Підсумки великого Експерименту на батьківщині великої Ідеї

Было время, процветала

В мире наша сторона:

В воскресение бывала

Церковь божия полна;

Наших деток
в шумной школе

Раздавались голоса,

И сверкали в светлом поле

Серп и быстрая коса.

З поеми Дж. Вільсона
«Чумне місто», 1816 р.

(переклад О.Пушкіна, 1830 р.)

Чи пам’ятає читач, яка двоюрідна сестра в братній сім’ї Східного блоку у період розквіту застою була піонером, котрий завжди в усьому перший? Не сонячна квітуча Грузія, не хлібна Україна, не комфортна Латвія і навіть не Росія. Неофіційно і на владному рівні, і в народі найкращою республікою Варшавського договору завжди вважали НДР — вона була порівняно продуктивною і лояльною до Кремля. Модники прагнули дістати куртку, зроблену в цій країні, малюки мріяли про дитячу залізницю, а вийти заміж за представника народу-антифашиста, як гордо іменувала своїх підданих східнонімецька номенклатура, вважалося престижним навіть у Москві. Німецька традиція високої культури побуту відчувалася й у соцтаборі, начебто утрамбованому й відформатованому Системою. Тим цікавіше довідуватися, на що перетворилися нові федеральні землі, як обережно називають колишній оазис політбюрократії у ФРН.

Тут більшість жителів схильні до остальгії — солодких спогадів про той час, коли за законом усі були зобов’язані працювати. І не треба було метушитися, виявляти ініціативу, відкривати власну справу чи ж докладати зусиль для працевлаштування. Розвинена соціальна систе­ма піклувалася про людину, навіть якщо вона того не хотіла...

Місцеві люблять розповідати про Радянську армію, котра тут стояла піввіку, і про контакти зі «старшими брата­ми». Про те, як прапорщики сприт­но зливали з машин у каністри бензин або солярку, після чого, озираючись, обмінювали на іншу прозору рідину. А офіцер­ські дружини торгували на недільних базарах тушонкою, згущонкою й іншим військовим майном, намагаючись прибарахлитися на роки вперед за рахунок отриманого «прибутку». Тут у школах і інститутах основною іноземною мовою була російська, і більшість дорослих німців і тепер охоче вимовлять з легким акцентом: «Мєня зовут...». А поруч із колишніми галявинками та лужками стратегічного призначення, до яких виводить така рідна бетонка, на соснах досі висять таблички «Смер­тельная опасность, риск подрыва».

Тут у кафе, магазинах і готелях персонал може здивувати звертанням: «Замовляйте все одразу, мені важко щоразу до вас підходити»; «Звільніть приміщен­ня закладу, ми відкриваємося тільки через сім хвилин»; «Не займайте цей стіл, сусідній і ще, будь ласка, он той — вас троє, а ці столи розраховані на чотирьох відвідувачів». Рівень роботи з клієнтами породжує ремінісценції про епоху дефіциту та плановий сервіс.

Людині, котра бувала в українській чи російській глибинці, спочатку здається, що нині тут просто рай. Доглянуті будиночки з палісадниками, непогані дороги, повсюдний телефонний зв’язок, чистота на вулицях, багато добротних машин. Однак це пастка сприйняття: вилизана пов­сякденність згладжує картину розору і створює ілюзію пульсуючого життя. Але й у морзі панує стерильність. Насправді реальність така ж, як і в провінціях будь-якої країни колишнього Схід­ного блоку: деградуючі селища і містечка. Свого часу надцентралізована машина управління і розподілу не могла ефективно дотягтися до периферії, тому «ендеерівське село» і з виду, і за суттю значно менш привабливе, аніж «ендеерівське місто». Люди їдуть передусім у великі міста — Берлін, Лейпциг, Дрезден — а звідти найчастіше на захід, а то й до Канади, США, Австралії, Сканди­навії...

Довгождане возз’єд­нання зіграло зі Східними землями лихий жарт. З одного боку, колишня НДР не знає багатьох із тих проблем, з якими зіштовхнулись ін­ші країни колишнього соцтабо­ру: справжнього зубожіння — до напівголодного стану — вагомої частини населення, ще більшого, аніж раніше, розшарування суспільства і як наслідок — вибуху злочинності. Причина проста: піс­ля 1990 року держава стала вкладати величезні кошти в соціальну сферу, розвиток інфраструктури, освіту, будівництво. Захід тягне Схід, що, до речі, є однією з причин загальнонімецької стагнації. Східна Німеччина за останні 17 років поглинула аст­рономічну суму з федерального бюджету і бюджету Євросоюзу: близько півтора більйона євро. Для порівняння: це приблизно 70 бюджетів України за 2007 рік.

І пісок поглинув воду... Образно кажучи, гроші пішли на зведення витонченого надгробка най­прогресивнішому суспільству. Нерентабельне адміністративно-командне виробництво наказало довго жити, тому що виявилося неконкурентоспроможним. Зросло безробіття; у пошуках пра­цевлаштування найактивніша частина населення уже вирушила й продовжує виїжджати на Захід. Залишаються переважно не дуже спритні або пенсіонери. Тобто якість робочої сили, порів­няно із Західною Німеччи­ною, ще більше впала, через що і без того низька інвестиційна привабливість Східних земель знизилася. Вийшло, говорячи по-українськи, замкнуте, а по-німецьки чортове коло (Teufelskreis). Не допомогли ні преференції, ні податкові пільги, запроваджені на регіональному рівні — бізнес не хоче освоювати східні провінції.

Процес виходу з царства необхідності в царство свободи без­перервно тривав із 1945 р. до спо­рудження Берлінської стіни, дещо ослаб із зрозумілих причин у той час, коли вона собі стояла, і відновився після її падіння. За останні 17 років населення Схід­ної Німеччини скоротилося на 17%! І кінця-краю цій тенденції не видно. Демографічні дослідження однозначно показують: НДР повільно, але неухильно чи то стає гігантським парком імені Ульбріхта, чи то великим ліспром­госпом імені Хонеккера. Позитивних прогнозів не дає ніхто.

Ні дух Канта і Гете, ні славна на весь світ німецька традиція організованості, ні розвинене господарство регіону до 1945 року, ні золотий водоспад із ФРН, ні пануючий тут століттями культ старанності та порядку не змогли завадити настанню невідворотних наслідків реального (конкретного) соціалізму.