ПЛАТИНОВА ЗІРКА

Золоту зірку Героя Радянського Союзу Андрій Якович Ворончук одержав за форсування Дніпра, а платинову їм із Ольгою Хомівною присудило саме життя. У травні наступного року подружжя відзначить 60 років із дня весілля. Обоє пройшли страшну війну, виростили дітей, онуків, і ніякі життєві перипетії не перешкодили їм ставитися одне до одного з особливою теплотою та ніжністю й досі. Ольга Хомівна завжди в курсі всіх проблем дітей та онуків, при цьому не забуває забігти в перукарню, щоб потішити своїм виглядом чоловіка. Андрію Яковичу в червні виповниться 88. Він, як і личить офіцерові-полковнику, підтягнутий, продовжує багато читати (без окулярів), як завжди ходить на ринок і в магазин зі своєю дружиною Ольгою Хомівною, не дозволяючи носити їй важке.

Ольга Хомівна на початку війни евакуювалася із сестрою в Балашов Саратовської області. Ольга тільки-но закінчила школу, ніяких документів при собі не мала, але її взяли на курси метеоспостерігачів при авіадивізії. Через три місяці її, шістнадцятирічну, відправили на фронт. На Дону дівчину поранили. Після госпіталю був Сталінградський фронт, 283-тя винищувальна дивізія, потім Курська дуга.

— Під шквальним вогнем противника, — згадує Ольга Хомівна, — наші літаки не могли навіть злетіти в небо. Після боїв в Україні, нас перекинули на Перший Білоруський фронт.

До війни кожен хлопчик мріяв бути військовим, захищати Батьківщину. Не становив винятку й Андрій. Служив в армії, навчався у школі прикордонників, був секретарем комсомольської організації. 1938-го поїхав до Куйбишева в артилерійську школу, де йому достроково присвоїли звання і направили в Монголію воювати з самураями. Велику Вітчизняну «зустрів» на Далекому Сході. На фронт не пускали, але він затято рвався туди.

— Закінчив курси мінометників і потрапив нарешті на фронт під Сталінград, — розповідає Андрій Якович. — Потім була Курська дуга, київський напрямок і форсування Дніпра. Після цього я, як і Ольга Хомівна, опинився в Білорусії, у Річиці.

Саме в цьому білоруському містечку і відбулося їхнє знайомство пізньої осені 1943-го.

А.Я. — Мої батьки жили під Річицею у Горвалі, але містечко це німці спалили дотла, і люди тулилися в землянках. Командування дало три дні, щоб я перевіз батьків у Річицю. Сказали, що в будинку, де містилося метеобюро, вільні три кімнати. Туди з племінником і попрямували. Двері відчинила зовсім молоденька, симпатична чорноока дівчина.

О.Х. — На порозі стояло двоє: у куфайках, вушанках, чоботях. Один із них відрекомендувався: «Герой Радянського Союзу, старший лейтенант Ворончук». Я на нього дивлюся і думаю: який же це герой? Простий солдат. У нашій винищувальній дивізії на той час не було жодного Героя Радянського Союзу.

Невдовзі доля їх знову звела. Дивізія, у якій служила Ольга, відійшла з Річиці, а потім знову повернулася. Саме в той час і Андрій приїхав туди, щоб перевезти батьків уже в інший будинок. Відтоді вони стали листуватися.

Після поранення Андрія направили в академію ім. Фрунзе в Москву. Ользі 1944-го допомогли перевестися туди ж, але через відсутність житла вона змушена була невдовзі поїхати до родичів Андрія Яковича в Чернівці. У травні вони побралися.

О.Х. — Було це в Чернівцях. Андрію Яковичу дали відпустку. Зібралися в ресторані з найближчими друзями і родичами. Все було дуже скромно. Адже в той час гроші не водилися, щось купити було складно, однак Герої Радянського Союзу мали пільги, у тому числі 50% знижку в ресторані. Я пошила собі гарну сукню. Нам навіть подарунок вручили.

Їхній первісток Геннадій народився 1945 року. Сім’ї виділили нарешті маленьку кімнату, і Андрій Якович викликав дружину в Москву. По закінченні академії, 1947-го, він отримав направлення до Києва у Суворовське військове училище. 1948 року з’явився на світ другий син, Валентин, а 1949-го — дочка Світлана. У 23 роки Ольга стала матір’ю трьох дітей.

Діти й онуки часто відвідують Ольгу Хомівну та Андрія Яковича. Особливо допомагає дочка, яка живе по сусідству. Людям похилого віку важлива не так матеріальна підтримка, як увага, добре слово, людське спілкування. З особливою гордістю і теплом подружжя говорить про дітей та онуків.

А.Я. — Старший, Геннадій, працює в автодорожньому інституті, Валентин працював у школі, а тепер у Центральному палаці творчості для дітей. Дочка Світлана — викладач. Онуків троє: Іринка закінчила автодорожній інститут, Андрій — економічний факультет університету. Наймолодша, Оля, після школи поїхала до Парижа, вивчала мову, потім вступила до університету. По його закінченні повернулася до Києва, викладає французьку. Нещодавно народила нам правнучку Варвару.

Сьогодні, у часи мирних перемін, не кожна сім’я наважується завести другу дитину, а Ворончуки в нелегкий повоєнний час виростили трьох. Безліч побутових проблем лягали на тендітні плечі молодої мами. Андрій Якович багато працював: викладав, через добу чергував в училищі.

— Главою сім’ї був, безумовно, Андрій Якович, — каже Ольга Хомівна. — Попри зайнятість, завжди знаходив час принести продукти з магазину, сходити з дітлахами в поліклініку. Навіть діти мені кажуть: «Мамо, ти все життя прожила за татовою спиною». У тому сенсі, що він завжди мені допомагав. Андрій Якович — чудовий батько і чоловік.

— Коли ми виходили гуляти всією сім’єю, — продовжує Андрій Якович, — молодшого сина тримав на одній руці, дочку — на іншій, а старшенький чіплявся за штанину.

З житлом було сутужно, Київ стояв зруйнований. У закритому військовому містечку сім’я займала в комуналці дві кімнати з п’яти. Андрієві Яковичу пропонували служити в Німеччині, але Ольга Хомівна всіляко «опиралася закордону». Вони прожили в Києві 55 років.

— Ми ніколи нічого не просили, не стукали в різні кабінети. Так, ми мали пільги і матеріальної скрути ніколи не відчували. Тоді армія була в пошані, багато хто туди рвався, — розповідає Андрій Якович.

Зараз дедалі рідше реєструють стосунки в загсі, стали модними цивільні і гостьові шлюби. Якщо про перший мої співрозмовники теоретично мали якесь уявлення, то про другий навіть не чули. Більше того, своє ставлення до такого явища вони вклали в одну фразу: «Дикість якась!» У чому ж секрет сімейного довголіття Ворончуків?

— Річ у тім, що тепер ослаблене виховання. Не тільки дітей та підлітків, народу в цілому. Усе зламали, зруйнували, — ремствує Андрій Якович. — Люди, яким би керувати садово-городніми колективами, узялися керувати країною. Якщо не виховувати народ, не піклуватися про нього, яке майбутнє чекає нас і наших дітей?! Насамперед — совість і відповідальність. Невже ви думаєте, що Ольга Хомівна ніколи не бачила інших цікавих чоловіків чи мене ніколи не оточували гарні жінки? Я був молодий, спокус виникало багато. Просто потрібно охолонути, подумати і сказати серцю: «Не пустуй!» І все стане на свої місця.

— Жінки його дуже любили, — зауважує Ольга Хомівна. — Після виходу у відставку він 20 років працював директором школи. Керував жіночим колективом. Та й за мною теж багато хто упадав. Але я завжди була відданою дружиною. Одного разу на роботі співробітник запитав: «Ольго Хомівно, ви чоловікові коли-небудь зраджували?» Я почервоніла й відповіла: «Ніколи». На що той мовив: «Нікому не кажіть про це. Як таке може бути, щоб жінка жодного разу не зрадила чоловіка».

Хоч як би різнилися покоління, загальнолюдські цінності завжди залишаються, але як за різкої зміни пріоритетів прищепити їх дітям?

—Усе починається з сім’ї, — стверджує Андрій Якович. — Діти жадібно черпають інформацію з того, що їх оточує. Ми хотіли бути схожими на героїв громадянської. Зараз діти наслідують героїв заморських фільмів. Зруйнувавши, нам нічого хорошого натомість не дали. Добрий господар будує дім, але старого при цьому не руйнує. Обживши новий, прибирає зайве. А в нас усе навпаки. Проблема в тому, що великі гроші сконцентровані у приватних осіб. З’явилися мільйонери. Вони могли б допомагати незаможним. Згадайте Саву Морозова та інших меценатів. А в цих чим більше грошей, тим більше жадібності.

— Раніше діти були під наглядом, — погоджується з чоловіком Ольга Хомівна. — Тепер за все потрібно платити: за проїзд, за харчування, за путівки, гуртки і навіть за школу. Багато дітей полишені самі на себе. Ми, наприклад, майже не дивимося телевізор. На який канал не перемкнеш, усюди стрілянина, вбивства, насильство, бійки. У мене відразу підвищується тиск. Наші фільми були наївними, але добрими. І ми були наївними. Не уявляю, щоб тоді ввійшла в транспорт жінка похилого віку і їй не поступилися місцем, зараз це нікого не дивує. Не можна без болю спостерігати бійки біля сміттєвих бачків. Люди б’ються за харчові відходи. Бомжі женуть зайд зі «своїх територій». Це жахливо!

— Державні мужі повинні повернутися обличчям до народу, щоб люди не жебракували, — вторить Андрій Якович дружині. — Життя, хоч би яке воно було, прекрасне. Головне — навчити дітей розпізнавати хороше й погане. Знайти це хороше і милуватися ним. Жаль, не кожному це дано. Зараз душі порізно, а гроші на першому місці. У нас же багата держава. Невже не можна розумно розподілити гроші? Нам, дякувати Богу, призначили хороші пенсії, а як люди, котрі не мають цього, виживають?

Я вдячна випадку, який подарував мені можливість познайомитися з «платиновою парою» Ворончуків. Вони випромінюють доброту й оптимізм. Досі до Андрія Яковича приходять його випускники: серед них і полковники, і генерали, і професори. Вітають з усіма святами. Якщо не можуть прийти, обов’язково телефонують. Але на день народження Андрія Яковича і 9 Травня збираються всі неодмінно. Існують свята, не вписані в календар. Одне з них — свято перемоги життя над його жеврінням, і це свято в домі Андрія Яковича та Ольги Хомівни завжди.