів і секонд-хенд.

Мені пощастило з продавцем — я на роботу взяла її, загартовану базаром. Це було її перше робоче місце. Тепер вона ще здобуває вищу освіту. Нормальний підприємець не скупиться на зарплату продавцеві — платимо і дві, і три тисячі гривень. Або невелику ставку плюс відсотки з продажів. Зараз на ринку засилля іногородніх продавців — вони бачать себе вдало одруженими столичними мешканками, бігають по нічних клубах, а вранці спізнюються на роботу.

За моїми спостереженнями, тепер практично немає молодих комерсантів, які розкручують себе самі. Переважно нашим бізнесом займаються діти «старих» комерсантів, вони колесять різними країнами. Спадкоємність досить виражена. Я із задоволенням пішла б на іншу постійну роботу, та, оскільки минуло багато часу, мій професіоналізм втрачений. Хтось із нас більш успішно працює, хтось — менш. Я знаю колишніх спортсменів, які також продають одяг, — у їхньому характері йти на мету, долати перешкоди, жорстко заробляти гроші. У моєму ж характері — допомагати людям, спілкуватися з ними.

Цифри скажуть усе

Арифметика виживання на ринку проста. Реалізатори отримують по 45—55 гривень у день на продажі овочів та фруктів і по 100—150 гривень на продажі одягу. Досить скромно, чи не так? Великі ринки, як, наприклад, у Хмельницькому, — ледь чи не містоутворюючі підприємства, а «7-й кілометр» в Одесі — ледь не столиця моди в країні.

Розповідає заступник міністра економіки України Андрій Близнюк:

— Торгувати на ринках можуть фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від форм власності. За даними Державної податкової адміністрації, 2007 року від сплати ринкового збору до місцевих бюджетів надійшло 437,4 млн. грн., що на 63,3 млн. більше, ніж 2006 року, а його питома вага в загальній сумі місцевих податків і зборів становила майже 60%. Тільки за перше півріччя 2008 року сума надходжень від сплати ринкового збору становила 233,1 млн. грн.

За даними Держкомстату, на початок 2008 року у країні налічувалися 2834 ринки, з них 2270 — постійно діючі. Вони зосереджені переважно в Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Львівській, Луганській, Івано-Франківській областях, в Автономній Республіці Крим і в Києві. В обласних центрах, Києві та Севастополі розміщується 30,8% ринків.

За спеціалізацією ринки поділяються на продовольчі (таких в Україні 16,8%), непродовольчі (25,1%) і змішані (58%).

У структурі обороту роздрібної торгівлі в 2007 році 47,2% становив оборот фізичних осіб-підприємців та ринків із продажу споживчих товарів (30,1% — оборот ринків, а 17,1% — оборот фізичних осіб-підприємців, у яких є мережа поза ринками).

Платники єдиного податку, відповідно до законодавства, ведуть спрощений облік доходів і витрат. Платники фіксованого податку взагалі звільнені від ведення обов’язкового обліку доходів та витрат. Тобто 47,2% товарів реалізуються у роздрібній торгівлі без відповідного обліку розрахункових операцій, без документів, які підтверджували б їхнє походження і джерело придбання.

Головне управління з питань торгівлі і побуту Київської міської державної адміністрації повідомило, що в Києві функціонують 108 ринків обсягом понад 46 тисяч торгових місць. Із них чотири — продовольчі, 80 — змішаних, 24 — непродовольчих. На ринках працюють понад 75 тисяч продавців. Сума ринкового збору, сплачена до бюджету, становила за 2007 рік 37,9 млн. грн., за перше півріччя ц.р. — 21,3 млн. Характерно, що тільки 50% продавців на них— кияни.

Це і є вся «цифра», яка далася автору в руки. Щоб дізнатися, скільки в країні всього базарних торговців (остання цифра трирічної давності, яку заледве виловила в різних джерелах, — шість мільйонів), я зателефонувала в прес-центр Держкомстату. Там мені відповіли: «Досліджувати ринки — це неурядове замовлення, у нас такої інформації немає. Кілька років тому ми їх досліджували, але ж вони — юридичні особи, тому ця інформація конфіденційна». Міське управління статистики відповіло хвацько: «Погляньте на нашому сайті інформацію про торгівлю, коли щось знайдете — пришліть цифри для узгодження(!)».

Отже, базарні торговці є, і прибуток державі вони дають, а дізнатися про них докладніше (яка якість їхнього життя, як вони вдосконалюють свою діяльність тощо) у державних структурах досить проблематично. Так, у прес-центрі Міністерства праці та соціальної політики мене приголомшили фразою: «Базарні торговці не мають жодного стосунку до дер-
жавного бюджету». А в прес-центрі Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва мене здивували не менше: «Базарники» — це дуже закрита спільнота. Років шість-сім тому наші фахівці ходили ринками з анкетами, але результати дослідження були дуже скромні».

«Соціолог і я»

Соціологія і соціальна психологія як науки, що працюють із самооцінкою громадян, пройшли повз базарних торговців не інакше, як «зграйкою навскоси». В Інституті соціальної та політичної психології АПН України респонденти, як з’ясувалося, зазначають в анкетах «підприємець» або «працівник сфери послуг», а трапиться там насправді власник заводу чи перукар — це вже не має значення. Окремо щодо працівників базарів там досліджень не проводили.

Соціологія дає якісь «фонові» роздуми. Так, третина нашого населення не працює за фахом. Логічно було б припустити, що багато їх стоять на базарі. Але скільки їх там насправді, незрозуміло. До того ж 16,9% респондентів зазначають, що для виконання їхньої роботи не потрібна кваліфікація, а 15,3% — упевнені в тому, що будь-хто може опанувати їхню кваліфікацію за кілька тижнів. Добре, хоч розібралися з класифікацією статусів зайнятості: найняті робітники, працедавці, самозайняті, безоплатно працюючі члени сім’ї. Торговці, особливо самостійні, найбільше підходять під самозайнятих. Як сектор зайнятості — їм найбільше підходить неформальний.

Розповідає доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Гульбаршин Чепурко.

— Неформальний сектор характеризується самостійною роботою в торгівлі, промисловості та у сфері послуг. Він проник у сферу громадського харчування, побутових послуг, сільського господарства, медичного обслуговування. Неформальний став найбільш розвиненим і динамічним сектором національної економіки у країнах перехідного періоду. Він стимулював створення тисяч приватних мікро- та малих підприємств і дав можливість тисячам людей «знайти роботу» й «створити» для себе джерела доходу. І досі слугує своєрідним «клапаном безпеки», який, пропустивши значну кількість звільненої робочої сили, частково пом’якшив соціальний шок перехідного періоду. Тепер цей сектор економіки має величезний потенціал: за мінімальної державної підтримки він може вирішити низку сучасних проблем економіки країни, стати «школою великого підприємництва».

За оцінками фахівців, 40% промислової продукції і різного роду послуг виробляються населенням, яке займається нерегламентованою діяльністю. Найпоширеніші: продаж і перепродаж різних товарів (20%), випадкові заробітки у приватних осіб (17%), продаж і перепродаж сільськогосподарської продукції (17%), послуги з перевезення власним транспортом (16%), будівельно-ремонтні роботи (15%).

Комплекс регуляційних заходів із боку держави повинен охоплювати такі напрями: спрощення процедури реєстрації створюваних підприємств, зниження податкового тиску, спрощення системи оподаткування, фінансову підтримку. Ці заходи одночасно мають привести до легалізації частини неформального сектору, забезпечення зайнятих у ньому хоча б мінімальними соціальними гарантіями.

«Я відповідаю за базар!»

Під таким гаслом реалізовувалася програма «Підприємець ХХI століття», проведена Олександрою Кужель 1999 року. Тоді, очолюючи Державний комітет із питань регуляторної політики та підприємництва (1999—2003 рр.), вона об’їздила практично всі ринки України — від знакових до найпересічніших. Аби зрозуміти, в яких умовах трудяться люди.

— Здається, базарні торговці тепер уже нікому не потрібні, — каже Олександра Володимирівна, заступник міністра регіонального розвитку та будівництва у відставці, президент аналітичного центру «Академія». — Це покоління ми, держава, виштовхали на базар, і повернути його назад уже не зможемо. Коли розпочалася перебудова (кінець 80-х— початок 90-х
років), коли масово почали закриватися державні підприємства, а 1990 року сталася страшна інфляція; коли в 1993—1994 роках завдяки діяльності Павла Лазаренка та програмі ЄЕСУ не виплатили зарплату лікарям і вчителям (ми потім три роки «відхаркували» цю ситуацію), — тоді люди залишали улюблену роботу, НДІ, викладання у школах і йшли торгувати на базар. Вони були викинуті державою на узбіччя стабільного життя.

Я взяла базарних торговців під свою опіку. 1995 року, коли я була першим заступником голови комітету з питань економіки Верховної Ради, ми провели для цих людей фіксований податок. На той період торговці, котрі часто мали по дві вищі освіти, були дуже беззахисні перед пожежниками, податківцями, санепідем-
станціями тощо. Ніколи не забуду, як Пинзеник із трибуни кричав: якщо ви послухаєте Олександру Кужель, то на ринках торгуватимуть газом і «мерседесами». Але, давши людям фіксований податок, ми їх просто захистили. Цей податок був казковим — від 20 до 100 гривень на місяць. Ми дали можливість місцевим радам встановлювати податки у кожному окремому випадку — тому що ринки Києва, Одеси, Харкова і маленьких міст (наприклад Бердянська чи Охтирки) непорівнянні. Таким чином ми легалізували п’ять мільйонів підприємців, дали можливість зародитися прошарку середнього класу.

1999 року я поїздами об’їхала всю Україну — вникала у проблеми торговців, виконувала свою обіцянку, яку дала в літаку, що летів до Туреччини. Тоді зі мною туди летіли українки — по товар. У мене досі зберігається подарований ними пластмасовий перстень. Вони розповідали мені про своє виживання на базарі. Надіваючи перстень на палець, я сказала їм: «Дівчатка, доки не вирішу поставлених питань, я його не зніму». Носила рік. Усі думали, що перстень із дорогого каменю.

Я розвідала ситуацію на кожному ринку України. Дуже схожі, до речі, ситуації, — процвітав державний рекет. Головне було — захопити землю під ринок, це був скажений бізнес, порівняно з проституцією та наркоманією. З тих, хто стояв на базарі, збирали гроші, робили повну реконструкцію. З цих самих людей стягували солідну суму за оренду — без урахування вже вкладених грошей. Ми добилися розуміння, що вкладені торговцями гроші є інвестиціями і вони мають право на частку власності. Думаю, це не буде лукавством чи вихвалянням, коли скажу, що найкомфортнішим для базарних торговців був час, коли вони перебували під захистом моїм і Л.Кучми.

У 90-х роках на ринках стояло ціле покоління цікавих людей. Наші жінки в Харкові придумали штани з обігрівом — це така річ із електродами і батарейками.

Повертаючись із поїздок, я розуміла, що це покоління з базару вже не повернути. Але принаймні воно було налаштоване давати своїм дітям кращу освіту. Окрім того, ті, хто стояв тоді на ринку, змінили перші поверхи своїх міст, відкривши там салони, магазинчики, хімчистки. Напевно, 80% тодішніх торговців розпочали власну справу. Найзаповзятливіші сколотили капітал і залишили замість себе на ринках реалізаторів. Я часто їжджу по трасах і бачу, як працює місцева влада, чи дозволяє розвиватися бізнесу. У бік Полтави — розвинена інфраструктура з ресторанчиків, СТО, оптових ринків, а в Херсонській області — навіть жодного туалету на всій трасі немає.

Ринкові торговці знали, що я примчу до них наводити лад за першим покликом. Але мене вбивало те, що я робила для них дуже багато, а вони навіть не трудилися про це дізнаватися. Вони хотіли мати лікарняний лист — ми це провели, як і те, що кожна жінка, котра стоїть на ринку, має право на декретні й лікарняні з догляду за дитиною. На похоронні виплати люди мають право. Кожен торговець має право відкрити на себе трудову книжку і нараховувати стаж. Ми відкривали на ринках профспілки, боролися за торговців, прагнули максимально доносити до них інформацію. Наприклад, навчали, як боротися з місцевою владою. Влада хотіла виставити торговцям податок не 20—40 гривень, а 100. Люди телефонували й казали: «Та ми здохнемо. У нас за місяць можуть з’явитися один-два покупці — народ бідний, купувати нікому». Я їх учила: «Виставляйте пікети перед під’їздами будинків ваших чиновників і формуйте думку, що їх у вашому місті жоден продавець не обслужить». Жодна місцева рада не підняла податку. Наші торговці почали відчувати себе захищеними.

Найбільше я воювала з мерами міст — вони мене всі ненавиділи. Ми билися за кожен знесений ринок без надання робочих місць.

А тепер базарні торговці нікому не потрібні. Часто мені кажуть: «При вас якось жили, а тепер ледве перебиваємося». Ці люди в основному інваліди. У них відморожені ноги, підірвані поясниці, покручені суглоби. Вони вже навчилися з цим жити і не почуваються ущербними. І я ніколи не назву їх ущербними. Вся країна повинна сказати їм: «Спасибі вам і низький уклін за те, що ви справді стали самозайнятими в умовах, коли країна нічого для вас не робила».

Але інше питання — що ми не виховали в суспільстві поваги до власності…