Подвиг панфіловців: правда і вимисли

Наприкінці листопада 1941 року в газеті «Красная звезда» було надруковано передову статтю «Завещание 28 павших героев», що розповідала про подвиг бійців із дивізії генерала Панфілова, які 16 листопада в бою поблизу роз’їзду Дубосєково загинули смертю героїв, знищивши близько двох десятків німецьких танків і зупинивши наступ німців. У статті, крім іншого, було написано: «Понад п’ятдесят ворожих танків рушили на рубежі, які займали двадцять дев’ять радянських гвардійців із дивізії ім. Панфілова... Слабкодухим виявився тільки один із двадцяти дев’яти... тільки один підняв руки вгору... кілька гвардійців одночасно, не змовляючись, без команди, вистрілили в боягуза і зрадника». Далі в статті писалося, що 28 гвардійців, які залишилися, знищили 18 танків противника й «наклали головою - всі двадцять вісім. Загинули, але не пропустили ворога»...

Жодного прізвища героїв автор, літературний редактор газети О.Кривицький, не назвав, просто було написано про 28 бійців. Зрозуміло, що такий видатний подвиг не міг залишитися безіменним, і через два місяці в тій-таки «Красной звезде» вийшла ще одна стаття Кривицького «О 28 павших героях», після чого країна дізналася їхні імена: у статті поіменно було перелічено всіх загиблих гвардійців. Крім того, було внесено окремі уточнення (названо правильне прізвище політрука - Клочков) і докладніше освітлено сам героїчний бій: «Атаку автоматників відбито. Понад сімдесят ворожих трупів валяються неподалік окопу. Обличчя втомлених бійців задимлені порохом, люди щасливі, що достойно помірялися силами з ворогом, але не знають вони ще своєї долі, не відають, що головне - попереду. Танки! Двадцять броньованих чудовиськ рухаються до рубежу, що обороняється двадцятьма вісьмома гвардійцями. Бійці перезирнулися. На них очікував надто нерівний бій. Раптом вони почули знайомий голос: «Здорові були, герої!» До окопу добрався політрук роти Клочков... Того дня Клочков перший помітив напрямок руху танкової колони й поспішив в окоп. «Ну що, друзі? - сказав політрук бійцям. - Двадцять танків. Менше ніж по одному на брата. Це не так багато!» Люди усміхнулися… Бій тривав понад чотири години. Уже чотирнадцять танків непорушно завмерли на полі бою. Уже вбитий сержант Добробабін, убитий боєць Шемякін... мертві Конкін, Шадрін, Тимофєєв і Трофімов... Запаленими очима Клочков поглянув на товаришів. «Тридцять танків, друзі, - сказав він бійцям, - доведеться всім нам померти, мабуть. Велика Росія, а відступати нікуди. Позаду Москва». Остання фраза політрука так точно передала настрій і внутрішнє розуміння більшістю дорослого населення СРСР того суворого часу, що миттю після виходу газети стала крилатою. І навіть тепер, через стільки років, ці слова політрука, сказані ним перед смертю, не можуть не викликати в нормальної людини внутрішнього трепету й захоплення перед цією неймовірною, незбагненною мужністю. Все це, всі обставини бою і легендарні слова політрука, як було сказано в статті, розповів у госпіталі перед смертю єдиний уцілілий у тому бою червоноармієць І.Натаров.

Після виходу статей Кривицького про цю історію заговорила вся країна. Як про Миколу Гастелло й Зою Космодем’янську, про подвиг героїв-панфіловців знав кожен. І не дивно, що невдовзі, за клопотанням командування Західного фронту, було вирішено нагородити загиблих героїв, і 21 липня 1942 року їм усім посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Усю війну і два з половиною роки після неї ні в кого (за винятком кількох осіб, котрих буде названо нижче) не виникало сумнівів у достовірності викладених в «Красной звезде» обставин бою, доки не сталася одна подія, що примусила військову прокуратуру зайнятися розслідуванням тих давно минулих справ і встановити істину. А розпочалося все восени 1947 року, коли в киргизькому селищі з філософською назвою Кант органи МГБ за підозрою в співпраці з фашистами заарештували громадянина Добробабіна Івана Євстаховича. Під час затримання Добробабін заявив працівникам органів, що є одним із 28 героїв-панфіловців, пред’явивши як доказ книжку про загиблих гвардійців, у якій було написано і про нього. Після цього Добробабіна етапували в Харків, де Військова прокуратура Харківського гарнізону почала розслідувати всі обставини цієї справи.

Слідчі прокуратури з’ясували, що підозрюваний Добробабін справді був у лавах 4-ї роти Панфіловської дивізії під час бою 16 листопада поблизу роз’їзду Дубосєково, але, як заявив він сам, «ніяких подвигів не здійснював, і все, що написане про нього в книжці про героїв-панфіловців, неправда».

Потім затриманий лжегерой повідав слідчим про такий калейдоскоп незвичайних поворотів своєї долі, що можна тільки похитати головою: під час того бою 16 листопада був контужений, засипаний землею, знайдений похоронною німецькою командою і взятий у полон; після того чи то втік, чи то його відпустили німці, добрався в рідне село у Харківській області й там пішов у поліцію; з приходом радянських військ був заарештований, потім знову визволений німцями, які ще раз зайняли село; знову пішов у поліцію, з наближенням фронту втік в Одеську область, у березні 1944-го був повторно мобілізований у Червону армію; довоював до кінця війни, був двічі нагороджений, демобілізувався й виїхав до Киргизії, де його й заарештували. (Справедливості ради, слід зазначити, що, можливо, Іван Добробабін дав ці показання під тиском працівників органів і частково оббрехав себе, не будемо забувати, який час тоді був. У 1989 році журналісти з Алма-Ати зняли фільм «Подвиг і підробка», в якому жителі того самого села, в якому, за даними прокуратури, служив поліцаєм Добробабін, розповідали, що вони всім селом умовили Добробабіна піти в старости, і про те, як він рятував молодь від вивезення в Німеччину. Тож не можна повністю відкинути ймовірність того, що І.Добробабін справді був чесною людиною й справжнім героєм-панфіловцем.)

Крім цього, як зазначалося в доповідній записці прокуратури, слідство встановило «...що, крім Добробабіна, залишилися живими Васильєв Іларіон Романович, Шемякін Григорій Мелентьєвич, Шадрін Іван Демидович і Кужебергенов Данило Олександрович, які також значаться у списку 28 панфіловців, що загинули в бою з німецькими танками. Тому виникла необхідність розслідування й самих обставин бою 28 гвардійців з дивізії ім. Панфілова, який відбувся 16 листопада 1941 року поблизу роз’їзду Дубосєково».

Слід віддати належне слідчим прокуратури: вони взялися за справу дуже ретельно й скрупульозно, і жодних спроб зам’яти її з їхнього боку не спостерігалося. Було докладно допитано, незважаючи на звання й посади, всіх учасників тих далеких подій, які вижили, серед них - колишній командир полку І.Капров, колишній головний редактор «Красной звезды» генерал Д.Ортенберг, автор статей О.Кривицький, письменник М.Тихонов та інші. Після цього почали спливати факти, небажані для широкого розголошення, і почала вимальовуватися справжня історія виникнення газетного варіанта подвигу солдатів дивізії генерала Панфілова. Після всіх слідчих заходів прокуратура докладно реконструювала перебіг подій осені 1941 року, як достеменно вони розвивалися у тиші редакційних кабінетів і на полях боїв. Ось що їм удалося вияснити.

Спочатку про те, як писалися статті. Все розпочалося з поїздки кореспондента «Красной звезды» Коротєєва у штаб 16-ї армії. Там він зустрівся з комісаром 8-ї Панфіловської дивізії Єгоровим, який йому розповів про тяжкі бої на їхній ділянці фронту і про героїчні дії солдатів однієї з рот, яка майже вся загинула, але затримала німецькі танки. Сам комісар свідком того бою не був, а дізнався про нього з повідомлень. Коли журналісти (із Коротєєвим був ще співробітник «Комсомольской правды») запитали, чи можна поїхати в полк, до якого входила геройська рота, то почули категоричну відмову.

Обстановка була настільки складною, що поїздка на передову під Москвою в листопаді 1941 року, дуже ймовірно, могла стати останньою в житті. На яку небезпеку себе наражали всі, хто перебував навіть за кілька кілометрів від передової, можна судити лише з одного-єдиного факту: 18 листопада, десь за тиждень до приїзду кореспондентів, від осколкового поранення загинув командир дивізії генерал І.Панфілов, що перебував на своєму командному пункті. Це вже потім і Костянтин Симонов, і інші воєнкори могли запросто приїжджати в роти та батальйони і добиратися аж до передової, не обов’язково ризикуючи життям. Але під Москвою в найбільш критичні дні жовтня-листопада це було неможливо, і саме тому Д.Ортенберг, головний редактор «Красной звезды», разом зі своїми співробітниками просто мусив додумувати обставини бою, сидячи в редакції, що, природно, не могло не викликати розбіжностей із реальним перебігом подій.

Повернувшись до Москви, Коротєєв розповів редакторові про свою поїздку і про розмову з комісаром. «Ортенберг мене запитав, скільки ж людей було в роті. Я йому відповів, що склад роти, очевидно, був неповний, приблизно чоловік 30-40; я сказав також, що з цих людей двоє виявилися зрадниками... ось так і з’явилася кількість бійців - 28, оскільки з 30 двоє виявилися зрадниками. Ортенберг казав, що про двох зрадників писати не можна, і, очевидно, порадившись із кимсь, вирішив у передовій написати тільки про одного зрадника. 27 листопада 1941 р. у газеті вийшла моя стисла кореспонденція, а 28 листопада в «Красной звезде» було надруковано передовицю «Завещание
28 павших героев», написану Кривицьким».

Ось так і з’явилася на світ ця відома тепер усім історія про 28 героїв-панфіловців. О.Кривицький, який писав матеріали про них, після того, як фронт відсунувся на захід, виїжджав до роз’їзду Дубосєково й разом із командирами полку і 4-ї роти бував на місці бою. На його запитання про прізвища полеглих героїв командир полку не зміг відповісти: «Капров мені не назвав прізвищ, а доручив це зробити Мухамедьярову (комісарові полку) і Гундиловичу (командирові 4-ї роти), які склали список, взявши дані з якоїсь відомості чи списку. Так у мене з’явився список прізвищ 28 панфіловців, які загинули в бою з німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково».

Швидше за все, командир роти просто взяв навмання зі списку загиблих у той день перші-ліпші прізвища, які й стали згодом героями. В усіх написаних потому творах таких письменників, як М.Тихонов, В.Ставський, О.Бек, М.Кузнєцов, В.Липко, М.Свєтлов, із героями-панфіловцями в числі дійових осіб, за основу було взято дані, викладені Кривицьким у його статтях. Допитаний слідчими колишній командир полку Капров категорично заявив, що «ніякого бою 28 панфіловців із німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково 16 листопада 1941 р. не було, - це суцільний вимисел. Того дня біля роз’їзду Дубосєково у складі 2-го батальйону з німецькими танками билася 4-та рота, і справді билася геройськи. З роти загинуло понад 100 чоловік, а не 28, як про це писали в газетах. Ніхто з кореспондентів до мене не звертався тоді; я нікому ніколи не говорив про бій 28 панфіловців, та й не міг говорити, бо такого бою не було. Жодного політдонесення з цього приводу я не писав. Я не знаю, на підставі яких матеріалів писали в газетах, зокрема в «Красной звезде», про бій 28 гвардійців з дивізії ім. Панфілова».

Певна річ, що Військова прокуратура, маючи на руках такі свідчення, зробила висновок, який напрошувався сам собою, і доповіла куди слід «…що подвиг 28 гвардійців-панфіловців, освітлений у пресі, є вимислом кореспондента Коротєєва, редактора «Красной звезды» Ортенберга, і особливо літературного секретаря газети Кривицького».

Здавалося б, якщо прокуратура 1948 року взяла на себе відвагу спростувати одну з найвідоміших героїчних сторінок Великої Вітчизняної війни, то для цього в неї мали бути більш ніж вагомі підстави (адже під сумнів ставився Указ Президії Верховної Ради СРСР), і причин для сумніву ні в кого не повинно виникати. Але все-таки, перш ніж робити остаточні висновки, погляньмо, що ж насправді відбувалося того дня на ділянці оборони 8-ї гвардійської дивізії, яку займав 1075-й стрілецький полк.

Слід сказати, що докладно описати все, що сталося того дня, - завдання не з легких. Оскільки була дуже складна ситуація і великі втрати, багато учасників того бою загинули, а поодинокі, котрі вижили, могли не залишити жодних спогадів. Із джерел, доступних дослідникам, можна виділити всього два: показання колишнього командира полку І.Капрова, які він дав прокуратурі в 1948 році, і повідомлення старшого батальйонного комісара Мініна, написане 1942 року.

Почнемо з останнього повідомлення. Коли 1942 року несподівано з’ясувалося, що кілька чоловік із 28 загиблих героїв-панфіловців живі й претендують на отримання нагород, батальйонному комісарові Мініну доручили зробити службове розслідування всіх обставин бойових дій, що відбулися 16 листопада в районі роз’їзду Дубосєково. Після проведеного розслідування Мінін подав начальству повідомлення, в якому досить скупо виклав те, що йому вдалося дізнатися, і тому це повідомлення мало чим може допомогти в реконструкції тих подій. У ньому зазначалося, що рота, в якій воювали панфіловці, займала оборону Нелідово-Дубосєково-Петеліно і що 16 листопада 1941 року противник великими силами танків та піхоти перейшов у наступ, внаслідок якого 1075-й стрілецький полк зазнав великих втрат і змушений був відійти. За це командира полку Капрова і військкома Мухомедьярова відсторонили від займаних посад.

Як бачимо з цього повідомлення, даних про німецькі підбиті танки батальйонному комісарові виявити не вдалося. Втім, це не означає, що танки не були підбиті й знищені. А ось що розповів про ті події колишній командир полку: «Технікою дивізія була насичена дуже слабко, особливо погано було з протитанковими засобами; у мене в полку зовсім не було протитанкової артилерії, - її заміняли старі гірські гармати, а на фронті я отримав кілька французьких музейних гармат. Тільки наприкінці жовтня 1941 р. на полк було отримано 11 протитанкових рушниць, з яких 4 рушниці дісталися 2-му батальйону нашого полку, в складі якого була 4-та рота (командир роти Гундилович, політрук Клочков)... Мій полк зайняв оборону (радгосп Буличово - Федосьїно - Княжево)… До 16 листопада 1941 р. полк, яким я командував, був на лівому фланзі дивізії й прикривав виходи з м. Волоколамська на Москву та залізницю... Четвертою ротою командував капітан Гундилович, політрук Клочков... Займала вона оборону Дубосєково - Петеліно. У роті до 16 листопада 1941 р. було 120-140 чоловік. Мій командний пункт розміщувався за роз’їздом Дубосєково біля переїзної будки приблизно за 1 км від позиції 4-ї роти. Я вже не пам’ятаю, чи були протитанкові рушниці в 4-й роті, але повторюю, що в усьому 2-му батальйоні було тільки 4 протитанкові рушниці. На 16 листопада дивізія готувалася до наступального бою, але німці нас випередили. Вдосвіта 16 листопада 1941 р. німці зробили великий авіаційний наліт, а потім сильну артилерійську підготовку, яка дуже вдарила по позиціях 2-го батальйону. Приблизно близько 11 години на ділянці батальйону з’явилися малі групи танків противника. Всього було на ділянці батальйону 10-12 танків противника. Скільки танків ішло на ділянку 4-ї роти, я не знаю, точніше - не можу визначити. Засобами полку і зусиллями 2-го батальйону цю танкову атаку німців було відбито. У бою полк знищив 5- 6 німецьких танків, і німці відступили... Близько 14.00-15.00 німці відкрили сильний артилерійський вогонь по всіх позиціях полку, і знову пішли в атаку німецькі танки. Причому йшли вони розгорнутим фронтом, хвилями, приблизно по 15-20 танків у групі. На ділянку полку наступало понад 50 танків, причому головний удар спрямовувався на позиції 2-го батальйону, бо ця ділянка була найбільш доступною для танків противника. Протягом приблизно 40-45 хвилин танки противника зім’яли розташування 2-го батальйону, зокрема й ділянку 4-ї роти, і один танк вийшов навіть у розташування командного пункту полку та підпалив сіно й будку, отож я тільки випадково зміг вибратися з бліндажа; мене врятував насип залізниці. Коли я перебрався за залізничний насип, біля мене почали збиратися люди, котрі вціліли після атаки німецьких танків. Найбільше постраждала від атаки 4-та рота; на чолі з командиром роти Гундиловичем уціліло чоловік 20-25, решта загинули».

Тут слід додати, що саме на цей 1075-й стрілецький полк, яким командував І.Капров, і на його 2-й батальйон випав основний удар 11-ї танкової німецької дивізії, яка наступала, що й спричинило відступ та такі великі втрати. Які зовсім не можна назвати марними, оскільки той бій, як написав начальник Генштабу Шапошников, «затримав просування німців на багато годин, дав змогу іншим частинам зайняти зручні позиції, не допустив прориву танкової маси противника на шосе й не дозволив прорвати протитанкову оборону в цьому районі».

Як випливає з розповіді командира полку, майже вся рота, до якої входили згадані в статтях О.Кривицького 28 солдатів, полягла того пам’ятного дня на полі бою. Поставмо просте запитання: чи їхня це вина, що вони не змогли зупинити всіх танків, які наступали, не маючи на озброєнні протитанкової артилерії? Не забуваймо, що ця дивізія була не кадровою, а лише незадовго (за три місяці) до того сформованою з цивільних осіб: бухгалтерів, робітників, журналістів, учителів. Навіть якщо гранатами й пляшками з запалювальною сумішшю було спалено не вісімнадцять танків, як писалося в статті, а всього шість, як про це доповів Капров, і брали участь у бою не двадцять вісім, а сто чоловік, - хіба це не робить їх героями? Мабуть, усе-таки звичайна бухгалтерія й сухі підрахунки тут недоречні.

У світлі всього сказаного висновок Військової прокуратури про те, що «подвиг 28 гвардійців-панфіловців, освітлений у пресі, є вимислом», можна визнати занадто формальним і навряд чи об’єктивним. Такої ж думки був і А.Жданов, який першим прочитав доповідну записку, сказавши, що висновок «шитий білими нитками». Журналісти «Красной звезды» не винні, що не змогли точно передати всіх обставин того бою і в газетні матеріали потрапили деякі помилкові дані, бо, як уже зазначалося вище, обстановка не дозволяла їм побувати на передовій. Як сказав після війни Д.Ортенберг, «питання стійкості радянських воїнів у той період набуло особливого значення. Гасло «Смерть або перемога», особливо в боротьбі з ворожими танками, було вирішальним гаслом. Подвиги панфіловців і були взірцем такої стійкості».

Ішла війна на знищення, без жодних жалю й поблажливості; все висіло на волосині, стояло питання існування всього народу й держави, і тому статті, котрі спонукали солдатів до стійкості, були потрібні так само, як гармати й снаряди. І докоряти журналістам військових років за те, що вони у своїх статтях допускалися помилок та «викривлення фактів», - справа марна і безглузда.

Таким чином, можна рішуче і впевнено сказати: подвиг гвардійців-панфіловців був, і найкраще свідчення цього - те, що німецькі танки так і не дійшли до Москви, розгубивши поступово свою потугу в таких самих боях, як і бій поблизу мало кому відомого залізничного роз’їзду Дубосєково.