Покарання за... покарання

Приводом до запеклих дебатів, які вже кілька місяців розбурхують Великобританію, стала смерть 8-річної дівчинки. На тілі Вікторії Клімб’є, котра померла в лютому 2000 року від переохолодження, знайшли 128 слідів травм. Щоб виключити можливість повторення подібної трагедії надалі, глава парламентського комітету з питань охорони здоров’я Девід Хінчліф розробив поправки до білля про права дитини, котрий передбачає кримінальну відповідальність за будь-яке фізичне покарання дітей батьками чи вихователями. Цю поправку розглядали і палата лордів, і палата громад, але ніде не змогла набрати достатньої кількості голосів, щоб бути прийнятою. Пройшов лише компромісний варіант, який залишає за батьками право використовувати дисциплінарні заходи впливу на своїх нащадків, а саме «виправдані» ляпанці та потиличники, котрі не залишають жодних слідів на кшталт синців, подряпин, почервоніння шкіри чи психологічних травм. І це попри те, що відсутність законодавчої заборони на тілесне покарання дітей суперечить зобов’язанням, котрі 13 років тому взяла на себе Великобританія, підписавши Конвенцію ООН з прав дитини. До речі, ця конвенція залишилася непідписаною лише двома країнами — Сомалі та США.

У ході обговорення запропонованих змін у законодавстві найбільш високопоставлені британські політики зізнавалися в тому, що їм самим доводилося шльопати своїх нащадків у тих випадках, коли решта методів впливу виявлялися неефективними. До подібних мір доводилося вдаватися й колишньому міністру освіти, а нині міністру внутрішніх справ Британії Девіду Бланкетту, і колишньому главі англіканської церкви архієпископу Кентерберійському, і самому прем’єр-міністру Тоні Блеру. І це навряд чи негативно позначиться на їхній популярності, позаяк, за соціологічними опитуваннями, 90% британських батьків хоча б один раз шльопали своїх неслухняних дітей, природно, із найблагішими намірами. 75 відсотків опитаних висловилися категорично проти тотальної заборони на тілесні покарання, за — лише 8%.

Прибічники заборони аргументують свою точку зору тим, що в країні жертвами фізичного насильства з боку батьків чи вихователів щороку стають 50—80 дітей. А от у Швеції, котра ввела відповідну статтю у свій кримінальний кодекс ще 1979 року, за останні 10 років не зареєстровано жодного летального випадку. Зате їхні опоненти роблять упор на те, що за той же період там суттєво зросла кількість дітей, переданих на виховання в державні заклади.

Власне, розслідування обставин загибелі Вікторії Клімб’є демонструє, що в даному разі йдеться не про відсутність необхідних законодавчих норм, а про нехтування вже існуючими. Зокрема тими, котрі передбачають кримінальну відповідальність за жорстоке поводження та фізичне насильство. Дівчинка народилася в Африці, і її батьки, щоб врятувати маленьку від безпросвітних злиднів, віддали її на виховання тітці, котра мешкала в Лондоні. Та разом зі своїм співмешканцем годувала її недоїдками, спати вкладала голою у ванній, та ще й приковувала її ланцюгом до труб, залишаючи там на кілька діб. Таке поводження теж диктувалося найблагішими намірами — із дівчинки намагалися вигнати біса, котрий змушував її мочитися в постіль і мовчати навіть у тих випадках, коли «вихователь» бив її ланцюгом від велосипеда і молотком, а також гасив об її голову сигарети. Найстрашніше, що дівчинка неодноразово потрапляла до лікарні, однак щоразу її знову повертали до «благодійників». У передостанній раз жахливий опік у неї на голові тітка пояснила спробою позбавити свою підопічну вошей, котра не вдалася через огидну поведінку дівчинки. Викликані лікарями соціальний працівник і офіцер поліції прийняли рани на її шкірі за коросту і, побоявшись заразитися, не стали проводити відповідний огляд. А Вікторія, котра не володіє англійською, ні на що не змогла поскаржитися.

Рішенням суду тітку та її співмешканця засуджено до довічного ув’язнення, а стосовно низки осіб, які не зробили нічого для запобігання цьому злочину, проведено внутрішні службові розслідування. Однак обурена громадськість вимагає вжити подальших заходів, які виключають саму можливість повторення подібних інцидентів. Ось тільки запропонована поправка має дуже мало шансів суттєво вплинути на цю ситуацію. І навіть той варіант, який отримав схвалення обох палат британського парламенту, вже зустрів запеклу критику з боку лікарів і соціальних працівників. Адже саме на педіатрів тепер лягає обов’язок повідомляти про всі підозрілі синці і, що особливо непокоїть медиків, почервоніння на шкірі своїх малолітніх пацієнтів. А реагувати на це змушені будуть працівники соціальних служб, котрі й так сім із восьми годин свого робочого часу присвячують складанню всіляких звітів і доповідних та розгляду відповідей на свої запити. На безпосередній контакт із дітьми, які потребують особливої уваги, у них практично не лишається часу. До того ж ніхто поки не може пояснити, як конкретно оцінюватимуть психологічну травму, завдану батьківським потиличником, і як її зіставлятимуть із тим впливом на дитячу психіку, котрий справить участь у судовому розгляді поведінки винного батька чи матері.

З іншого боку, досвід країн, де законодавством заборонене тілесне покарання дітей, показує, що ця міра має насамперед виховний характер, і особливої необхідності застосовувати ці закони практично не було. До речі, як випливає з британських газет, 2004 року подібну законодавчу норму прийнято і в Україні.