Поет, що зближує два народи

Кременець, що на Тернопіллі, недаремно називають волинськими Афінами. У XIX столітті це місто було одним з найбільших культурно-освітніх центрів України. За рівнем освіти і наукових здобутків Кременецький ліцей тоді мало чим поступався відомим західним університетам. Але доля вручила Кременцю ще й особливий подарунок. У вересні 1809 року тут народився великий польський поет, автор «Конрада Валенрода» і «Української думи» Юліуш Словацький. Народився, щоб ще більше поєднати українську та польську культури.

Вічна туга за малою батьківщиною

Поріднитися з українською землею наказувала велич кременецької гори Бони, таємничість старого замку (XIII ст.) і сині хвилі річки Ікви. Будучи студентом Віленського університету, Юліуш зробив велику мандрівку по Україні. Тульчин, Умань, Одеса і Дніпро-Славутич — все це для поета узагальнений образ «блакитної України». Романтизм, який панував тоді в літературі, диктував Словацькому мотиви «похмурої тиші», «чорної туги» і т.п. Оця жаліслива настроєвість простежується у творах різних періодів — поезіях «Срібний сон Саломеї», «Пісні козацької дівчини», «Якщо будеш ти в моїй країні», поемах «Українська дума», «Змій» та інших. Але навіть в одній з пізніх поем — «Беньовський» — спогад про рідну землю набуває особливого звучання: автор порівнює польську мову з піснею українського степу та щиро співчуває тим, хто не відчув «присутності Бога на блакитних полях України».

Туга за батьківщиною, можна сказати, стала хворобою Юліуша. Бо вона виражена не лише в поезіях, але й малярських роботах, зокрема в «Імлистому світанку над морем» (це оригінальне полотно зберігається в літературно-меморіальному музеї Словацького в Кременці). У листі до матері із Женеви (1833 р.) поет радіє, що «малював гуашшю вид Кременця з лави під тополею в ботанічному саду — далі колишній єзуїтський костьол, дім, в якому Ви мешкаєте, далі — замкова гора і місяць, що сходить із-за мурів старого замку. Пейзаж цей удався мені досить добре...»

Та де ж інакше, як не у фольклорі, Словацький зміг черпати мотиви для своїх незабутніх віршів і поем. Тому і народилися неповторні міфологічні образи змія (поема «Змій»), «чорта в сяючій короні» (поема «Беньовський»), «відьми, що б’є коняку» («Беньовський», трагедія «Балладина»...) Але оригінальна пісенно-міфологічна творчість немислима без знання багатої історії України. Тому у вивченні минулого Юліуш прагнув до скрупульозності вченого. Він годинами висиджує над припорошеними пилом хроніками і літописами і робить висновок, що саме козацькі пісні, в яких «сльози переплелись із наріканнями, будуть покладені в основу літератури майбутнього».

Але у критичний момент історії, коли з’явився шанс звільнитися від російського царизму, Юліуш рішуче відкладає печаль і закликає зробити це поляків і литовців. Бо навіщо, на його думку, впадати у невірство, коли вже «волі дзвенять голоси» і «ангел волі злетів над світом» («Гімн», «Ода до вольності»)? Словацький виразно підтримує повстанців проти царату (1830—1831рр.), спонукаючи їх «до зброї, до зброї». І така чітка громадянська позиція обернулася для нього вічним скитальством, пожиттєвою еміграцією (Дрезден, Женева, Париж...)

Повернувся в мені своєму

Документи, які зберігаються у фондах обласного державного архіву, свідчать, що у часи польського панування (1921—1939) ім’я Юліуша Словацького вшановували досить широко. На урочистості з нагоди дня його народження збиралася громадськість Кременця та багатьох довколишніх сіл. До Кракова на могилу поета їздили цілі делегації з Волині та інших місцевостей. У 30-х роках в містах Золочеві, Тернополі, Чорткові, Копичинцях діяли науково-освітні товариства імені Юліуша Словацького, у Тернополі та Чорткові існували державні гімназії, названі іменем поета. Радянська влада теж не вважала Словацького чужим митцем. Але найбільш величне відзначення було приурочене 160-й річниці з дня його народження. А рік перед тим, у 1968-му, видатні письменники України та Польщі Микола Бажан і Ярослав Івашкевич біля його родинного будинку в Кременці посадили дві берізки — як символ того, що творчість поета близька і українському, і польському народам. А Олесь Гончар, який відвідав цю пам’ятну оселю у 1987 році, у книзі відгуків напише: «Юліуш Словацький своєю прекрасною невмирущою творчістю духовно єднає наші братні народи». «Для українського народу Кременець, де народився Словацький, таке ж дороге місце, як Моринці і Нагуєвичі, Володимир-Волинський і Русів...» (Дмитро Павличко, 1979 р.). На подвір‘ї будинку Словацьких споруджено пам’ятник поетові, автором якого є київський скульптор Василь Бородай.

Але гідною пам’яттю про Юліуша Словацького стало відкриття літературно-меморіального музею в його будинку. Тривалий час там знаходилася районна бібліотека. Нарешті, у 2000 році міністри культури України та Польщі підписали угоду, згідно з якою українська сторона зобов’язалася переселити книгозбірню в інше приміщення, а польський уряд — виділити гроші на реставрацію будинку. В угоді було обумовлено вироблення єдиної концепції експозиції. І тому працівники музею виїжджали у Варшаву, щоб спільно з Інститутом літератури імені А.Міцкевича узгодити єдиний план експозиції. Непорозумінь справді вдалося уникнути. Як зазначив начальник управління культури облдержадміністрації Валерій Бачинський, «у музеї немає духу, який би принижував національні почуття українського чи польського народу».

Статус обласного комунального музею зі стабільним фінансуванням з обласного бюджету тернопільська влада вважає найбільш прийнятним варіантом. Перетворення його у національний центр польської культури, чого раніше бажав польський уряд і багато культурних діячів сусідньої держави, означав би капітулянтську позицію з боку України, здачу її національних інтересів. З іншого боку, бути філіалом районного краєзнавчого музею — це постійне недофінансування з усіма наслідками... Нинішній статус задовольняє і польську сторону. В інтерв‘ю «ДТ» міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський висловив упевненість, що «музей буде мати господаря в особі місцевих влад — обласної, міської. А уряди України і Польщі мають лише допомогти, щоб ім‘я Словацького зближувало два народи».

Офіційне відкриття музею переноситься уже два роки поспіль. Директор Тамара Сєніна пояснює це тим, що «всі чекають на прибуття високих посадовців з України та Польщі». Лише після того музей почне працювати в нормальному режимі і заробляти на проведенні екскурсій.

Це поки що єдиний у світі літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького. Цими днями музей Словацького у Кременці відкрито офіційно.