ПЕРЕВІДКРИВАЧ ДО 70-РІЧЧЯ ІВАНА ДЗЮБИ

Іван Михайлович Дзюба не
надається до ювілейного жанру. Він — дуже жива, дуже активна людина, яка має власну, вистраждану і продуману позицію, свої культурні інтуїції і надзвичайно широкий культурний горизонт, він не споглядає, а завжди намагається діяти. З ним треба погоджуватися або сперечатися, а не ставити йому пам’ятники. Яких, до речі, він не потребує, бо уже давно воздвиг, не думаючи про це. Найгірший спосіб неприйняття Дзюби — це зверхнє ставлення до нього як до людини м’якої, розважливої, але надто невизначеної і схильної до компромісів. Дзюба не схильний до компромісів. Він — постать різко окреслена, послідовна і навіть по-своєму уперта. Що нічого не говорить про якості його характеру — Іван Михайлович дійсно людина неймовірно добра, шляхетна і щира. Просто справа в тому, що Дзюба сам визначив свою життєву позицію як певну альтернативу, протиставив її іншим позиціям в такий спосіб, що багато хто так і не зрозумів, в який колір треба його фарбувати. А спроби віднести Дзюбу до якихось політичних чи інших категорій безглузді — він із тих людей, які самі створюють еталони.

Може, найбільше непорозумінь пов’язано з яскравим початком політичної біографії Івана Дзюби, — з його книжкою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написану тоді, коли він ледве переступив вік Ісуса Христа, даруйте за такий піднесений літературний штамп. Цей витвір «самвидаву» пішов у світ 1965 року, через рік після початку післяхрущовської реакції, і мав надзвичайний резонанс в українському суспільстві і навіть у цілому світі. Сьогодні здається, що перевидання її не має сенсу — вона була породженням надій і ілюзій шістдесятих років; переповнена посиланнями на Леніна і партійні постанови часів «українізації», книга Дзюби може виглядати безнадійним анахронізмом. А пізніша історія боротьби навколо ідеології, сформульованої в книзі, закінчилася перемогою пануючого табору — ворогів автора, і Дзюба нібито здався.

І справді, було б дивно, якби ми сьогодні спробували реанімувати гасла і ідеали книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але я хотів би нагадати людям мого покоління, яке приголомшуюче враження справила вона на всіх — потаємних тоді — її читачів. І справа була зовсім не в маловідомих цитатах із Леніна — вони мало кого цікавили, більшість критично думаючої публіки тоді вже не розраховувала на відродження «справжнього ленінізму». Свіжим подихом історичного вітру було те переживання і усвідомлення національного почуття, яким жила відважна праця недавнього аспіранта академічного Інституту літератури.

У наш час, коли стали доступними документи і матеріали часів «української революції» 1917 року, можемо зрозуміти, що Дзюба почасти перевідкривав ту демократичну національну ідеологію, яка була напочатку програмною для незалежної України. В чомусь повторював Дзюба 1965 року і націонал-комуністичне світорозуміння 20-х років. Але українське національне світобачення, відкрите нам тоді книгою молодого дисидента, не повторювало пройденого. Це було гуманістичним і демократичним варіантом національних прагнень України XX століття, нечуваним для тодішнього суспільства. Вперше люди замислилися над «культурою національних почуттів» — ці слова з книги Івана Дзюби найбільше, мабуть, врізалися відтоді в пам’ять. Не забудьмо, що певний варіант націоналізму був цілком прийнятний для комуністичної диктатури — варіант, який примітивізував національні почуття до рівня провінційної самовдоволеності та ледь прихованого антисемітизму.

Був, звичайно, у книги і прямий політичний контекст. Після провалу хрущовських експериментів закінчилася і «відлига», і відтепер можна було сподіватися тільки на підтримку націонал-реформаторства з боку зміцнілої місцевої верхівки. Певні симпатії книга Дзюби, звернена безпосередньо до українського партійного середовища, там подекуди зустрічала. Але Україна була Вандеєю комуністичного консерватизму з багатьох причин. Націонал-комунізм, який міг би тоді народитися, вмер, так і не з’явившись на світ. Після досвіду багатьох національних «околиць» імперії, зокрема Литви, можемо оцінити, скільки Україна на тому втратила, причому саме на шляху демократичного розвитку.

Дзюба потерпів поразку, в тому числі особисту. Він не міг піти на відчайдушний і абсолютний опір владі так, як це зробили деякі його радикальні друзі-дисиденти. І зрозумів його найкраще близький йому по духу видатний український мислитель з американської діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він показав, що поразка виступів українських дисидентів 60—70-х років — це не просто торжество владних репресій, а й вияв глибокої духовної кризи нової української політики. Вона опинилася перед дилемою: або повернення до ідеології старого українського націоналізму, або фундаменталістський націонал-комунізм. Ні той, ні інший шлях не мав перспектив. Іван Дзюба не з особистісно-психологічних, а з ідейних мотивів не міг стати на шлях правого радикалізму, бо це суперечило тим гуманістичним засадам, на яких оперта була його культура національних почуттів. Не було тоді ще навіть і на обрії альтернативи демократичного характеру.

Але фундамент нової української політичної культури був закладений.

Кілька років тому вийшла в світ збірка статей Дзюби під назвою «Між культурою і політикою». Мені назва здається невдалою. Дзюба ніколи не був «між», не був і «над». Все, над чим він невпинно працював і працює, було єдиною цілісною культурно-політичною орієнтацією. Політичні проблеми Дзюба бачить з висоти світової культури, а світову і національну культуру бачить разом з її політичними заломленнями. Особливо хотілось би зазначити не раз підкреслювану ним тезу про те, що національна культура являє собою цілісність. Легко так говорити, якщо під культурою маєш на увазі декілька десятків чи й сотень творів, близьких тобі за спрямуванням. Але Дзюба відчуває всю культуру в її багатоманітних проявах. Він немов би бачить одночасно безліч дрібних подій, — кіносеанси в колись переповнених, зараз порожніх кінотеатрах, провінційні бібліотеки з їх злиденним побутом, книжки, які видаються масовими тиражами і яких ніхто не читає, і книжки маловідомих авторів, що приречені стати бібліографічною рідкістю і мали б бути відзначені як найвищі національні досягнення. Культура — це не книгозбірні і не полиці з кіноплівками, а це все те, що реально читають, слухають, сприймають, переживають одиниці і мільйони, кожен і всі. І саме ця культура є цілісним явищем на кожному етапі історії.

У 1990 році, напередодні проголошення незалежності, Іван Михайлович Дзюба виступив з доповіддю на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів «Україна і світ». На превеликий жаль, хоча ця доповідь не раз була опублікована в різних часописах, вона не стала предметом обговорення політичної еліти. А саме там з дивовижною широтою світогляду намічено — і в більшості правильно — геополітичні, етнічні, економічні, ідеополітичні та мовно-культурні перспективи становлення і розвитку України. Йдеться зрештою про те, що основною засадою розвитку української держави є культурна консолідація України, визначення тих культурних горизонтів, які тільки і спроможні «формувати націю», як зараз модно говорити. «Формування нації» переважно розуміється як охоплення всього населення, принаймні її етнічно-української більшості, політично-патріотичною державницькою ідеєю. Неважко побачити в підтексті цієї платформи старий стандарт з полярною заміною політичних цінностей. Згодом, з наростанням економічних труднощів, ідея культурно-політичної орієнтації нової України як основи визначення національного інтересу все більше відходить на другий план, повертаючись на круги «залишкового фінансування». Хочеться ще і ще раз підтримати ідею культурного самовизначення країни як передумови формування її політичного Я.

Серед проблем, пов’язаних із культурними перспективами України, Дзюба має сміливість у всій гостроті поставити проблему українсько-російських відносин. Дзюба, безумовно, — прихильник унезалежнення української культури від російської. Така позиція з погляду російських патріотів найчастіше ототожнюється з українським націоналізмом. Не можна не погодитися з Іваном Дзюбою в тому, що незалежності політичної не можна досягти без незалежності культурної, духовної. Разом з тим Дзюба, видатний дослідник історії всіх культур колишньої імперії, зазначає особливу роль російської і російськомовної культури в Україні, де вона ніколи не була (думаю, і не буде) «іноземною культурою» (відповідно мова — мовою «іноземної держави»). Справа не лише в тому, що російська мова є рідною мовою для дуже значної частини українців. Я б підкреслив ту обставину, що українська культура довго розвивалась за умов імперії, де російська мова була мовою койне, верхнього шару професійної культури, в яку величезний внесок зроблено і українцями. Зменшення домінування російської культури в Україні, на думку Дзюби, має йти не шляхом витіснення чи заборон, а шляхом зростання потенціалу української національної культури та дедалі ширшого засвоєння явищ інших культур Європи і світу. Головне в тому, щоб, не втративши нічого із здобутків російської культури, усунути її денаціоналізуючий вплив. Важко не погодитися з цією думкою.

У творчості Дзюби завжди була й інша тенденція, я б сказав, приховано-прометеїстська. Українська культура мала і має для культур народів колишньої Росії та СРСР ту принадливу рису, що вона була позбавлена огидних імперських шовіністичних претензій. Це був той варіант загальноімперської культури-койне, який підтримував із розумінням національну самобутність «малих націй». Блискуча праця Дзюби «Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого» — це й історико-літературний есей про жорстокість і гуманізм, і гострий політичний памфлет про сьогодення. Не випадково Україні вдалося налагодити прекрасні стосунки з Польщею попри всі історичні проблеми, якими захаращені наші минулі шляхи. Над Україною не висить тягар втраченої великодержавної величі, фантомний біль, який спотворює світосприйняття навіть у деяких високих російських інтелігентів. І це робить країну відкритою не тільки на Захід, але й на Схід.

...А головне про Дзюбу і не сказано. Хіба можна переказати все те, що написав Дзюба про Шевченка — побачивши його і через Гюго, і через Шиллера! Хіба можна одним словом сказати, як побачив Дзюба велич нещасного Довженка, і що він близького почув у Зеєва Жаботинського, і як він дозволив нам пережити скіфські відгомони в українському степу, міфологію давньоруської старовини, барокову вишуканість українських XVII—XVIII віків, — зрештою, все те в українській культурі минулого і сучасного, що дозволяє нам відчувати себе приналежними до особливої української історії і водночас впевненіше дивитися в майбутнє!

Ще годилося б сказати, що академік Іван Михайлович Дзюба — колишній міністр культури, академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, редактор журналу «Сучасність» і так далі, і так далі. Для будь-кого іншого це було б перерахуванням визнань різноманітних чеснот ювіляра. Щодо Дзюби, то всі посади, які він обіймає, свідчать насамперед про його надзвичайну відданість справі України, яку він безмежно любить, готовність до саможертви і непідробну скромність. Мені б хотілось, щоб список посад, що їх обіймає ця видатна людина, був якомога коротшим, — щоб наш ювіляр міг якомога повніше реалізувати свій далеко ще не використаний інтелектуальний потенціал.

А насамперед — доброго Вам здоров’я, дорогий наш Іване Михайловичу!