ПОГЛЯД ЕПОХИ. ПОГЛЯД НА ЕПОХУ

14 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 6, 14 лютого-21 лютого 2003р.
Відправити
Відправити

Соломія Крушельницька… Солдати спецпідрозділу НКВС, перевдягнені у форму вояків УПА, та їхні жер...

Соломія Крушельницька… Солдати спецпідрозділу НКВС, перевдягнені у форму вояків УПА, та їхні жертви… Тіла німецьких генералів, що розгойдуються на шибеницях, спеціально споруджених у центрі столиці України… Злодій «у законі» з витатуйованим профілем Леніна на грудях та грайливою посмішкою беззубого рота… Уклін рідній землі Верховного архієпископа УГКЦ Мирослава Івана кардинала Любачівського після 45-річного вигнання… А ось колишні співвітчизники, а тепер тільки громадяни сусідньої держави… Маргарет Тетчер у Бориспільському аеропорту… Ліна Костенко… В’ячеслав Чорновіл… Віталій Кличко…

Спитаєте, про що це я? Що за несподіваний ряд? Що за чудернацьке поєднання непоєднуваного?

Але ж це все — було. Оcь тільки поблукайте лабіринтами двадцятого століття — чи просто погортайте сторінки книги «Україна: ХХ століття», що наприкінці минулого року побачила світ у видавничому домі «Альтернативи». Вона нагадує: це все було. У свій спосіб — існує й сьогодні, оскільки є ми, народжені в попередньому столітті, яке виставило нам життєві орієнтири, зробило специфічні акценти у світосприйнятті і «зарубки» в пам’яті та душах…

Книга — двотомник, у якому близько двох тисяч сторінок і понад три тисячі фотографій (як чорно-білих, так і кольорових), дібраних кропіткою працею у вітчизняних та зарубіжних архівах; понад дві тисячі персоналій. Поруч із ними — безліч фрагментів документальних матеріалів, які, взаємодоповнюючи один одного, передають складний «зріз» українського буття у просторі й часі двадцятого століття, не залишаючи ні найменшого місця для сумніву щодо правдивості сказаного чи «вихопленого» із життя об’єктивом фотоапарата.

А ще зі сторінок книжки озиваються «голоси епохи» — ворожі чи співчутливі до України і українців, байдужі чи, навпаки, розпачливі або безмежно лагідні у своєму слові до нашої землі та людей. До них додано безпристрасні рядки хроніки подій. І все це на тлі ненав’язливого стислого «супроводу» епохи — авторського коментарю до подій, явищ, феноменів, що поставали на території України впродовж ХХ століття, на тлі коротких — двома-трьома влучними словами — характеристик людей, котрі бралися вершити долю цієї землі чи просто вирощували на ній хліб та ростили дітей.

Автори книги — Володимир Литвин, Валерій Смолій, Микола Шпаковатий.

«Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається й не вийде наяв» (Лука, VІІІ, 17). Узявши ці євангельські слова-істину за епіграф до своєї праці, автори вводять читача у ХХ століття, уже пойменоване сучасниками як довге століття насилля. В українській історії воно було одним із найскладніших. Своєрідними і найпримітнішими його маркерами виявилися тотальні війни, революційні події, більшовизм, тоталітаризм, які безпосередньо і вкрай негативно вплинули на суспільно-політичні, економічні, культурні процеси, що відбувалися в організмі української нації. Водночас історичний шлях українців у минулому столітті був позначений і подіями, пов’язаними з розвитком національної свідомості та спробою відродження власної державно-політичної традиції, з об’єднанням територіально розінтегрованої впродовж століть нації в одному політичному утворенні, СРСР — і, зрештою, із її самовизначенням на вищому, державному рівні.

Життя українців «за царя»

Автори неспішно починають книгу розділом «У складі двох імперій (1901—1916)».

Якою була та епоха?

То був час, коли більшість російської інтелігенції прагнула, як зазначав Володимир Вернадський, «певної мети» — досягнути «повного злиття українців з панівною народністю» і знищити їхню «шкідливу свідомість» своєї осібності, окремішності від росіян. На пріоритетність саме такої, «нівеляційної» компоненти в російському мисленні однозначно вказують слова Петра Столипіна про те, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом.., прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».

А як почувалися українці в тій ситуації? Чи не найбільш вражаюче, як на мене, характеризують світовідчуття представників бездержавної нації рядки поезії Олександра Олеся:

Ми плакали

на цвинтарі безсилі,

А скрізь жовтіли на землі

Потоптані знамена милі

І наші зламані шаблі.

І сотні з нас з чужинцем

побратались,

Втекли від нас

в ворожий стан

І разом з ворогом знущались

З кривавих наших сліз і ран.

Свої — серця нам виривали.

Чужі — тесали нам хрести,

А ми дивились і не знали,

Куди нам з цвинтаря іти.

Україна ж, у різний спосіб перетворювана самодержавством на «цвинтар» — передовсім національно-культурний, — попри все намагалася боротися і бути. Визначними подіями початку століття можна вважати не тільки утворення та діяльність перших українських політичних партій, діяльність депутатів з України в кількох Державних думах імперії, а й явища іншого порядку: відкриття музею українських старожитностей ім.В.Тарновського, пам’ятника Котляревському у Полтаві, вихід перших українських періодичних видань (приміром, тижневика «Хлібороб», журналу «Самостійна Україна»), тріумф Крушельницької на сцені італійського театру «Гранде» в опері Дж. Пуччіні «Мадам Батерфляй», перше повне видання у Відні Святого письма українською мовою, поява фундаментальної праці Грушевського «Історія України-Руси» і т. д.

Коротко, але чітко зафіксовані на сторінках книги моменти життя і підавстрійських українців, а також перших українських емігрантів, які, гнані нуждою, царським насиллям, русифікацією з рідної землі, оселялися в Сибіру, Канаді, Австралії, прагнучи будь-що залишатися хоч «на рівні душі» таки українцями…

Прикметно, що вже перші сторінки книги, висвітлюючи специфіку життя в самодержавній імперії, розповідають про трагедію «замкненого» царатом на українських землях єврейства, про безчинства російського чорносотенства, чиїми зусиллями землею України раз у раз котилися жахливі єврейські погроми. Крім чорносотенців, не оминули увагою автори і діяльності на території України представників інших російських партій — есерів, кадетів, октябристів. Відтак історія етнічних українських земель (а не лише суто української нації) початку ХХ століття представлена панорамно. І в цій панорамі означено — більш чи менш опукло — усі основні точки зіткнення інтересів представників різних політичних сил, лінії інтенцій етносів, відтворено вузлові проблеми доби.

Окремо скажемо про фотоматеріал розділу, неупередженість підбору якого відразу впадає в око: на нас дивляться Володимир Антонович і Сидір Воробкевич, Ленін, Маркс і Енгельс, Микола ІІ і Франц-Йосиф, Петро Столипін, Архип Куїнджі, Петро Нестеров, Микола Залізняк та інші, хто уособлював різні політичні сили, діяв у різних сферах буття.

Прецікавим є фоторяд, який допомагає сформуватися щонайточнішим уявленням про український побут початку століття, зокрема про селянську хату (її інтер’єр, домашнє начиння), національний одяг (гуцулів, волинян, поліщуків та ін.). Гортаючи сторінки видання, довідуєшся про безліч подробиць, котрі в сукупності повнокровно відтворюють дух часу: ось який вигляд мали піхотинці царської армії під час походу в Галичину у 1914 р.; а ось як був обладнаний клас у Київській дворянській гімназії, де проходив урок малювання. А ось таким був Хрестовоздвиженський ярмарок у Полтаві…

Гірники однієї з копалень на Катеринославщині (сучасна Луганська обл.). 1911 р.
Гірники однієї з копалень на Катеринославщині (сучасна Луганська обл.). 1911 р.
Гірники однієї з копалень на Катеринославщині (сучасна Луганська обл.). 1911 р.

Вогнем і мечем

«Ми йдемо з вогнем і мечем, установлюємо радянську владу… Я зайняв місто [Київ], бив по палацах і церквах, по попах, по ченцях, нікому не давав пощади! 28-го січня [1918 р.] оборонська дума запросила перемир’я. У відповідь я наказав бити хімічними задушливими газами. Сотні генералів, може, й тисячі — були вбиті немилосердно. Та ми мстилися. Ми були в стані стримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наше гасло — бути безпощадними…» Це теж — один з «голосів епохи». Належить він «служці на всі випадки» — колишньому підполковнику царської жандармерії, а в момент «щирого» зізнання — фанатичному більшовицькому армійському ватажку Михайлу Муравйову.

Діям людей, схожих на Муравйова, тим, котрі будь-що намагалися придушити українські революційні прагнення, присвячено чимало матеріалів, вміщених у другому розділі книги. Попри те, що на сьогодні тему Української революції вже ніяк не назвеш «науковою цілиною», знання про неї все ще не сприймаються як такий собі «науковий трюїзм». Мало не кожен вислів чи фото періоду, запропонованого авторами праці, підштовхує до роздумів. Чому вчорашній раб став «найрозгнузданішим деспотом»? Чому влада мас виявилася настільки брутальною? Ким насправді були ці більшовицькі ватажки, що поглядають на нас зі сторінок видання?

Георгій П’ятаков, «російський комуністичний діяч в Україні, — як представляють його автори, — що стояв на позиціях російського великодержавного шовінізму». Володимир Антонов-Овсієнко, ватажок війська, яке здійснювало «відкриту агресію проти України». Микола Подвойський, Климент Ворошилов («виступав проти незалежної Української держави», «став активним організатором масових репресій в країні»), Семен Будьонний («один із організаторів масових репресій серед військових у 1930 — 40-х рр.») та інші сумнозвісні більшовицькі «достойники»…

По інший — український — бік барикад були Грушевський і Винниченко, Антонович і Дорошенко, Петлюра… Відомості про них подаються на сторінках видання у спеціальних вставках. На таких самих вставках автори пропонують читачам довідковий матеріал про найрізноманітніші явища, феномени, події. Приміром, щодо Тимчасового уряду, Першого українського полку Б.Хмельницького, Директорії, Антанти чи тризуба, гривні тощо. Загалом видання містить близько п’ятисот таких вставок. Ця осібна «сюжетна лінія» убезпечує читача (навіть позбавленого знань про українську і — ширше — європейську історію) від нерозуміння того, про що йдеться в основному тексті, від потреби звертатися до довідкової літератури. Це зумовлює, можна сказати, енциклопедичний характер видання.

Наступні розділи, підготовлені не менш ретельно за попередні, присвячені добі НЕПу та періоду радянської модернізації. На тлі колективізації, індустріалізації, культурної реконструкції (всього того, що ввібрало в себе поняття «соціалістична реконструкція») автори розповідають про трагедію голодомору 1932 — 1933 років. Влада не відмовлялась від більшовицького принципу «вогнем і мечем», ось тільки сферою його застосування з кінця 20-х вже було селянство. Ілюструючи боротьбу совєтської влади з українським селом, автори подають фотографії жертв голодомору 33-го. Вони, напевно, нікого не залишать байдужим, як і «голос епохи» — слова Менделя Хатаєвича: «Безжальна боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну».

А ось сторінки про «справи ворогів народу» — «шахтинська справа», справа «Українського національного центру», «Української військової організації», справа групи «шкідників» у системі Наркомзему, Одеського зернотресту і створення при НКВС УСРР — у 1934-му — Головного управління виправно-трудових таборів і трудових поселень (ГУЛАГу). А далі — уніфікація письменницької думки (створення Спілки письменників України) і знищення представників українського літературного Відродження: Косинки, Фальківського, Влизька, Буревія, арешти і знищення Курбаса, Бойчука, Досвітнього та інших інтелектуалів-українців. Автори пишуть: «Сталінський терор завдав непоправної шкоди інтелектуальному потенціалу нації. Власне, такою й була його мета: винищити найбільш активних і розумних, щоб послабити здатність народу чинити опір тоталітарній державі».

Війна

І знову вогонь і меч прийшли на землю України у роки Другої світової війни. На сторінках книги не тільки аналізується суть таких подій, як, приміром, підписання у серпні 1939 р. радянсько-німецького Договору про ненапад (т. зв. «пакт Ріббентропа—Молотова») чи — у вересні того ж року — договору між СРР та Німеччиною «Про дружбу і кордон», а й подаються тексти цих та інших, ще зовсім недавно невідомих документів. Зокрема — текст таємного додаткового протоколу до «пакту», яким Німеччина й СРСР розмежовували сфери «обопільних інтересів у Східній Європі» .

Автори книги показали, як танули ілюзії українського населення Галичини та Буковини щодо радянської влади та її методів управління, як починалося співробітництво з німцями, як швидко приходили нові розчарування, зумовлені вже політикою фашистської Німеччини. Окрема увага — погіршенню совєтсько-німецьких відносин, нападу Німеччини на СРСР, причинам поразок радянських військ. Аналізуючи ці причини, автори, зокрема, зазначають, що стратегія Москви була «розрахована на наступальну війну», що «винятково негативну роль» відіграла переконаність Й. Сталіна в тому, що до перемоги над Англією Німеччина не зважиться напасти на Радянський Союз. Як одну з причин поразок дослідники називають втрату армією під час «Великого терору» досвідчених командирських кадрів і дискомфортність «самопочуття» всього радянського суспільства: воно було «нажахане терором і роз’єднане».

Детальна хроніка подій 1941 — 1945 рр., аналіз та оцінка критичних, так би мовити, моментів війни, галерея «портретів» основних дійових осіб того кривавого дійства (від Сталіна, Строкача, Ватутіна, Конєва, а паралельно з ними Андрія Мельника, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа Шухевича — й аж до Гітлера, Гімлера, Антонеску) у кінцевому підсумку дають доволі об’ємне зображення феномена, що увійшов у свідомість народів світу як Друга світова війна. Напевно, авторський підхід, оцінки людей, подій та фактів не для всіх виявляться однозначно прийнятними: комусь вони здадуться надто обережними, іншим же навпаки — надміру радикальними. Однак, погодьмося, кожна думка має право на існування. Крім того, погляньмо на справу й з іншого боку: «проговорювання» фактів української історії у відмінному від радянського ключі, акцентування моментів, які видавалися другорядними, вкрай необхідні. Адже ми у своїй масі все ще не здатні, абстрагувавшись від власних емоцій, кинути «холодний» науковий погляд на найближчі історичні події, «читати» та поціновувати нашу історію, маючи за пріоритет здоровий глузд і керуючись об’єктивністю.

…І ще кілька десятків років у «соціалістичному раю»

Шостий, сьомий, восьмий розділи книги присвячені, відповідно, повоєнному часу, рокам десталінізації, періоду системної кризи 1965 — 1984 рр.

Аналізуючи повоєнні реалітети, автори широкими мазками зображують основні тенденції розвитку західноєвропейських країн і США, особливості їхньої зовнішньої політики та відносин із СРСР. При цьому не оминаються «дражливі» питання: йдеться і про радянський повоєнний експансіонізм, і про війну 1950 р. у Кореї, спровоковану, як зазначається, Сталіним, і про особливості радянського пропагандистського механізму тощо.

Щодо внутрішньодержавного життя, то тут авторський колектив фактично показує непорушність радянських традицій: розв’язання економічних проблем за рахунок села і, як наслідок, — голод 1946 — 1947 рр.; збереження принципу призначення на вищу партійну посаду в республіці людей, які не були українцями, — Кагановича, Хрущова, Мельникова; широке використання в державному управлінні примусу (про що свідчить хоча б ініційований Хрущовим Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя»); прагнення уніфікації соціуму, його спрощення (що проявилося, приміром, у забороні Греко-католицької церкви); чергові викриття «ворогів народу» («справа лікарів» 1953-го) тощо.

Наступні роки приносили українцям нові втрати, адже суть системи залишалася незмінною. Як зазначають автори, доповідь Хрущова XX з’їздові компартії «Про культ особи та його наслідки» швидше «маскувала, ніж змальовувала справжню картину недалекого минулого». Хрущов засуджував «тільки зовнішні вияви тоталітаризму… й найбільш вражаючі випадки зловживання владою». Історія ж радянського суспільства розглядалася ним все ж крізь призму сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)».

Символом українства у 60-ті стали імена тих, хто — кожен по-своєму — відповів на Чорноволів заклик, кинутий у кінотеатрі «Україна» на прем’єрному показі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»: «Хто проти тиранії, встаньте!» — Алли Горської, Ліни Костенко, Стуса, Сверстюка, Світличного, Дзюби, Драча та ін. Поруч із ними автори заслужено ставлять істориків Олену Апанович та Михайла Брайчевського. А членів львівського клубу «Пролісок» — Михайла та Богдана Горинів, Михайла Косіва, Ігоря Калинця — називають форпостом шістдесятників у Західній Україні.

Фоторяд, запропонований авторами, напрочуд точно відбиває дух епохи: «радянський поступ» в економіці та дозволені владою скромненькі «українські прояви» — виступ художньої самодіяльності чи відкриття музею канонізованого під соціал-демократа українського письменника; або святкування, приміром, ювілею Шевченка, майже завжди зображуваного таким собі «мужиком у шапці», і не більше.

Автори пропонують свій погляд на події 70-х — першої половини 80-х років, використовуючи при цьому нові методологічні підходи, намагаючись, зокрема, розглядати історичний процес через призму дії принципу самоорганізації надскладних систем. Радянська суспільна система другої половини 80-х — початку 90-х характеризувалася, як показано на сторінках видання, крайньою нестабільністю. Нагромадження флуктуацій у різних сферах життєдіяльності суспільства (від чорнобильської катастрофи і до того, що отримало назву «духовний Чорнобиль») призвело врешті-решт до катастрофи: СРСР зник із політичної карти світу.

Незалежність: погляд зблизька

Завершальний розділ книги чи не найцікавіший: ідеться ж бо про нас теперішніх або принаймні «тільки вчорашніх» — останніх років ХХ ст. Писати про сучасність завжди було і є складно. Тому що прискіпливий сучасник, котрий зазвичай знає «одну правду», намагається кожне слово-«вчинок» досліджувати , якщо не під лупу, то все ж таки дуже-дуже зблизька, щоб з’ясувати, «хто і з ким», «чиї інтереси», «заради кого і чого» те чи інше мовиться, пишеться, робиться. Не все таємне вийшло наяв, відтак робити навіть попередні прогнози — річ невдячна. Попри це, автори запропонували свою візію цього «живого на дотик близького минулого», і їхній погляд з найближчої часової відстані на наше буття-біль, буття-розчарування, але й буття-надію досить повно віддзеркалив його різноликі грані.

Related video

…У такий спосіб складено шану ХХ століттю, яке принесло українцям жадану державну незалежність. А чого воно нас навчило, які уроки ми як нація винесли з його складних колізій — покаже час. Книга спонукає до роздумів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК