«ПОДІБНІ ТВОРИ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕВЕРШИТИ…»

Традиційно відомі народними промислами Карпати починають поступово переорієнтовуватися під смаки невибагливих споживачів. Бізнес, проникаючи у творчість, перетворює вироби митців на звичайний ширвжиток. Справжнє мистецтво в Карпатах сьогодні трапляється дедалі рідше, воно животіє лише завдяки ентузіастам, фанатично відданим своїй справі. Одним із таких є різьбяр із Міжгір’я Юрій Павлович.

«У деяких селах Гуцульщини папороть дотепер називають перуновим вогнецвітом»

Щоб стати різьбярем, Юрію Павловичу свого часу довелося відмовитися від «світської» кар’єри. По закінченні Інституту декоративно-прикладного мистецтва перспективному випускнику запропонували посаду інженера-архітектора на одному з великих підприємств Мукачевого. Однак той схитрував — відмовився від підйомних грошей і подався на Косівщину — традиційний центр гуцульської різьби.

— Мене ніколи не приваблювала перспектива стати кабінетним клерком, — пояснює Юрій Юрійович. — Хотілося творчості, а не сухої паперової роботи. Потяг до дерева з’явився у мене ще в дитинстві. У восьмому класі під час сходження на Говерлу в одному з гірських сіл ми відвідали музей гуцульської різьби. Почорнілі від часу експонати перевернули мій світогляд, я зрозумів — це саме те, чим займатимуся в майбутньому. Потім, підрісши, сам став робити екскурсії у високогірні села Рахівщини й збирати етнографічні речі — предмети побуту, інструменти, одяг. Між іншим, тільки на Закарпатті я бачив шкіряні постоли із загнутими вгору носками. Але що вразило мене найбільше — це неповторність і самобутність гуцульської культури. Через природні та історичні чинники вона виявилася неначе законсервованою і зберегла язичницькі елементи, яким понад тисячу років. У деяких селах, наприклад, папороть дотепер називають перуновим вогнецвітом.

В інституті студент навчився працювати зі шкірою, чеканкою, рогом. Але найбільше його приваблювала саме різьба.

— Косівську гуцульську різьбу за розмаїттям, багатством та символікою елементів не можна порівняти ні з чим у світі, — продовжує Юрій Юрійович. — У гуцулів немає жодного, навіть найменшого значка, який не приховував би в собі якогось змісту. Восьмикутник, наприклад, означає Бога, чотирикутник — чотири сторони світу, сварга, або «дзеркальна» свастика, — це символ слов’янського бога Сварога, вічного руху сонця. Я вивчив усі ці елементи, а деякі придумав сам, творчо стилізувавши окремі види рослинного чи тваринного світу. Але для того, щоб досконально опанувати косівську техніку, після інституту мені довелося фактично переучуватися. Після роботи ходив у музей і вивчав експонати, роблячи нотатки в записник. А дещо показали майстри, благо, тоді в Косові ще працювали класики гуцульського різьбярства.

За кілька років майстер настільки вдосконалив власну техніку, що йому почали надходити замовлення від вищих ешелонів влади. Першою «номенклатурною» роботою Ю.Павловича та його колег став дерев’яний футляр з інкрустацією для розписаної сусальним золотом порцелянової вази, яку наприкінці 70-х Леоніду Брежнєву подарувало керівництво Чехії. На початку 90-х майстра задіяло керівництво вже незалежної України — він оформлював резиденцію президента в Гуті. Над різьбленням дверей, облицювань та декоративним оформленням актового залу бригада з семи чоловік працювала аж чотири роки. Серед останніх «номенклатурних» робіт Ю.Павловича — різьблений альбом «Лірика Карпат», який Л.Кучма подарував королю Швеції Карлу ХХІ Густаву.

За часів СРСР до майстра неодноразово зверталися з пропозиціями попрацювати й на «ідеологічному фронті».

— Особливо часто діставали з проханнями зробити посильний внесок у Ленініану, — каже Юрій Юрійович. — Я в таких випадках завжди відповідав: «Краще за академіка Іванова Леніна все одно ніхто не зробить, тому що він творив із натури. А я настільки гоноровий, що робити гірше не хочу. Краще вже буду різьбити гуцулів». Правда, одна робота на ідеологічну тематику у мене все-таки є. Це декоративний таріль, присвячений річниці возз’єднання Закарпаття з Україною.

Гуцульське традиційне мистецтво пожирає глобалізація

На сьогодні Юрій Павлович пережив уже шість персональних виставок, його роботи можна бачити в приватних колекціях у всьому світі, по книзі, виданій за творами майстра, читають лекції в Інституті декоративно-прикладного мистецтва. Однак чи не найбільшим своїм досягненням Юрій Юрійович вважає участь у ХІІ міжнародному гуцульському фестивалі, що відбувся на Івано-Франківщині два роки тому. На одній зі своїх робіт майстер для підсилення образу президента Карпатської України Августина Волошина, який навіть у часи жорстокого протистояння фашистської й радянської імперій зумів вибудувати державу, порівняв політичного діяча з жуком-скарабеєм. Таке стилізоване зіставлення настільки вразило журі, що Ю.Павловичу одноголосно присудили найвищу нагороду — Гран-прі. Відтоді по високомистецькі твори до майстра на Закарпаття приїздять навіть із Косівщини, яка традиційно вважається центром гуцульського мистецтва.

Утім, незважаючи на всі свої досягнення, у майбутнє Ю.Павлович дивиться без особливого оптимізму.

— Гуцульське традиційне мистецтво починає занепадати, — каже він. — По-перше, все пожирає глобалізація. Раніше, коли цивілізація не мала доступу до гір, весь побут гуцули облаштовували власноручно. І думали, що робили, адже вони за своєю природою люблять красу. Можливо, іноді варварську, пістряву, однак із маси зробленого можна було вибрати. А тепер куплений у магазині алюмінієвий баняк служитиме двом поколінням, самому вже нічого робити не треба. По-друге, держава наша дуже збідніла. У горах — взагалі біда, і майстри, щоб вижити, переключилися зі справжнього мистецтва на декоративний ширвжиток за ціною від п’яти гривень. Справжньої, класичної творчості, якою країну можна було б достойно представити за кордоном, майже немає. Старі майстри повмирали, а їх місце, на жаль, не поспішає зайняти ніхто. Проте я ніколи не зраджував мистецтва. Навіть у скрутні часи (доводилося працювати і сторожем, і м’ясником), коли випадала вільна година, все одно брав інструменти й сідав за дерево.

Більшість робіт Ю.Павловича (а це декоративні тарелі, скриньки, альбоми, підсвічники і т. д.) зроблено з груші — цільної й міцної, наче бивень слона, деревини, на якій можна виконувати найдрібніші елементи. Технологія різьби дуже трудомістка й довготривала. Так, для виготовлення декоративного тареля шматок дошки спочатку обтісується до надання круглої форми й шліфується наждачним папером. Затим на гладеньку поверхню наноситься орнамент (у роботі Ю.Павлович користується понад ста двадцятьма долотами й різцями). Найважчий етап роботи — інкрустація. Спочатку в дереві робиться відповідна виїмка, затим деталь із перламутру (рогу, срібла і т. д.) обтісується до потрібного розміру малим напилком і ставиться на клей. Інкрустованих елементів, причому дуже дрібних, в одному виробі може бути кілька тисяч. При їх обтісуванні шкіра на пальцях стирається до тріщин, які доводиться змащувати жиром, щоб можна було продовжувати роботу. По завершенні інкрустації заготовка знову шліфується, тонується оліфою і покривається лаком. На виготовлення «середнього» тареля у Ю.Павловича йде близько місяця, однак цей надзвичайно філігранний і трудомісткий процес сам майстер не вважає чимось особливим.

— Головне — придумати гармонійну композицію, в якій усе було б обґрунтованим і доцільним, — каже Юрій Юрійович. — Роботу я починаю не безпосередньо з дерева, а з ватмана, над яким, буває, просиджую тижнями. Інколи роблю до двадцяти різних креслень, аж поки знайду найкращий варіант для відтворення задуманого. Якщо виникла ідея, до неї слід підібрати елементи й мотиви, які б максимально підсилили образ і відповідали назві. Наприклад, до тареля «Різдвяна Гуцулія», виконаного на тонованій груші, я додав перламутру, який на темному тлі засяяв, наче зірки. Щоб людина, дивлячись на таріль, справді відчула різдвяний настрій. Технічна праця, якщо знаєш усі елементи, — дрібниця, головне, щоб у творі не було легковажності, пустоти. У різьбі, як і в художній літературі, теж дуже часто трапляється «вода», і лише зрідка — справжня думка. Я все життя дружу з поезією, знаю напам’ять понад двісті рубаї східного поета Омара Хаяма, українських класиків. А на одну з найулюбленіших моїх робіт — таріль «Моя велична, горда Гуцулія» — мене надихнули сонети поета з Галичини Богдана Радиша.

Остання персональна виставка Ю.Павловича відбулася на початку року в Київському Будинку народного мистецтва. Різьблені шедеври майстра із Закарпаття викликали такий щирий інтерес киян, що організатори змушені були продовжити виставку на два тижні. Член-кореспондент Академії наук України, двічі лауреат Шевченківської премії Володимир Прядка в журналі для відгуків написав: «Я ніколи не міг уявити, що на периферії можуть народжуватися такі досконалі вироби. Подібні твори неможливо перевершити…» А представниці діаспори до того сподобався таріль «Моя велична, горда Гуцулія», над яким майстер працював два з половиною місяці, що вона не вагаючись заплатила за нього п’ятсот доларів. Утім, такий інтерес до творів Ю.Павловича, — швидше, виняток, а не правило, адже на високе мистецтво в Україні, на жаль, поки що немає попиту. Коли на виставці до майстра підійшли кілька народних депутатів і запитали, в якій майстерні він виготовив свої шедеври, той відповів: «Уся моя майстерня — балкон трикімнатної квартири в Міжгір’ї. А живу я на 180 гривень високогірної пенсії, з якої 230 гривень сплачую за комунальні послуги».

— Дуже багато наших негараздів від бідності, — каже Юрій Юрійович. — Я об’їздив весь колишній Союз, майже всю Європу, але таких місць, як в Україні, не бачив ніде. У Карпатах трапляється така краса, що іноді хочеться впасти перед нею на коліна. Але навколо — невігластво. Не тому, що наші люди не розуміються на прекрасному, в них у душі закладений потяг до творчості. Просто коли людина бідна, їй не до мистецтва. Та я все одно відтворюватиму цю красу у дереві, наскільки вистачить сил. В Україні ще настануть кращі часи…

Автор висловлює подяку редакторові міжгірської районки «Верховина» Василю Пилипчинцю за сприяння в підготовці матеріалу.