Подорожі по союзу. Нотатки євроскептика

Кто сберег в житейской вьюге

Дружбу друга своего,

Верен был своей подруге, —

Влейся в наше торжество!

Кто презрел в земной юдоли

Теплоту душевных уз,

Тот в слезах, по доброй воле,

Пусть покинет наш союз!»

Ода к радости (офіційний гімн ЄС). Фрідріх Шіллер, 1785 (переклад І.Мірімського)

Відновлення помаранчевої коаліції підтвердило генеральний курс України на євроатлантичну інтеграцію, тобто прагнення лідерів молодої держави ввести країну в Євросоюз і НАТО. Перспективи і того і другого неоднозначні. Попри заяву про бажання ввійти до Північноатлантичного альянсу, такий крок викликає відчутну внутрішньополітичну протидію, і це зрозуміло: Америку недолюблюють і в Криму, і в Галичині. В Євросоюзі ж Україну «головні серед рівних» не те щоб дуже чекають. Як людина, котра часто буває в країнах ЄС і живе в країні, з якої євроінтеграція починалася, дозволю собі поділитися з читачем, не претендуючи на багатомірність і всеосяжність, своїми євросумнівами. Може, для країни й ліпше, що східні двері єврокомуналки в найближчому майбутньому щільно зачинені.

Років шість тому в Польщі від багатьох чув думку, що в Євросоюз вступати не варто. Особливо на цьому наполягали жителі сіл, через які я проходив трьохсоткілометровим маршем дружби. Польське сільське господарство, й так не дуже розвинене, може загинути, казали селяни. Городяни відповідали: країна дістане ринки збуту для промислової продукції, а крім того, фінансову допомогу ЄС для розвитку. В результаті курс делікатного посткомуніста Квасьнєвського прийняли.

З другого боку кордону в розмовах простих німців теж вчувалося здивування від надто раннього, з їхнього погляду, пришестя східного сусіда: ще не загоїлися рани соціалізму, а країну збираються приймати в клуб економічно розвинених держав. Прийняли. Та ж ситуація й з іншими постсоціалістичними країнами: Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Прибалтійськими державами, які зовсім недавно ввійшли в Шенгенську зону.

Експерти подейкували, що політичні причини для Євросоюзу, який злі язики називають «протекторатом Франції й Німеччини», тоді переважили економічні. За вплив у Східній Європі борються також і США (часто небезуспішно), й Росія. Тому в прагненні «посунути» великих сусідів німці й французи, можливо, поспішили.

Гуляючи вулицями Амстердама, Берліна й Парижа, в останні роки я частенько чую польську мову. Це не туристи, а робітники — будівельники, посудомийки, офіціанти. У поїздах можна зустріти й наймитів. Люди ці здебільшого із сіл і малих міст Польщі. Але і з центрів воєводств народ їде на Захід: через низькі зарплати й безробіття.

Особливо багато поляків працюють в Скандинавії, Британії й Ірландії. В Німеччині їх теж досить, тому німецькі слюсарі, теслі й сантехніки скаржаться на конкуренцію з боку західних слов’ян, які працюють спритно, добротно й дешево. Економісти кажуть, що приїзд дешевої робочої сили благотворно впливає на загальнонімецьку економіку. Але в розмовах із простими людьми чуєш, що якось усе це дуже абстрактно: якщо польський слюсар забирає робоче місце в німецького слюсаря, то економічне становище останнього від цього краще не стає.

Парадоксально, але рівень безробіття в Польщі від трудової еміграції тривалий час нижчим не ставав. Адже їдуть не тільки безробітні, а найчастіше й фахівці, й просто активна частина населення, через що ефект може бути протилежним. Якщо, приміром, колгосп залишить пробивний директор, меткі бригадири та ще й механік з електриком, то таке господарство розвалиться, а селяни залишаться ні з чим.

Створенню нових робочих місць сприяє не стільки виїзд працездатного населення, скільки інвестиції в народне господарство або економічну активність місцевих жителів. У останні два роки проблема зайнятості в Польщі помалу вирішується, але внаслідок міграції багато сіл у Східній Польщі збезлюділи. Це зворотний бік збагачення західноєвропейських підприємців, які витягають із колишнього соцтабору дешеву робочу силу.

Така ж ситуація в Литві, з якої за останні 15 років виїхало 15% населення. Те ж саме в латиській провінції, що дедалі пустішає. Сумлінних латишів, котрі працюють у пральні або як хатні робітниці, я зустрічав у Німеччині. Причому в останньому випадку люди ішачили справді за копійки. Зважмо, що в низці західноєвропейських країн східноєвропейці не можуть працювати офіційно. Проте, користуючись відкритими кордонами, що є прямим або непрямим наслідком розширення ЄС, вони, однак, туди їдуть. Наприклад, у Голландії поліція регулярно виловлює поляків, ставить їм у паспорти штамп «в’їзд заборонено» і висилає на батьківщину. Попри це, люди добровільно мордуються на будовах і в шинках — і, зауважмо, не за такі вже пристойні гроші. А є ж іще й інші професії, за які беруться майже виключно вихідці з третього світу й Східної Європи.

До того ж слід пам’ятати, що заробітчани, тобто гастарбайтери, плоди своєї праці залишають там, де працюють (сплачують за їжу й ночівлю), додому відправляючи лише частину зарплати. Вдома від їхньої зарплати виробництво не зростає. Іншими словами, гастарбайтери — то є прогресивна форма експлуатації більш багатими країнами менш багатих. Обкрадання однієї країни іншою базується на принципі добровільної згоди окремих громадян, а цей принцип уряди їхніх країн порушувати не вправі. Інші держави (зрозуміло, не тільки в ЄС) цілеспрямовано запрошують до себе на ПМП висококласних і високоосвічених фахівців, методично висмоктуючи найкраще з економіки сусідів по планеті.

Бюджет Євросоюзу, який формують багаті країни, надає новим членам щось на кшталт «компенсації» за забрану робочу силу — дотації, що спрямовуються на розвиток, зокрема поліпшення інфраструктури. Проте далеко не завжди вони ефективні. Зокрема в тій же Польщі через громіздкість структур ЄС і польської держави, кошти, виділені на ремонт доріг і мостів, неможливо освоїти вчасно. Економіка Польщі, зокрема завдяки дотаціям, зростає, але окремі галузі —наприклад будівництво — нині пробуксовують через нестачу працівників, які поїхали на Захід. Польські підприємці не можуть підвищити зар­плату, бо виробництво тоді стане нерентабельним, тому пропонують урядові (й це питання обговорювалося в сеймі) запросити гастарбайтерів з України й Білорусі. Виникає запитання: а звідки запрошуватиме працівників для своєї економіки Україна? Скажімо, країну знайдуть. А та, наступна за бідністю держава, де візьме працівників для своїх будов-п’ятирічок?

Крім економічних, є ще й соціальні негативи-наслідки трудової міграції: зруйновані сім’ї, бездоглядність дітей, покинуті старі. Масовий вихід на Захід, програш певних верств населення породив протидію, яка стилем нагадує дуже недавнє радянське минуле.

Перемога налаштованої проти ЄС націоналістичної коаліції в Польщі трохи більше двох років тому стала несподіванкою навіть для багатьох поляків. На виборах 2007 року правих потіснили ліберали, але й Качиньські, котрі активно використовують антиєвросоюзівську риторику, результат своєї партії подвоїли, ввібравши голоси виборців невеликих правих партій.

У Болгарії на останніх парламентських виборах до влади прийшла праворадикальна коаліція «Атака», яка виступає з антиєвросоюзівськими гаслами. У Румунії в законодавчих органах уже давно засідає подібна націоналістична партія «Велика Румунія». Цікаво, що представники цих партій за рознарядкою ввійшли й в Европарламент, тобто нині вони нудьгують в органі, який хочуть ліквідувати.

У Латвії, крім постійної присутності в сеймі праворадикалів, рабство радянського минулого вилізає назовні в доволі вигадливій формі: в останні три роки популярність на всьому пострадянському просторі здобув пастор Ледяєв, глава нової релігійної течії протестантського штибу «Нове покоління». Ця організація входить до асоціації подібних релігійних общин, яка має відділення майже по всьому світі. Звучить як маячня про змови. Цитата з книжки Ледяєва «Новий світовий порядок»: «Після недовгої перерви й озлобленої перед­виборної боротьби Бог знову повернув США Християнський Уряд. Президент країни, породжений зверху, його адміністрація, де християни в більшості на ключових позиціях влади, — це велика перемога... Джордж Буш-молодший більше проповідник, ніж політик. Але саме ця якість визначає його політичну прозорливість, прагматизм і невразливість». Закінчується ця книжка пророцтвом-фантасмагорією: «Церква XXI століття виконає волю Божу — збере останні жнива з полів, навчить усі народи, охрещуючи їх в ім’я Отця, Сина й Духа Святого. Виконання Великого Доручення є не що інше, як фундамент Християн­ського Геополітичного Простору, в якому Бог затвердить Новий Світовий Лад». (Цікаво, що, за деякими даними, мер Києва Леонід Черновецький — член українського відділення цієї мережі радикальних протестантських общин, яке в Україні називають «Посольством Божим».) Пастор Ледяєв відомий тим, що використовує затяту антиєвросоюзівську пропаганду, виставляючи лідерів ЄС покровителями «ненависного» гомосексуалізму (в низці країн ЄС дозволено одностатеві шлюби) й агентами мусульман, які проводять повзучу «міграційну» ісламізацію Європи. Його проповідницьке шоу виконане за всіма законами шоу-бізнесу й має силу масового гіпнотизму. Здавалося б, пастор, до того ж російський. Проте цей рух примітний не тільки зборами екзальтованих послідовників різних національностей на ризькому стадіоні й у концертних залах, а й тим, що прихильники Ледяєва засідають і в латвійському сеймі, й у латвійському уряді.

Після того як у вересні 2006 року Угорщину з Польщею одночасно «замайданило», багато західноєвропейських політиків зі здивуванням почали спостерігати за територією, яка до 1989 року перебувала за залізною завісою. Почала поширюватися думка, що за час п’ятилітнього очікування біля парадного під’їзду (1998—2003 р.) багато східноєвропейських правителів не змогли вирішити проблеми своїх країн, зате вдало їх замаскували. Тепер із Євросоюзу вже не виключать, і ледь придушене минуле вирвалося назовні. І якщо заглянути в очі східноєвропейським право- й ліворадикалам, то в їх глибині можна помітити вусату посмішку творця червоної імперії.

Не все гаразд і в стабільних західних демократіях. Часто в східноєвропейських ЗМІ недавні повстання паризьких передмість презентувались як сутичка цивілізацій. Особисто я жодних глобальних проблем тут не бачу. Вважаю, що гетто виражали своє невдоволення сформованим соціальним станом речей. У Берліні є чотири геттоїзовані райони: Веддінг, Новий Кельн, Марцан і Ліхтенберг. Перші два — «турецькі», другі два — «російські». Частка російських в останніх — щось близько 20%. Ці райони небезпечні. Геттоїзація спостерігається на околицях і в передмістях інших великих міст Європи, зокрема в Голландії.

Помітний відсоток населення Німеччини й Франції — люди, які не вміють писати, дехто не вміє й читати. Переважно це діти мігрантів. Саме вони періодично стають головним болем нинішньої європейської влади. Їхні батьки були раді тому, що дістали роботу й можливість улаштуватися в розвиненому суспільстві. Вони боялися втратити посвідку на проживання й поводилися сумирно. Діти, котрі вже мають європейські паспорти, бачать, що країна, яка їх прихистила, не така вже й справедлива до синів чорноробів і крамарів, і тому протестують.

Маргіналізація частини мігрантів, а також геттоїзація околиць, населених здебільшого мігрантами й їхніми нащадками, — реальність, із якою, мабуть, конфронтуватиме ще не один політик. Можна припустити, що геттоїзація пішла б значно сильніше, якби східний кордон ЄС був прозорішим або якби Євросоюз розширився на схід ще далі.

Це — кілька слів про «низи суспільства». Один із його «верхів» — горезвісна євробюрократія. Особисто я зіштовхувався з німецькою. У серпні, щоб продовжити навчання у наступному семестрі, мені довелося відвідувати різноманітні кімнати університету 12 разів. Про свій останній похід до берлінського відомства у справах іноземців і подробиці п’ятигодинного сидіння просторікувати не буду. Скажу тільки — не випадково саме німецьке мовне середовище породило такого письменника, як Франц Кафка. Від приятелів-французів, котрі навчаються у ФРН, чув, що французькі чиновники страйкують частіше за німецьких, а працюють гірше. І це при розв’язанні простих до примітивності повсякденних питань в одній країні. Можна спробувати уявити, що коїться в кабінетах Європарламенту й інших загальноєвропейських інститутів, коли, скажемо так, неквапливі й спо­кійні бюрократи мають вирішити безліч економічних і юридичних питань, які постають перед ними двома десятками мов.

Окрема річ — поточне розширення ЄС. Часто чути думку, що прийняття Румунії й Болгарії в «дружну родину» — лицемірне й грубе порушення принципів, зафіксованих основними документами Євросоюзу, правовими й економічними стандартами ЄС. Прибуток на душу населення в цих країнах істотно ниж­чий, ніж у Росії або Чилі: відповідні конкретні цифрові дані можна знайти на сайті Світового банку. Показовий приклад: на довгому дунайському кордоні між Болгарією й Румунією існує тільки один міст, побудований у сталінські часи, — Міст дружби. Нині в Румунії виникають проблеми з допомогою з Брюсселя, там бракує грамотних фахівців. За рівнем корупції, відповідно до індексу Transparency International, Румунія 2007 року посіла 70-те місце у світі — між Ганою й Сенегалом. Болгарія трохи менше корумпована й перебуває на 64-му місці — відразу після Тунісу. Про злодійство у цих двох причорноморських державах дзвонять у всі дзвони. Для мене наслідки прийняття цих країн до Євросоюзу стали помітні навесні минулого року, коли на берлінських вулицях заграли циганські ансамблі, причому на цілком пристойному рівні. Але якщо думати не про естетичну втіху жителів німецької столиці, а про стан Румунії й Болгарії, то їхній вступ до ЄС має вигляд трохи дивний. На демографічних картах Євросоюзу тільки ці дві країни позначено тривожним червоним кольором. Передбачається, що до 2050 року вони втратять близько третини свого населення, зокрема через виїзд людей до багатих країн. Є думка, що прийняття двох православних дер­жав, зокрема одну південносло­в’янську країну, мало зовнішньополітичні причини: прагнення зупинити в Балканському регіоні зростаючий вплив відомої групи офіцерів ФСБ, які осідлали найбільший у світі нафтогазовий комплекс, а також «відтягнути» ці країни від США. Проте навіть із цього погляду такий крок викликає заперечення. Якщо вступ Болгарії й Румунії в Євросоюз є фарсом, то це дає козирі кремлівській антиєвропейській і антидемократичній агітації, яка навіює думку, що Брюссель став столицею квазінаддержави, котра має імперіалістичні амбіції.

Після перемоги на парламентських виборах у Туреччині ісламістів, нехай і помірних, але які почали вторгнення в Ірак, прагнення в німців і французів приєднати цю азіатську мусульманську державу зменшилося.

На черзі в Євросоюз — Хорватія, Боснія, Чорногорія й Сербія. Спілкуючись із молоддю з цих країн, завжди відчуваєш, наскільки суспільство в них травмоване недавньою кривавою бойнею, й як нескоро між ними виникне порозуміння.

В Євросоюз збираються також гірські й суворі Албанія й Македонія. Такі ж гірські Швейцарія й Норвегія самі не прагнуть в Євросоюз, у них і так справи непогані.