ПЕРЕВІДКРИТТЯ

Папа Римський Іван Павло II, попри все, завітав в Україну. Більше того, він щасливо залишив нашу землю, яка виявилася фатальною для двох його попередників, котрі знайшли на території сучасної України мученицьку смерть (про що напередодні візиту невпинно нагадували російські ЗМІ, які симпатизують Московському патріарху). Папа, звісно ж, не марновірний, тому в Україну таки приїхав.

Папа,
якого ми чекали

Папський візит приніс нам відкриття. Не те щоб просто несподіванки якісь, радше, констатація відомого факту, але несподівано яскрава констатація. Показова до різі в очах. Приміром, нам, незалежно від нашого віросповідання чи його повної відсутності, було кинуто в очі те, що ми живемо в поліцейській державі. Що наші хвалені 10 років незалежності не наділили нас почуттям власної гідності, що личить людині. Що наша влада як і раніше ставиться до власних громадян, як до плебсу, який треба по змозі загнати в стійла й не показувати пристойним людям. Папі Римському, приміром. Дивним чином навіть споруди для «глядачів» на льотному полі «Чайки» й нагадували саме стійла для худоби, які надійно охороняються. Але це, звісно, лише асоціація...

Папі Римському, між іншим, не догодиш: старалися, прибрали з вулиць «сторонніх», змусили жителів околишніх будинків тримати вікна зачиненими, із підземного переходу на Майдані Незалежності півгодини не випускали народ, перекрили центральні вулиці (ті, які досі не перекопано), «зайвих» і зовсім у місто не впустили, а вередливий понтифік однаково невдоволений. Між іншим, від супроводжуючих Папу ми чули, що настільки суворих заходів до місцевого населення при приїзді понтифіка не вживали ні сумнівно демократичні режими Латинської Америки, ні точно недемократичний режим Іраку.

Найнеприємніше те, що ми й так усі це знаємо. Що ми це передбачали — що буде давка в метро, що неможливо буде дістатися місця роботи, що півміста буде оточено й міліціонери грубовато-прямодушно пояснюватимуть тобі «туди не ходи, сюди ходи». Але наша байдужість виявилася навіть вищою від нашої цікавості. І не в тому річ, що «це не наш Папа». А в тому, що, дозволяючи чинити так стосовно себе, ми визнаємо, що заслуговуємо на таке ставлення. Наша влада у вихованні власних громадян перевершила всі тоталітарні режими: ті трималися на страху, тож самі боялися сміливих, а наша держава тримається на байдужих, тож може не боятися нічого — якщо навіть знайдеться ненормальний ентузіаст, його запал потоне в загальній байдужості, наче крик у подушці...

З іншого боку, чого добилася наша влада, змусивши Папу благословляти безлюдні вулиці столиці? Безсумнівно, вона змусила Іоанна Павла II засумніватися у своїй популярності. Справді, либонь запрошували вони понтифіка не для благословення бажаючих це благословення одержати, і — нехай відпочине Московський патріархат — не для посилення популярності якоїсь церкви чи християнства загалом, а для популяризації себе на тлі візиту Папи Римського. У міру нашого дедалі більшого збайдужіння, наша влада (й це цілком закономірно) втрачає критичність стосовно себе. Ось і наш Президент чомусь вирішив, що Папа зі своїм візитом стане непоганим фоном для популяризації його, Президента, персони. Ні, не в Україні — тут це вже не варте особливої праці. У світі, певна річ: попри «підступи ворогів демократії», Президент України приймає главу держави Ватикан, котрий має, зазначте, високий моральний авторитет у світі. Чим наша держава вкотре декларує свій «європейський вектор». Зручно, погодьтеся: за Папою та його візитами справді стежать у світі.

Правда, розрахунки не справдилися: хоч як погано виглядав старий і хворий Папа Римський, на його тлі наші до непристойності квітучі «представники еліти» виглядали блідо. Справа навіть не в тому, що під час промови Президента в Маріїнському палаці Папа не міг стримати позіхання — декотрі представники еліти також не могли стримати позіхання під час промови Президента. Більше різонуло те, до якої ж міри українська «висока еліта» не вміє поводитися. Те, що вона переважно не вміє чітко викладати свої думки, було особливо помітно на тлі чудової української промови Папи, для якого українська не рідна й навіть не «державна» мова. Дивно виглядала вся ця еліта, що товклася біля крісла Папи, шикувалася в чергу, аби потиснути понтифіку руку чи поплескати панібратськи по плечу, чи розцілувати в обидві щоки, чи притиснути до великого черева.

Я розумію, що Папа нашій країні — явище нове, і ніхто чітко не знає, як поводитися — ну не цілувати ж йому руку на офіційному прийомі... Але ж не бракує державних чиновників великих і маленьких, котрі могли з’ясувати тонкощі ватиканського протоколу ще до візиту та провести короткий лікнеп... А як, приміром, оцінити поведінку Президента, котрий вийшов під кінець літургії до імпровізованого вівтаря, на якому щойно відбулося освячення Святих Дарів, і з офіційним виглядом потиснув Папі руку, підняту для благословення? А як поставитися до його запізнення на літургію у Львові, оцінене навіть терплячими представниками Ватикану як порушення всіх і всіляких правил — і світських, і церковних? Ось вам і ще одне «перевідкриття» візиту Папи: обличчя нашої еліти, яка чи не вміє поводитися в принципі, чи вже давно й остаточно втратила почуття необхідності демонструвати свою культуру хоча б «на людях». І що характерно: представлена в Маріїнському «еліта» складалася головним чином із політиків. Тож я не стала б слідом за багатьма ЗМІ говорити, що українська політична еліта виграла від візиту, оскільки на неї подивився весь світ: картина очам світу відкрилося досить-таки невиграшна.

Неприємно писати про це, але обличчя нашої журналістики теж «перевідкрилося» на тлі папського візиту. Навіть знаючи не з чужих вуст специфіку роботи журналіста, неприємно було відзначати, що курили під час літургії тільки в журналістському секторі. Що «телепанночки» використовували «паузи» у службі — тобто моменти, коли ніхто не говорить у мікрофон (а це були моменти освячення дарів і загальних молитов) — для запису «стендапів» із не зовсім грамотними текстами. Що коментатор УТ-1 використовував ті ж таки «паузи», аби повідомити аудиторію про ексклюзивні права на трансляцію візиту та про те, що трансляцію цю нині дивиться весь світ. Є привід замислитися над співвідношенням світськості, компетентності й етичності у власній роботі. Адже ми часто самі не помічаємо, як стаємо аж ніяк не менш цинічними у своїй діяльності, ніж ті люди й ті ситуації, із якими ми зіштовхуємося за своїм службовим обов’язком...

Дві України

Звісно, столиця місце офіціозу. Тут близько до влади, тут зона підвищеної відповідальності, тут заради того, щоб не допустити людей у місто, з самого початку завищили число потенційних прочан. У результаті Папа вів служби для напівпорожніх секторів на величезному льотному полі, а прочани, як у старі добрі часи, ночували просто неба, блукали вночі лісами й полями Київської області, тобто зазнавали поневірянь, як і належить прочанам у «святу землю», якою в даному випадку виступала негостинна столиця нашої батьківщини.

Я тепер знаю напевно: є дві України. Це теж, між іншим, «перевідкриття» візиту Папи. Я, правда, ще не впевнена в тому, як саме вона ділиться. Я навіть думаю, що кожного разу вона ділиться по-новому: коли на «столицю та все інше», коли на «Схід і Захід». Ось тепер вона поділилася на Київ і Львів. Причому в даному випадку це навіть не так географічний поділ, як культурний. У Львові, між іншим, прочан було куди більше, ніж у Києві. А стосовно старанності правоохоронців, то тут доходило навіть до більшого абсурду, ніж у столиці. У Києві, приміром, не було репетицій проїзду «папамобіля» вулицями міста. Тут не пропонували вагітним жінкам лягати в лікарню заздалегідь, так само як і всім невпевненим у своєму здоров’ї, оскільки «швидкі» у дні візиту не обслуговуватимуть городян. А либонь коли над цим замислитися — жах бере: помираючу людину залишать помирати, бо проїзд містом закритий, а медики зайняті обслуговуванням візиту глави церкви, котрий у свою чергу постійно наголошує на «увазі до маленької людини», братерській любові та взаємодопомозі...

Тож у Львові режим був не слабшим, ніж у столиці. У цьому плані Україна, безумовно, єдина й неподільна. Та попри це, там зібралася величезна кількість прочан, на вулицях, якими мав був проїжджати Папа, було велелюдно. Публіка шуміла, а з особливо слабкими нервами ридали від щастя, що дожили до цього світлого дня. Те, що я на початку статті писала про байдужість, найменшою мірою не стосується «львівської частини» візиту. Події у Львові змусили думати, що загальне отупіння та байдужість ще не засмоктали нас остаточно й безповоротно. Що є певні сили, спроможні змусити наших людей бути разом в ім’я чогось вищого й водночас людяного. Те, що відбувалося на папських літургіях, спантеличувало навіть доблесних правоохоронців, котрі вперше, здається, бачили такі зібрання людей — масштабні, екстатичні й цілком неагресивні. У результаті люди в уніформі спантеличено крутили головами й із помітною цікавістю зазирали в чаші-дароносиці.

Львів також було «перевідкрито» цим візитом. Як столицю католицької України. Між іншим, частина населення Центральної та Східної України й навіть Росії, обминувши Київ, поїхали на зустріч із Папою саме до Львова. Оскільки столиця українського католицизму саме там — і це вище географічних міркувань. Львівський тріумф Папи був насправді тріумфом релігійності одного регіону нашої країни. Можливо, тріумфом його культурної самоідентифікації. Зазначте, Папа зустрічався в Києві з «елітами» й іншими посадовими особами, а у Львові — з паствою, наче відмежувавши цим царство кесаря від царства духу. У Києві він був змореним й апатичним, тоді як у Львові — веселим і співав зворушливі пісеньки, як і заведено «серед своїх».

Смішно згадувати хлопця в шароварах і дівчину в віночку, котрі підносили Папі подарунки в Києві — це «офіційне» втілення України. Нікому не спало на думку, наскільки недоречним був цей козацький колорит. І наскільки різко ця недоречність дозволила відчути, що в нашій «єдиній і неподільній» існує справді принаймні дві України, які не можна звести до спільного культурного знаменника. І судячи, приміром, зі святкування Дня молоді в Києві й у Львові, що припало саме на час перебування в цих містах понтифіка, культурний кордон між двома Українами розмиється ще не скоро.

Ясна річ, я не знімаю відповідальності з тих, хто міг (і мусив спробувати) підготувати зацікавлених людей до гідної зустрічі в Києві. Можна було, нарешті, тісніше співробітничати чи бодай спілкуватися з владою та переконати її не перегинати палицю з заходами безпеки, унаслідок чого багато бажаючих не пішли «на Папу» в Києві. Цілком поділяю претензії до підготовки, висловлені шановними представниками католицьких церков. Але кому ці претензії адресовано? Судячи з усього, усі сили церкви щодо підготовки «людських ресурсів» зосередилися саме на Львові. І це ще раз виділяє це місто й регіон у щось особливе й окреме. Ми зайвий раз могли переконатися в цій «особливості» й «окремості». У даному випадку на прикладі живого вияву релігійності. Причому не релігійності, замішаної на фанатизмі й політиканстві, яка змушує кидатися під лімузини владик і викидати з церков «інакших» християн, а позитивної релігійності, яка дарує можливість плакати від щастя й вірити в диво. Саме така іпостась релігійності, можливо, робить людей кращими...

Церковний трикутник

У центрі уваги під час візиту Папи в Києві перебувала й Українська православна церква Московського патріархату. При цьому особливу цікавість викликали навіть не можливі пікети чи «хресні ходи протесту», а те, хто і яким чином вітатиме Папу на українській землі від імені православ’я. Чи відбудеться той екуменічний діалог, про який так довго говорили католики та ЗМІ. Поспішаю заспокоїти вболівальників московської команди: діалог не відбувся. Папа не зливався в молитві ні з канонічною, ні з якоюсь іншою православною конфесією України, хоча представники УПЦ КП й УАПЦ були присутні на його службах «у залі». Але також «у залі», хоча й «на гальорці», можна було примітити й представників УПЦ. Правда, невисоких чинів.

З ініціативи Держкомрелігії Папа Римський зустрівся в Колонному залі ім. Лисенка з представниками різних конфесій. Тут можна було бачити наскільки програв митрополит Володимир із політичного погляду, проігнорувавши цю зустріч. Утім, Патріарх Філарет, котрий за відсутності «канонічного» владики мав право першого слова від імені українського православ’я, теж нічого не виграв. Попри те, що у своїй промові Патріарх декларував відкритість до екуменічного діалогу, цього діалогу не було. Зарубіжна преса поквапилася оголосити про «провал» ватиканської екуменічної політики на сході, посилаючись на те, що представники УПЦ не зустрілися з Папою. Але папський глашатай Х.Наварро-Вальс повідав, що Папа — реаліст, тож і не чекав такого легкого розв’язання проблеми, а надію на те, що діалог таки відбудеться, він не втрачає. Зрештою і сам Папа, і кардинал Любомир (Гузар) просили прощення за всі кривди, заподіяні вірними їхніх церков представникам інших конфесій. Чекаємо відповіді...

Певною мірою насторожили слова предстоятеля УГКЦ про те, що об’єднати греко-католиків і православних в Україні «може лише диво» — ще донедавна УГКЦ вела діалог з УПЦ КП й УАПЦ. Проте останнім часом ситуація дещо змінилася. Дві православні конфесії, здається, знайшли опору в Константинопольському патріархаті, який досі займав вкрай обережну позицію стосовно України. Не виключено, що вони повинні завдячувати за це зокрема Папі Римському, котрий таки приїхав в Україну і цим підтвердив її статус як і католицької країни. Авторитет католицької церкви на нашій землі після візиту понтифіка досить високий: політики й журналісти зуміли забарвити цей візит тоном «входження в Європу», а католики змогли принаймні на прикладі одного регіону продемонструвати привабливе обличчя католицизму. Тож православним конфесіям є над чим замислитися, з огляду на наявність у нашій країні чималої кількості «стихійних християн», котрі не відносять себе (поки що) до жодної конфесії. Можливо, зокрема й тому УПЦ КП і УАПЦ поспішили дійти згоди, а Константинополь не відмовився цю згоду прийняти. І ось уже говорять про об’єднальний собор не як про щось далеке й малореальне, а як про мало не доконаний факт. Залишається чекати та сподіватися, що таке сквапне об’єднання не призведе до чергового розколу, а ідея Української Єдиної Помісної церкви не виродиться в створення якоїсь УПЦ (об’єднаної).

Імовірно, найближчим часом ми будемо спостерігати певну поляризацію церковних сил між «трьома Римами». На якийсь час, виконуючи заклик понтифіка, приховають взаємну ворожість чи, радше, взаємне здивування греко- й римсько-католики — галичани й поляки. Папа так багато слів присвятив цьому примиренню та закликам забути колишні кривди, що істинні католики не можуть залишитися глухими до такої відозви. На певний час вщухнуть і пристрасті греко-католиків щодо автокефалії. Скоріш за все, популярність цих конфесій — передусім УГКЦ — зростатиме й у зв’язку з обіцяною розробкою соціальної програми. Папа Римський пообіцяв, що наступного року відбудеться Собор УГКЦ, присвячений важкому соціальному стану жителів України, на який церква не може дивитися байдуже. Хочеться вірити, що такий Собор відбудеться.

УПЦ КП й УАПЦ, як уже відзначалося, посилено домагатимуться константинопольського заступництва, оскільки стає ясно, що впорядковувати канонічне життя церкви доведеться — на одній національній ідеї церква вже не виїде, а конкуренти підпирають...

УПЦ по своєму непогано вийшла зі становища. Без великих політичних виграшів, зате й без особливого ризику бути незрозумілою. Москва ще раз переконалася, що за УПЦ можна бути спокійною. Утім, саме це, скоріш за все, похитне становище «московської» церкви в Україні — промосковські настрої помалу згасають. Але це в людей, а наші православні церкви як і раніше більше орієнтуються на владу. Тож почекаємо виборів разом з УПЦ...

* * *

У першій своїй проповіді на українській землі в день, коли католики святкують народження Іоанна Хрестителя, Папа Римський відзначив, що бачить у цьому знак провидіння: на початку його паломництва він звертається до посланника, котрий готував шлях Христу. Папа, певне, запропонував себе в ролі такого світлоносного посланника. І, між іншим, це знайшло живий відгук у душі народній. Це ще одне — останнє «перевідкриття», яким я хочу поділитися: наше жагуче очікування дива. Чекання, висловлене всіма, починаючи з Президента й закінчуючи паломницею з Луганської області: ось приїде Папа, благословить нас і життя в нас налагодиться. Пам’ятаєте, такі очікування дива супроводжували нас усе наше життя. Чомусь нам притаманно вірити, що тільки диво спроможне змінити наше життя. Чомусь ми завжди скидаємо з рахунків себе, свої сили, можливості, таланти. Ми чекаємо дива. А може, цього разу воно справді відбудеться? І перевідкриття зміняться перетворенням...