Почім добра справа?

Зазвичай вислів «чим гірше, тим краще» викликає нервову посмішку — особливо коли йдеться про гроші. Однак коли розмовляєш на тему фінансової кризи з погляду християнського, виявляється, що ця фраза не позбавлена сенсу. Принаймні слова про «духовне очищення», «повернення до справжніх цінностей у зв’язку з втратою помилкових», просто про «апокаліпсичні очікування», які посилюються у зв’язку з коливанням валют і невідомою долею вкладів, звучать тим частіше, чим глибша криза. Цікаве й досить різке судження прозвучало в Апостольській столиці — його можна звести до лаконічного «жерти треба менше», зверненого до Європи. На думку представника Папської ради з культури, вийти з кризи можна шляхом одночасно і простим, і складним — позбувшись жадібності й одержимості матеріальними благами, в яких загрузла сучасна європейська цивілізація. Люди забули, що багатство — це дар Божий, і наживаються на злиднях братів із «третього світу». Висловили своє незадоволення нинішньою фінансовою системою — лихварською по суті й, отже, аморальною — і предстоятелі всіх помісних православних церков. Але слова словами, а жити за щось треба — всім, зокрема й церкві. Питання, «за що живе церква», завжди було досить пікантним. Фінансова криза поставила його ребром.

Основним джерелом доходів християнської церкви, в ідеалі, є пожертвування. Для безлічі протестантських церков — це чітко застережена десятина (з різною мірою добровільності), для традиційних — цілком довільні суми, які не обов’язково обчислюються певним відсотком від рівня доходу. Як пожертвування в традиційних церквах трактуються будь-які грошові «внески» парафіян — і гріш, кинутий у кружку «просто так» після служби чи в час випадкового візиту, і великі внески бізнес-структур — на якісь певні потреби чи «взагалі на церкву», — і те, що не дуже гарно називається в нинішньому українському православ’ї «плата за треби».

Сміх сміхом, а зовсім не смішно. Мені часто доводиться чути від знайомих запитання: скільки коштує охрестити чи повінчатися? Інколи уточнюється: у такому-то храмі. Відповідь завжди одна: за ідеєю, безплатно. Оскільки пожертвування — це не плата, а добровільний внесок «хто скільки може». Але ще в пам’ятку часи, коли в деяких храмах нашої боголюбивої столиці висіли прейскуранти на «священні послуги». Ось і доводиться читати маленьку лекцію, перша частина якої присвячується тому, що таке пожертвування, а друга — правам і обов’язкам вірного. Не моя це справа, я згодна, — треба відсилати прямо до священика по такі роз’яснення. Але річ у тому, що не кожен священик поспішить розкривати пастві очі на необов’язковість «плати за треби».

Не варто судити їх за це. Найчастіше ця «плата», чи все-таки пожертвування, — єдине джерело доходу парафіяльного священика. Декотрим із них щастить — вони потрапляють на багаті й «свідомі» парафії. Або на такі собі «традиційні», в яких питання «плати за треби» навіть не виникає — всі й так розуміють, що «свята справа». Але ж як багато парафій, у яких люди не квапляться розлучатися з копієчкою! Добре, якщо у священика виявиться ділова хватка і він знайде собі інші джерела доходів — організує бізнес тієї чи іншої міри легальності, знайде підтримку серед місцевої партійно-чиновницької еліти і т.п. А якщо ні? За ідеєю, у такому разі керівництво єпархії мало б позбавляти село церкви — не хочете утримувати парафію, ходитимете за сім верст киселю їсти. Проте в умовах конфесійної конкуренції це політично неправильно: погіршує статистику (а впливовість церкви в нас визначається саме кількістю приходів) і звільняє місце «конкуруючій фірмі».

Мабуть, є сенс згадати низький рівень християнської культури, в якій опинилася українська церква, вихолощена радянською ідеологією як угорі, так і внизу. Це стосується як священоначалія, так і всіх нас, грішних, — усі ми пройшли дуже специфічну «школу цинізму», яка в одних сформувала уявлення про служіння як дуже вигідну службу, а в інших — образ попа-кровопивці. Напевно, плоди того часу ми пожинаємо саме тепер, коли ввійшли в епоху свободи совісті з усіма своїми дитячими травмами. Слово «пожертвування» ми розуміємо глибоко по-своєму або не розуміємо його взагалі. Отож краще, можливо, і справді називати це «платою за треби». Священикам, які прийшли на «необроблені» парафії — у села й цілі регіони, населення яких формувалося в радянський період і втратило (або ніколи не мало) зв’язки з релігійною традицією, доводиться вдаватися до підміни понять, щоб не залишитися ні з чим. Звісно, багато що залежить від особистих рис. Правда, часто залежність рис ділових і духовних обернена пропорційна. Ось і опиняється церковне керівництво (в ідеалі) перед нелегкою дилемою: виховувати з семінаристів подвижників, які будуть місіонерствувати, навіть помираючи з голоду, — чи беручких отців, які рубатимуть із села данину як справжні рекетири, організують стовідсоткову явку на недільні служби, але навряд чи виховають у парафіян любов до Бога та ближнього.

Фінансова проблема церкви (передусім православної) у тому ж, у чому й проблема всього суспільства, яке не розуміє, за що й кому платить — у першу чергу податки, — і яке не бере (не може, не хоче, не знає як) участі в розподілі тих благ, які саме ж і створює. Але церква — все-таки не населення всієї країни, яке вже багато-багато років усе не організується в «суспільство». Вона компактніша, стабільніша і, в ідеалі, мислить категоріями вічності. Це стосується насамперед її керівництва, яке має бути кровно зацікавлене в її розвитку — інституційному від початку. У цьо­му плані отці, інтегровані в місцеві корумповані еліти (не кажучи вже про отців, інтегрованих у місцеві кримінальні структури), трохи виграють у тактичному сенсі й дуже програють у стратегічному. Тому що фактично некеровані — хіба що в керуючого архієрея є серйозніша «підписка». Тому що еліти інколи змінюються — хоча й рідше, ніж слід було б. Тому що авторитет таких отців не має жодного стосунку до авторитету церкви. Однак це вигідно у сюхвилинному фінансовому сенсі. Тому що вони нічого не вимагають — зовсім навпаки. Вони самі знаходять кошти на будівництво церкви, самі отримують на це дозвіл у місцевої влади, не кажучи вже про те, що самі себе утримують — і досить незле. Найсмішніше, що для багатьох наших людей авторитет такого отця набагато вищий, ніж авторитет напівголодного подвижника, який власним святим життям намагається подати приклад парафіянам. Недарма один із провінційних отців у відповідь на запитання про розкішну іномарку відповів, що коли він купить щось скромніше, «народ шанувати перестане». І тут не посперечаєшся: народ — він такий. Не любить бідності — особливо коли сам жебрак.

Проте, перефразуючи класика, іншого народу в нашої церкви немає — доводиться робити християн із цього. Завдання, достойне інституту з двохтисячолітньою історією. Але в наш час — не підйомне без особливої турботи і, зрозуміло, витрат. Фінансова криза — добрий привід замислитися над реальною диверсифікацією доходів, голов­не — посиленням тієї частини, яку становлять індивідуальні пожертвування вірних. Особливо з огляду на той факт, що «жирні» пожертвування від бізнес-структур, які переживають скрутні часи, зменшаться. Але це привід замислитися також над структурою витрат. Наприклад, чи варто так щільно покривати столицю нашої батьківщини золотими банями — чи є сенс переспрямувати частину коштів «благоліпності» на зміцнення й розширення мережі парафій. Не кажучи вже про соціальні проекти. Передбачаю докір: знову, мовляв, втручаються у внутрішні справи церкви. Але в церкви немає і не може бути фінансових справ, «внутрішніх» від її вірних. Від втручання з боку держави — так. Від вірних — ні. Бо так само, як дер­жава не має, за ідеєю, права приховувати, на що витрачає мої податки, так само й церква викликатиме більше довіри, якщо не стане приховувати, як розподіляє пожертвування.

Втім, твердження про те, що Церква живе з пожертвувань парафіян і, відповідно, відчує кризу настільки ж, наскільки і члени громади цієї церкви, хоча й правильне, але не вичерпне. По-перше, що слід мати на увазі під словом «церква», яка у фінансово­му плані не є чимось гомогенним? Кожні парафія, монастир, нав­чальний заклад і т.п. — самостійні юридичні особи й ведуть свої фінансові справи незалежно (де-юре, певна річ) від іншої церкви. А по-друге, церква як інститут пропускає через себе найрізноманітніші фінансові потоки: пожертвування різноманітних організацій, добродійні фонди, через які кошти йдуть на певні соціальні та культурні програми, державні гроші, що видаються під будівництво, реставрацію, збереження культурних цінностей, котрі перебувають у користуванні церкви. А ще є «біляцерковний бізнес» — як цілком легальний, на кшталт використання сільськогосподарських угідь на монастирських землях, книговидання, продажу предметів релігійного призначення і т.п., так і різноманітні (легальні й не дуже) «спільні підприємства» бізнесу та церкви. Що дає надію на відносну стабільність церковних інститутів під час кризи в цілому й не дає жодних гарантій окремим структурним одиницям і проектам церкви, зокрема.

Церковна місія в умовах сучасного суспільства — річ витратна. Можливо, церквам слід було б посилити нагляд за фінансовою поведінкою своїх служителів усіх без винятку рівнів. Але найголовніша проблема, вочевидь, залишається та, що пожертвування на нинішньому рівні аж ніяк не покривають потреб церкви. І йдеться нині не про владик, які розширюють свій особистий автопарк за рахунок єпархіальної каси, — залишімо це на розгляд канцелярій та дисциплінарних органів, — а про ті програми, що становлять важливу частину церковної місії: підтримка безпорадних та убогих. Творити милосердя недешево. І це загострюється, перетворюючись на справжню проблему в кризовий період.

Хочеться вірити обіцянкам церковників, що добродійні програми не згорнуть. Що безпорадні та убогі, пригріті церквою, не відчують кризи, перед якою, як відомо, нужденні особливо беззахисні. Що не закриються хоспіси, сирітські притулки й добродійні їдальні. Що не будуть забуті тяжкохворі й самотні.

Що світ не без добрих людей.

Що ці добрі люди — ми з вами.

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
директор Релігійно-інформаційної служби України:

— По певній частині українських релігійних організацій економічна криза вдарить досить суттєво. Насамперед криза заторкне ті організації, які отримують фінансування з-за кордону. Для католиків це буде проблемою, оскільки зменшаться надходження від церковних фондів, які діють на Заході. Для протестантів це також може бути відчутно — особливо для тих, хто діставав допомогу від західних друзів. Православні у кращому становищі, оскільки вони менше пов’язані з закордонними інституціями. Але вони залежні від стану української економіки, і тому криза зачепить і їх. Вона вдарить і по «верхах», і по «низах» ієрархії. Потерпатимуть ті, хто перебуває на утриманні великого бізнесу. Тобто це відчують на рівні єпископату — можна припустити, хоча й важко перевірити, що надходження від серйозних спонсорів, які йдуть зазвичай через церковне керівництво, зменшаться. Причому традиційних церков це стосується так само, як і тих протестантських, які тісно пов’язані з бізнес-структурами — нещодавно вже надійшла новина про крах однієї такої компанії. Загалом можна чекати, що для відносно ізольованих сільських парафій криза буде найменш помітною. Але це не означає, що вона буде жити в достатку — віддалені парафії в нас живуть доволі скромно і без будь-якої кризи. Загалом на парафіяльному рівні проблеми також будуть відчутні: зменшуються надходження до кишень парафіян, зростає вартість життя, відповідно, люди не можуть давати на церкву стільки пожертви, скільки давали раніше.

Втім, не думаю, що криза стане катастрофою. Треба зважити, що невдовзі почнеться різдвяний піст. Це час, коли люди частіше ходять до церкви, згадують про свої духовні потреби, охоче дають пожертви. До того ж є ще одна обставина кризи, яка не пояснюється суто економічними законами. В часи кризи люди шукають авторитет. Багато хто знаходить його в церкві. Можна чекати, що зросте кількість молитовних звернень до церкви, активізується пошук Бога. Гадаю, що це також частково відіб’ється на церковному становищі.

Тобто треба зважити на те, що криза — час, коли церква мусить підсилювати свою місійну діяльність. До речі, в нас це стосується не лише економічної, але й політичної кризи. Вже прозвучало кілька звернень церков — за таких умов вони часто діють спільно. Всі наголошують на тому, що під час суспільної кризи треба ще більше робити зусиль на допомогу ближньому. Відповідно, церква потребуватиме більше витрат — адже, крім усього іншого, частина людей, її вірних, опиняється у скруті і потребує допомоги. З огляду на той факт, що для більшості благодійних організацій, які живуть виключно на західні гроші або пожертви від великого капіталу, це часи нелегкі, церкві залишається сподіватися на благочинність простих людей, її вірних. Доведеться затягувати паски і вирішувати, які проекти варто продовжувати, а які згортати. Гадаю, церква насамперед пожертвує проектами, які не стосуються допомоги найбільш нужденним (можливо, проектами підтримки молоді, освітніми програмами), на користь допомоги тим, хто стоїть на грані виживання.

Нині дуже вдалий час для церковної роботи. Особливо, зважаючи на наближення свят. Скажімо, свято Миколая Чудотворця завжди було доброю нагодою допомогти тим, хто має на це потребу. Загалом за умов доброї роботи з людьми, ця криза може стати часом духовного оздоровлення суспільства — ми мусимо бути разом, мусимо бути солідарні і підтримувати одне одного.