Підліткова криза: війна з суспільством чи захист від страху?

Та дитина знаходиться
у безпеці, котра усвідомлює,
що з нею відбувається.

Холландер

Напевно мало хто із батьків, що мають дітей підліткового віку, заперечуватиме думку Шекспіра, висловлену ним у «Зимовій казці»: «Краще би люди, коли їм виповнилося 10 років, але ще не «стукнуло» 23, зовсім не мали віку. Краще би юність проспала свої роки, тому що нема в неї іншої забави, як робити молодицям животи, ображати старих, битися та красти». Саме після досягнення дітьми підліткового віку вперше постає проблема «батьків-дітей», а такі милі й правильні «домашні чада» раптом перетворюються на свою цілковиту протилежність. Створюється враження, що вони намагаються кинути виклик усьому суспільству, заперечуючи його головні моральні цінності та оголошуючи війну культурі, традиціям, звичаям.

У такій війні «на передовій» з другого боку опиняються батьки підлітка та його родина, вчителі. У дорослих при цьому часто виникає розгубленість і дезорієнтація, з’являються панічні настрої, а слідом за ними і самоприниження, пошук власної вини. У повітрі «зависають» болючі питання. Чому так трапилося? Що ми зробили не так? Як могли «докотитися» до війни з власною дитиною? Але назовні батьківський дискомфорт зазвичай проривається у зовсім іншій іпостасі (на війні перед противником негоже демонструвати своєї слабкості): у дорослих наростає агресія і гнів, цілковите перекладання відповідальності за конфлікти на підлітка, звинувачення його в усіх смертних гріхах, найстрашнішим із яких є «чорна невдячність за недоспані ночі».

Сприятливим ґрунтом для посилення гостроти підліткових криз є ситуація, коли самі власне суспільні цінності переживають період переосмислення. Тоді війна з моральними засадами з боку підлітка набуває особливо агресивних форм і ведеться з максимальною самовіддачею.

Сучасні тенденції в Україні — посилення майнової нерівності людей, різке зниження їх суспільної затребуваності, корозія духовних цінностей, руйнація ідеалів, наростання соціальної і психологічної дезорієнтації та дезадаптації індивіда, високий рівень безробіття, ускладнення криміногенної ситуації, поширення процесів деформації сім’ї — все це однозначно негативно відбивається на психіці дітей і підлітків.

Засоби масової інформації, демонстративно підкреслюючи високі життєві стандарти з одного боку, з другого — пропагують жорстокість, насилля, цинізм та інші аморальні явища. Неформальні групи, в яких опиняються підлітки, часто не лише опираються традиційним моральним нормам і цінностям суспільства, але й нерідко потрапляють під оруду різних злочинних угруповань, що останнім часом набули ледь не легального соціального статусу. З’явився чималий прошарок «педагогічно вакуумних» дітей.

Часто феномен гострої адаптації підлітків можна розглядати як своєрідну обернену (і нерідко захисну) реакцію на недосяжні соціальні стандарти, що існують у суспільстві.

Підлітковий вік є віком змін. Його початок позначений біологічними трансформаціями, а завершення — суспільною адаптацією. Як зазначав один філософ, підлітковий період починається в біології, а закінчується в культурі. Саме поняття «криза» (в даному разі підліткова) походить з грецької мови і перекладається як «переломний момент». Криза — це процес порушення балансу між виконанням і невиконанням певних дій. Виконуються ті дії, яких би краще було уникати, а уникають тих дій, які б краще було здійснити. У китайській мові поняття кризи складається зі знаків «небезпека» і «добра нагода» (шанс), демонструючи цим динамічне світобачення щодо такого явища.

У цілому можна виділити вісім основних завдань, які реалізовує підліток протягом періоду свого становлення як особистості: фізичне дозрівання; пізнання власного внутрішнього світу; реалізація партнерства у групі ровесників; формування статевої ідентичності; встановлення гетеросексуальних стосунків; вироблення звички приймати рішення незалежно від батьків; перехід до зрілих морально-ціннісних установок; орієнтація на широку часову перспективу (вибір фаху, освітнього горизонту тощо).

На думку психолога Костянтина Левіна, підліток знаходиться в становищі маргінальної особистості (цим терміном у соціології визначають особистість, що належить двом культурам). Підліток більше не хоче бути у товаристві дітей і водночас знає, що він ще не дорослий. Характерними рисами поведінки маргінальної особистості є емоційна нестійкість і чутливість, сором’язливість та агресивність, емоційна напруженість і конфліктні стосунки з оточуючими, схильність до крайніх суджень і оцінок.

Молоду людину у віці підлітка вже не влаштовує роль «дитини»: вона намагається дещо розширити межі та самостійно орієнтуватись у середовищі. Сповнений енергії, одержимий потребою незалежності, в очікуванні майбутніх успіхів у великому житті — підліток проходить через безліч випробувань у пошуках власного шляху в новому для нього світі. У цей період для нього докорінно змінюється значення батьків та інших членів родини. Своєрідний «момент розчарування» у власних батьках породжує прояви гіперіндивідуалізації. Вся увага звернена на внутрішній світ (втрата інтересу до зовнішнього світу) з одного боку, а з другого — спостерігається втеча на вулицю, в компанію ровесників, так би мовити, в «цивілізацію».

Самооцінка підлітка є дуже лабільною. Він переживає періоди злетів від незначних успіхів і глибоких спадів від найменших невдач і невизнання, гострого відчуття неспроможності. Прагнення до самостійності суперечить реальній залежності підлітка, дефіциту тих видів діяльності, в яких можна довести оточуючим своє право бути прийнятим у новій іпостасі. Це викликає реакцію протесту, дискредитації суспільних і сімейних цінностей, негативізм.

Багато хто з батьків, коли їхня дитина всіма засобами агресії намагається утвердити власну волю, вважають, що вони більше не в стані розуміти і терпіти те, що відбувається. Агресія в цьому разі переживається як щось загрозливе, чуже і навіть болюче. Водночас випускається з уваги, що агресія, поряд зі страхами і наслідуванням, є одним із центральних компонентів розвитку дитини, а «кожна грубість бере походження в слабкості» (Сенека).

Здібності дитини розвиваються за тією ж схемою, що й її здатність бігати. Під час навчання виявляються експансивні тенденції, але прагнення виявити здібності перебуває під контролем страху. Дитині хочеться бігати, але водночас вона хоче уникнути неприємного відчуття болю під час падінь, демонструючи невпевненість і потребу в більшій безпеці. Таким чином, як у випадку з бігом, так і в разі входження дитини у доросле життя поступальний розвиток базується на взаємодії страху та агресії. Отже, це означає, що страх, агресія та наслідування є звичайними в розвитку особистості. Але вони виступають також і джерелами розладів і обмежень самореалізації, виявляючись у думках, мові чи в діях.

На жаль, у нашому суспільстві дитина, яка не встигає в школі, виявляє незрозумілу впертість, агресію, неохайність, не дотримується особистої гігієни тощо, наштовхується передусім на незадоволення і роздратованість батьків і вчителів. Ми ставимося до дитини з більшою увагою, якщо в неї болить живіт чи голова, підвищилася температура або з’явилися плями на тілі. Тобто фізичні захворювання вважаються до певної міри екстериторіальною сферою, в якій вимоги соціалізації не діють в повному обсязі, а от розлади поведінки викликають у батьків загострену реакцію. Автоматично починають діяти такі засоби виховання, як різноманітні види покарань. Стереотип «розлади поведінки — покарання», що випливає з хибної думки, ніби все залежить тільки від волі, залишає поза увагою інші виховні можливості. В дусі карального рішення, що орієнтується лише на вчинок, батьки судять про неправильні форми поведінки, не вникаючи в причини, які їх породжують. Водночас часто-густо, поведінкові розлади є не порушенням характеру, а лише реакцією на навколишній світ: «нормально, коли в аномальній ситуації реагують аномально» (Н. Пезешкіан).

Англійський психолог Аліса Міллєр в 1980 році у своїй книжці «Для твого власного блага» описала так звану педагогіку, що отруює — комплекс виховних упливів, що ведуть до розвитку травмованої особи. Батьки та вчителі повинні знати їх і відстежувати в собі той момент, коли виховання переходить у «вбивання душі» дитини. Основними «правилами» такої педагогіки є:

— батьки — господарі (не слуги!) залежної від них дитини;

— батьки визначають, що добре, а що погано;

— дитина несе відповідальність за гнів (якщо сердяться батьки — винна дитина);

— батьки завжди мають бути захищені;

— дитяче самоутвердження в житті створює загрозу батькам;

— дитина має бути «зламана», і чим раніше, тим краще;

— все вищезгадане має здійснюватися, поки дитина ще зовсім маленька, не помічає цього і не може викрити батьків.

У поведінці підлітка його агресія, страхи, крім як у своїх явних формах, можуть виявитися також у трьох реакціях «втечі від світу»: у хвороби, в одинокість, в активність. Будь-який з цих варіантів видаляє дитину зі сфери конфлікту, допомагає їй ухилитися від якихось надзвичайних і напружених ситуацій. Підліток ховається у свою «мушлю» чи певну життєву сферу, де вважає себе достатньо успішним, створюючи власний світ як противагу дійсності.

Відомо, що втеча у хворобу переважно базується на набутому досвіді, де провідну роль відіграє наслідування. Наприклад, за таким зразком: дитина захворіла і мати чи інша близька людина ніжно і бережно доглядає її, піклується. Дитина, яка досі, можливо, відчувала себе ущербною з різних причин, тепер дістає урок: коли хворієш, причіпки припиняються, тебе залишають у спокої, і більше того, ти стаєш центром уваги і здобуваєш ту любов, за якою давно сумуєш. Цей досвід використовується потім у важких життєвих ситуаціях, коли буває необхідно «знайти притулок» від суспільства. Тоді як адекватний вихід виникає перспектива втікання у хворобу. Розвивається такий, значною мірою підсвідомий, шаблон: коли на мене насуваються труднощі і я не в змозі розв’язати свої проблеми або коли на мене чекають неприємності, тоді я починаю хворіти і можу розраховувати на поблажливе ставлення оточуючих.

Дитина, яка у підлітковому віці рятується втечею в самітність, не спричиняє батькам стільки клопотів, як її «хворобливі» ровесники. Вона може навіть викликати у них певне задоволення своєю спокійною вдачею, розважливістю, начитаністю. Проте з часом усе це здатне обернутися проблемами підлітка у контактах із ровесниками і знайомими, згодом перерости у тривалу залежність від батьків, невміння створити сім’ю, нездатність розв’язувати свої життєві проблеми та робити кар’єру, неспроможність гармонійно спілкуватись із власними дітьми. У найгіршому випадку така втеча може закінчитися психічними розладами, суспільною дезадаптацією чи алкоголізмом.

Втеча ж в активність супроводжується «самозреченням» підлітка ще у ранньому дитинстві. Вона виявляється у високій зайнятості: інтенсивне навчання, участь у гуртках, спортивних секціях, недільних школах тощо. Цей вид «утечі» наймиліший серцю батьків (дитина — предмет гордощів), але він приховує в собі загрози раптових емоційних чи навіть фізичних зривів підлітка через непосильне для дитячої психіки навантаження (депресії, виснаження, перевтома чи навіть спроби суїциду). Крім того, надалі ця «втеча» може перерости в стереотипну поведінку. У зрілому віці підлітки, що втікали в активність, часто страждають на гіпертонію, синдром вигоряння, вони є першими «претендентами» на інсульти та інфаркти, а їхні сім’ї (особливо діти) завжди відчувають дефіцит уваги.

Підсумовуючи сказане, слід особливо наголосити на тому, що сьогодні у суспільстві актуалізується необхідність «повернутися обличчям» до підлітків. Їхні проблеми не повинні розв’язуватися «вулицею» чи придушуватись у зародку. Вони мають вирішуватися з участю батьків, спільно з психологами, психотерапевтами, педагогами. Звичайною «пігулкою» цю проблему не вилікувати.

Головною передумовою формування повноцінної особистості підлітка є усвідомлення його батьками своєї місії щодо забезпечення дитині необхідної психологічної підтримки на етапі її самоствердження і пов’язаних з цим метань. Адже, як відомо, «поцілунок матері вартує тисячі «цілунків» психотерапевта», а реальне, близьке і надійне плече батька не замінити нічим іншим. Важко переоцінити важливість усвідомлення батьками реальності, згідно з якою їхня дитина, ще недавно цілком «зелена» і безпорадна, в усьому залежна від старших, починає перетворюватися на повноцінну особистість, із власним баченням світу і власним «Я». У цьому сенсі дуже доречним є алегоричне порівняння підлітка з кришталевою чашею в руках його батьків. Саме від їхньої мудрості та розважливості, поєднаної з обережністю та відповідальністю залежить те, чи простоїть ця чаша весь свій вік пустопорожньою, чи, може, з неї колись розпиватимуть ароматні напої вишукані гості, чи ж вона перетвориться на купу уламків під ногами самовпевнених «господарів».