ПИРІГ ІЗ ЦІАНИСТИМ КАЛІЄМ

Бурхливе розмноження вільних засобів інформації як «четвертої влади» після розвалу Радянського Союзу було проривом у демократію. Тепер відлига скінчилася. Газети й телебачення знову стали однаковою мірою керованими - через політичну цензуру, економічний тиск і фізичний вплив.

30-градусний мороз, багато снігу та православні різдвяні свята розслабили країну, і тільки працівники державної таємної служби ФСБ не втрачали пильності: вони змогли за 20 хвилин розігнати заборонену демонстрацію, що зібралася в понеділок перед їхнім центральним будинком на Луб’янці в Москві.

«Пасько шпигун?! Хто ж наступний?» було написано на плакатах, які тримали демонстранти. І в Нижньому Новгороді вийшли на вулиці, аби підтримати Паська. А пікетники у Владивостоці минулого четверга оточили будинок суду й резиденцію Тихоокеанського флоту.

40-літній Григорій Пасько, колишній офіцер флоту і кореспондент військової газети «Боевая вахта», починаючи з 25 грудня, є в’язнем суворого режиму - військовий суд Владивостока на 4 роки позбавив його волі. Причина - шпигунство. Колишній капітан II рангу передав 1997 року одному японському телецентру документальні зйомки, що підтверджували викид у море отруйних речовин російським військовим кораблем. Нині це вважається «шпигунством». Вирок було винесено в московських установах на Луб’янці, обурюються правозахисники, афера з Паськом свідчить, наскільки висока справжня ціна за свободу слова в Росії.

І не тільки там. «Нині вільна журналістика в деяких державах колишнього Радянського Союзу переживає найтяжчий період свого існування», - ремствує Олег Попцов, телевізійний новатор часів правління Єльцина.

Протягом п’яти попередніх років убито 80 журналістів у Росії, 12 - в Україні та принаймні одного - у Білорусі.

Остання трагедія: в Одесі 3 січня вбили редактора газети Юрія Іванова.

Через десять років після повороту в політиці засобам інформації знову перекрили кисень. У Києві Президент України Леонід Кучма наприкінці року позбавив ліцензії опозиційну радіостанцію «Радіо Континент», яка за сприяння 31-річного Георгія Гонгадзе стала дуже популярною.

Розчленоване тіло Гонгадзе без голови вже розкладалося, коли його знайшли за рік до цього. Досі існує підозра, що кілери вбили критика Президента за дорученням можновладців Києва.

У Тбілісі пострілом у потилицю вбито Георгія Саная (26 років), відомого ведучого приватного грузинського телевізійного каналу «Руставі-2». В імперії білоруського самодержця Олександра Лукашенка телебачення вже давно обмежене одним державним каналом, приватні радіостанції заявляють про себе підпільно. Перед Різдвом президент знову наказав закрити ще одну неслухняну газету, а непокірливих авторів покарав астрономічним штрафом (дослівно: заманив у боргову пастку. - Пер.).

Засоби інформації Східної Європи перебувають у передвечірньому півмороці. Ігоря Александрова, телеведучого ранкових передач, навіть не намагалися спочатку залякати. Його відразу ж убили бейсбольною битою, вранці, за чверть восьмої, на порозі офісу телекомпанії ТОР, на вулиці Жовтневої Революції, 11, у місті Слов’янську, що в Східній Україні. Злочинці знищили ще одну частину історії нового часу.

ТОР, маленька телевізійна станція, названа ім’ям фортеці на пагорбі перед містом, десятиліття тому вважалася символом кінця монополії комуністичних ідей: вона була першою телевізійною компанією на терені Радянського Союзу, що одержала приватну ліцензію на трансляцію. Продукт горбачовської відлиги.

Зовсім мало слідів кривавого злочину: могила на приміському Північному кладовищі, вкрита пожовклими вінками, на стрічках яких міський уряд та обласна адміністрація обіцяють директору маленького обласного каналу «вічну пам’ять».

У панельному будинку по вулиці, яка досі називається 60 років СРСР, на кухонному столику в затемненій кімнаті стоїть маленький вівтар, споруджений вдовою Людмилою.

Дві мерехтливі свічки освітлюють фотографію інтелектуала, якому було лише 45 років: високе чоло, зачесане на проділ волосся, очі, що серйозно дивляться через величезні окуляри. За давнім звичаєм, тут лежать два окрайці хліба для небіжчика. Ще тут лежить телеграма від глави держави Кучми.

«Звістка про те, що серце Вашого чоловіка перестало битися, особисто для мене, а також і для всієї України, означає непоправну втрату», - висловив свої співчуття Президент і повідомив, що візьме під особистий контроль розслідування злочину.

Людмила Александрова говорить, що вдячна за співчуття, а її донька Ганна (16 років) і син Олексій (20 років) у відповідь тільки мовчать. Президент висловив своє співчуття під тиском інших країн. Міжнародна журналістська організація публічно критикувала Київ за те, «що в Україні насильства проти журналістів досягли такого рівня, якого немає в жодній країні всієї Європи».

Своєму оточенню Кучма конфіденційно заявив, що передусім на карту поставлено його імідж. Слід було вжити заходів, говорив принижений аферою з Гонгадзе глава держави, щоб такі події, як у Слов’янську, не «розходилися по всьому світу». Хіба не вмирають щодня десятки людей і без зарубіжного голосіння? Агенти української спецслужби СБУ стежать за кожним, хто відвідує родину жертви. Новий директор телевізійного каналу ТОР, за радянських часів секретар партійного комітету, заборонив підтримувати будь-які стосунки з колишніми співробітниками Александрова.

«Смішну ціну - 3 тис. грн., приблизно 630 євро, було призначено як винагороду тому, хто дасть свідчення проти вбивці Александрова», - схвильовано говорить Ніна Рикова, незалежна журналістка обласного центру Донецька. Міліція відхрестилася від цього вбивства, назвавши його «хуліганством», - нещасний випадок унаслідок банальної бійки. Вони подали бомжа як убивцю, котрий «помилково» вбив наповал телевізійного директора. «Тільки сліпий міг не помітити, що Александров став жертвою розплати», - говорить Рикова.

Двох головних свідків тижнями вперто не помічали. Їх звати Михайло Сербін та Олег Солодун, а зустрітися з ними можна було тільки конспіративно: ввечері в безлюдному парку сусіднього містечка Краматорська. Обидва чоловіки, у минулому офіцери міліції, були висококваліфікованими фахівцями з боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Виснажлива робота в районі Донецька, де політика, економіка та злочинний світ працюють пліч-о-пліч і де мільйонні доходи пливуть темними каналами зі сталеливарних заводів і вугільних шахт.

Капітан Сербін (35 років) вдягнений тепер у синій адідасівський костюм, а майор Солодун (40 років) сидить за кермом старенького «Опеля». Кінець їхньої кар’єри розпочався тоді, коли вони дорікнули вищому начальству за його кримінальні зв’язки.

Це було в серпні 1998 р. Тоді начальник міліції м. Краматорська викликав до себе Сербіна і почав умовляти вбити двох людей. «Одного з авторитетних злочинців збиралися звільнити з-під арешту і, як було відомо, його просто біля воріт в’язниці мав забрати його київський опікун (із відомим ім’ям), - згадує капітан. - Міліція мала спровокувати безладну стрілянину, а я мусив тим часом порішити обох непотрібних свідків підозрілої угоди».

Чикаго в Україні. Сербін повідомляє про наслідки аморальної вимоги. Він розповів, як один краматорський ватажок банди зізнавався у зв’язках із начальником міліції і як цього свідка наступного дня вбили разом із трьома сторонніми громадянами в одній із кав’ярень. Він повідомив про магнітофонні плівки, що викривали його колишнього начальника, і про мільйони доларів на іспанських рахунках.

Він розповів також про те, як він і його друг Солодун, оббиваючи пороги, носили викривальні матеріали проти продажного високого керівництва і скрізь наражалися на байдужі обличчя: в обласних органах влади, у міністерстві внутрішніх справ у Києві, у генерального прокурора. Як їх, досвідчених сищиків, було звільнено, і як він, Сербін, півроку пробув в ув’язненні після того, як працівники розшуку несподівано знайшли в його автомобілі 399 галюциногенних пігулок: «Вони хотіли змусити нас мовчати».

Залишилося одне: шлях у гласність. Ігор Александров, керівник телевізійного каналу ТОР, надав їм можливість виступити в його правдивій передачі «Без ретуші».

«22 вересня 2000 р. ми вперше опинилися перед телекамерою і повідали нашу історію», - розповідає капітан. «Глядачі були шоковані, - додає майор, - вони записували інтерв’ю на магнітофони й торгували потім касетами». У трьох серіях екс-офіцери передавали на суд спільноти те, що знали про продажність міліції і юстиції. Незадовго до четвертої серії Александрова вбили. «Журналіст, який не дозволив себе зломити», - з повагою говорить про нього Сербін. «Український Робін Гуд», - так назвав його Солодун.

Проте постає запитання: чому вони, основні свідки обвинувачення, досі живі? Чому довелося заплатити Александрову? «Дуже просто, - пояснює Сербін, - самі по собі ми мало важимо. Наші докази стали публічними тільки завдяки Александрову. Вони не вбивали якусь конкретну особистість, вони вбили голос».

При цьому шефа телеканалу все-таки попереджали. 1998 року проти нього за «образу» депутата парламенту Слов’янського виборчого округу вже учиняли позов, - Александров назвав впливового підприємця «Королем горілки», який своїм магазином приніс нещастя в сім’ї шахтарів. Міський суд ухвалив тоді неймовірний для України вирок: заборона професії на п’ять років.

Тепер це все вже історія. Тепер, по смерті Александрова, на телеканалі ТОР, 36 канал, показують лише мильні опери, такі як «Антонелла» чи «Петербурзькі таємниці». Одне слово, це тепер канал, де процвітає лише марнослів’я: передачі «Без ретуші» вже немає, та й щоденні новини зникли.

«За останні роки вбито 12 моїх колег, таких людей, як Александров», - із болем підсумовує журналістка Ніна Рикова. Це були ті, хто свято вірив у нову свободу слова - у країні, де найменша газета стає друкованим органом різноманітних політичних партій, регіональної влади або спритних олігархів.

Цими днями міністр внутрішніх справ великодушно видав нечуване розпорядження: тепер українські журналісти можуть мати при собі зброю - як мінімум зброю з гумовими кульками. Крім того, Рикова відзначила, що записала собі в телефонний записничок київський номер 212-70-22. Це гаряча лінія таємної служби (таємного агентства), куди мають звертатися журналісти, котрим погрожують. Але хто довіриться цій організації, якщо міністр внутрішніх справ замість того, щоб шукати вбивць, кепкує з їхніх жертв? «Вони самі винні, якщо своїми публікаціями викликають вогонь на себе», - сказав шеф міліції. Це звучало як попередження: уникайте, мовляв, у майбутньому делікатних тем.

Лише за 150 км на північний схід від Слов’янська - Росії, країна зі свободою слова, як заздрісно вважають українці. Але вже в Пензі, за 600 кілометрів від кордону, вони швидко б заспокоїлися. Пенза - це «лише приклад того, як у нас ідея свободи слова знову провалилася», говорить Руслан Горєвой із московського Комітету з питань захисту гласності.

Старе губернське місто, що лежить неподалік Волги, з півторамільйонним населенням - центр області такої ж за площею, як Сумська й Рівненська, разом узяті (у Spiegel - «як і Нижня Саксонія». - Пер.). Дух нового часу переорав пензенські засоби інформації, наче важкий плуг. «Пензенская правда» - колишній партійний орган провінційних комуністів, тепер належить губернатору. Його звати Василь Бочкарьов, він один із найбагатших підприємців області. Якщо правдиві чутки, його ім’ям названо одну з найвідоміших марок пива в Росії.

Перша газета, що прийшла на ринок після розвалу Радянської імперії, навпаки, називається скромно - «Наша Пенза». Очолювана колишнім комуністом, вона через брак коштів знаходить підтримку в міській адміністрації.

У редакції «Нашей Пензы» засідає штаб із питань виходу з кризової ситуації, що складається з редакторів кількох провінційних газет. Причина така: 26 відомих обласних політиків, серед них віце-губернатор, позиваються з опозиційною газетою «Новые биржевые ведомости», а також шістьма журналістами за «образу» - стаття, якою і в Росії мають звичку залякувати журналістів. Вони вимагали 2,6 мільйона рублів (приблизно 98 тис. євро) компенсації.

Суд вирішив справу на користь позивачів, газетярі подали касаційну скаргу до вищого суду. «Якщо вони доб’ються виконання своїх вимог, ми можемо закривати свою газету, - сказав Олександр Марінов, головний редактор «Нашей Пензы», маленький втомлений чоловік, - сума позову перевершує наші фінансові резерви».

Причина спору - апеляція, яку Марінов та його колеги надіслали в Москву. Пензенська область поволі перетворюється на приватну холдингову компанію, контрольовану губернатором та його оточенням, повідомляли вони президенту Володимиру Путіну та керівнику його прес-служби. На реформи, ініційовані Кремлем, нападають, а на опозиційні газети полюють. Чим далі від Москви, тим безнадійніше становище.

«Замість комуністів тепер панують бояри, ми потрапили з вогню та в полум’я», - емоційно говорить головний редактор нової газети «Мир людей» Олександр Яхонтов. «Ми не можемо жити без публічного контролю влади», - додає Сергій Іншеватов, парцівник «Новых биржевых ведомостей».

Протягом кількох місяців роботу їхньої редакції було паралізовано. Судові засідання поглинали весь час, справа займає вже вісім папок.

І йдеться вже не про те, хто червоний, а хто білий, хто реформатор, а хто старий комуніст. Під листом Путіну підписалися праві, центристські та прокомуністичні газети. Редакторам близько 30 років, а їхніх газет, що існують на гроші місцевих спонсорів, більше десятка.

«Йдеться про головне зло Росії, - говорить Іншеватов. - Нова номенклатура безсоромно ділить багатства і при цьому не терпить ніякого контролю з боку громадян». Це дуже погано, що в Пензі не так, як в інших регіонах, - немає ніяких фінансових центрів, що конкурують між собою, чи політичних угруповань, лише всемогутній губернатор: «Можна бути або за нього, або проти нього. Іншого не дано».

Колись багата область, що постачала продуктами Москву й Ленінград, тепер пасе задніх у величезному Волзькому регіоні. У цьому регіоні виплата зарплати чиновникам - пріоритетна справа, однак саме тут трапляються найдовші затримки заробітної плати і є багато п’яниць.

Публічне обговорення цього слід розцінювати як зраду, вирішив сповнений життєвих сил губернатор. Це зашкодило б авторитету області в очах московського центрального керівництва. Тож він виступив на захист того, що сам називає «інформаційною вертикаллю влади».

Це означає, що громадське життя тут проходить саме так, як подає «Пензенская правда», а також три ТВ-канали й державні радіостанції, контрольовані губернаторською владою. Конкурентні газети, такі, як «Наша Пенза», що видається 100-тисячним накладом, - майже вдесятеро менше, ніж у губернаторської газети, - з великими труднощами домагаються акредитації для участі в офіційних заходах. Під час урочистого приїзду Патріарха російської православної церкви чи під час засідання обласної ради головний редактор Марінов зазвичай стоїть за дверима.

Фірми повинні давати свою рекламу тільки в «Пензенскую правду». Раніше, розповідає Яхонтов, губернатор сам телефонував після критичної статті й страшенно сердився. «Олександре, - кричав він у трубку, - що це за лайно ти написав? Ти гірше, ніж комуністи і євреї, разом узяті».

Тепер у таких ситуаціях у редакцію приходять кілька качків і погрозливо повідомляють: «Або ви о третій дня припиняєте критику на губернатора, або ми дуже швидко прикриваємо вашу лавочку».

А немічним виданням із числа губернаторських газет, навпаки, допомагають адміністративними методами. Хто в районному центрі Голище (такого центру в Пензенській області немає. - Пер.) за давньою звичкою хотів продавати молоко від своєї корови, постійно піддавався вимаганням і змушений був передплачувати районну газету. Вчителі замість невиплаченої зарплати одержували натуроплату - абонемент на «Пензенскую правду». А ветерани війни, яких в області 21 тис., одержали від губернатора до 55-річчя від дня Перемоги річний абонемент - губернатор прагнув переобрання у квітні. Тираж «Нашей Пензы», обурювався Марінов, упав через це до 20 тис. примірників, тут в області ніхто не може дозволити собі дві газети.

За десять років після перевороту вичерпалися всі сили в місцевих засобів інформації. Через постійний брак грошей усі видання виходять лише один раз на тиждень. Пенза - єдиний регіон Росії, де не залишилося щоденних газет.

Яка користь від сенсаційного повідомлення про знайдені мішки з фальшивими бюлетенями голосування на останніх виборах? «Ніякої, - сміється Яхонтов, - поки ми зможемо почати діяти, усі сліди буде знищено».

Так само жорстоко штормлять і «Новые биржевые ведомости», засновані діяльним молодим підприємцем. У двох редакторів цієї газети немає ні квартири, ні машини, вони пишуть статті на «доісторичному» комп’ютері в напівзруйнованому будинку. Не чекаючи рішення у справі про «образу», судовий виконавець уже в грудні вилучив із редакції всі столи й шафи.

Того, що крайні злидні змусили їх писати статті на замовлення, головний редактор Іншеватов не намагається приховувати. Хто розгортає пензенські газети, відразу ж може прочитати: могутній директор ощадного банку, який щойно переїхав зі своїм банком у нову багатоповерхівку з великими вікнами в убогому центрі міста, замовив на той самий день хвалебні статті про своє підприємство. «Биржевые ведомости» одержали за це 5 тис. рублів, майже 190 євро, «Новая газета» - вдвічі більше. «Попри все, ми були дуже раді. Тут усі так роблять», - сказав Іншеватов. Усе-таки він трохи соромився.

Порівняно з глухою Пензою, Москва - це живий російський Нью-Йорк. Місто, де точиться боротьба на ринку преси, місто, переповнене УКХ-станціями, з шістьма ТВ-центрами, один із яких дозволяє своїй телеведучій під час виступу знімати сукню. Та це лише яскрава обгортка. І в Москві вже минула романтична доба свободи слова. У «Новой газете» можна прочитати потішну побрехеньку про святковий захід в органах ФСБ.

Керівництво цієї служби, за давньою радянською традицією, заохотило підлеглих за зразкове виконання обов’язків - у «Новой газете» наводиться перелік розкішних подарунків. Вручалися: медалі «Заслужений чекіст», годинники з «патріотичною символікою», біноклі й чайники, кавоварки й китайські праски, електропили і лобзики, дрилі, рубанки, шліфувальні верстати, тарілки, склянки, китайські запальнички й портсигари.

Відзначалися заслуги шпигунів не за організацію охорони під час офіційного візиту глави іншої держави й не за розкриття оборудки наркоділків. Їм дякували за більш руйнівну операцію: остаточне владнання ситуації з небезпечним для Кремля телецентром НТБ. Майже півтора року ФСБ стежила за імперією інформаційного магната Володимира Гусинського, його редакцію обшукували, рахунки перевіряли, а його співробітників шантажували.

Тоді фортецю було підготовлено до штурму. Прокуратура обвинуватила Гусинського в неповерненні кредиту на величезну суму. Гусинський утік за кордон: кредитор, близький до Кремля концерн «Газпром», реорганізував телецентр. Слабкий протест за кордоном ущухнув.

«Концерн Гусинського був єдиним вагомим опозиційним інформаційним центром у Росії», - сказав Михайло Федотов, гірко всміхаючись і повільно крокуючи навколо столу. З портретів на стінах дивилися Борис Єльцин на тенісному корті, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Сахаров і поет-дисидент Булат Окуджава - символічні фігури демократичного прориву.

Федотов, юрист і професор, був одним із них. Він уклав перший закон про пресу для посткомуністичної Росії, 1992 року став міністром преси, а потім послом при Юнеско в Парижі.

«Усі програли в битві з НТБ, - вважає Федотов, - честолюбний телеведучий Євген Кисельов, який відразу хотів стати і генеральним директором, і головним редактором, власником грошей і програм, - його прогнали. Концерн «Газпром» вважає, хоч у нього і є НТБ, та нова власність не має ніякої цінності. А найбільше програв глядач. Для нього не залишилося жодного критичного каналу».

Письменник Володимир Сорокін обурюється поверненням «брежнєвського феодалізму». Він ремствує, що «на всіх каналах знову той самий бадьорий і оптимістичний тон», домінують «банальні теми», мерехтять лише «сірі обличчя кремлівських бюрократів». І всюдисущий президент, якого засоби інформації славлять «як єдиного справжнього національного керівника за останні 300 років російської історії».

Що становить найбільшу небезпеку для так важко здобутої колись свободи преси? «Зміна духу на чолі країни», - вважає Федотов. Уміння стояти правою ногою в лібералізмі, а лівою - в тоталітаризмі. Бажання бути відразу Петром I і Володимиром Леніним. Лібералізація економіки з одночасним створенням більш жорстких умов для роботи преси в Чечні. Намагання обвинуватити журналістів, котрі пишуть про злочини в армії, у шпигунстві, а засоби інформації наново привчити до «патріотичного виховання російських громадян».

Хіба не знаменно, що в країні, керованій колишнім співробітником таємної служби, з телепередачі, як це нещодавно сталося на державному каналі ГРТ, знімається речення про те, що КДБ радянського часу був «злочинною організацією», яка катувала людей і відправляла в психіатричні лікарні?

Професор написав новий закон про пресу й хоче віднести його в Думу. Він сподівається випередити міністра преси, який нині працює над перевіркою закону. Федотов ознайомлений з проектом, запропонованим Кремлем. «У ньому багато малих поганих змін, - каже він, - це пиріг із ціанистим калієм: великий, ароматний, але з отруйною начинкою».

Того, хто принизить «честь і гідність» посадових осіб, надалі вже не треба притягувати до судової відповідальності. Якщо редакція тричі відмовляється друкувати спростування, її слід закрити. Першу зміну до закону про пресу Дума ухвалила в грудні.

Проте найтяжча недуга уражає все-таки журналістський цех. Федотов вважає: «Пишуть тільки на замовлення, за гроші. У молодих людей немає ані найменшого уявлення про журналістську етику».

Де громадські видання, які протидіють реставрації? «Таких уже немає», - стверджує В’ячеслав Ізмайлов із «Новой газеты», видання, що докладно висвітлювало свято спецслужби, присвячене руйнуванню НТБ. Люди втратили віру в нібито вільну пресу».

Колишній головний редактор НТБ Кисельов до останнього вважав, що він монополізував свободу слова. Кисельов та його однодумці потягнулися на московський телевізійний канал ТВ-6, виживаючи звідти колег і руйнуючи останню опору журналістської солідарності, яка за часів Єльцина об’єднувала засоби інформації. Іронія долі: тепер близький до Кремля концерн зруйнував і ТВ-6. Вищий третейський суд підтвердив вимушену ліквідацію.

У Москві залишилося три-чотири маленькі газети, що ні перед ким не мають заборгованості - ні перед Кремлем, ні перед якимось кредитором. Є видання, такі як «Новая газета», 50 працівників якої задовольняються щомісячною зарплатою у 80 євро, аби двічі на тиждень у кіоски надходило до 200 тис. примірників. Вони працюють на комп’ютерах, куплених екс-президентом Михайлом Горбачовим на свою Нобелівську премію. Кремль не запрошує їх на заходи, позаяк вони зазирають за лаштунки влади і критикують нескінченну війну в Чечні.

«Ми останні, у кого залишились ідеали», - говорить єврей В’ячеслав Якович Ізмайлов. Але він про всяк випадок уже відправив свою родину в Ізраїль.

Spiegel, №3, 2002 р.