Перерваний політ, або За добу до початку епохи «Х»

Закінчення.
Початок у №10 від 13 березня 2010 р.

Мені не відомо, що написав Щербицький у звіті про свій візит до США. Але в розділі, присвяченому зустрічі в Овальному кабінеті Білого дому, доречно було б написати: «На Рейгані де сядеш, там і злізеш». Або: «Чим сильніше на нього тиснути — тим сильніше він тиснутиме у відповідь».

Але, маючи рішучий характер, Рейган, проте, не був упевнений у своїй правоті. Після зустрічі із Щербицьким у розмові з Джорджем Шульцом він сумнівався, чи правильно вчинив, коли, реагуючи на «жорстку гру українця, розізлив його». Держсекретар запевнив президента: той діяв як належить, «показавши росіянам, що залякуванням нас не візьмеш».

Згодом господар Білого дому надішле Щербицькому листа, в якому нагадає про зустріч із ним, про «відвертий обмін думками з питань, що мають важливе значення для американського та українського народів» і висловить сподівання, що пан Щербицький матиме нову нагоду відвідати Каліфорнію (де Рейган був губернатором) та побувати в інших місцях багатоликої Америки.

Що то було: формальний лист чи прояв поваги? Рейган був людиною доброзичливою і сентиментальною, а отже, цілком міг відчути особисту симпатію до Щербицького…

Зустріч Щербицького з Рейганом 7 березня в Білому домі завершила ділову частину візиту. Наступного дня він вилетів з ознайомлювальною поїздкою до Техасу, а потім — до Каліфорнії. Я не брав участі у висвітленні цих подій, остання з яких стане драматичною кульмінацією візиту. І ось чому…

Як я схибив з іншим В.В.

Постійне спілкування із Щербицьким, хоч і було пов’язане виключно з висвітленням візиту, чомусь упевнило дипломатів радянського посольства в тому, що я його родич чи принаймні близька до нього людина. Зрештою, навіщо було відряджати спецкора з Нью-Йорка, якщо у Вашингтоні є відділення, укомплектоване найкраще у всій закордонній мережі ТАРС? Я не підтверджував і не спростовував цього враження дипломатів, які мислили за бюрократичною схемою.

У той час пересування радянських журналістів, як і працівників посольства СРСР та інших наших установ, територією США обмежувалося 25-мильною зоною. (Цей захід офіційний Вашингтон запровадив у відповідь на обмеження в Радянському Союзі щодо американських громадян.) Тож на рівні ТАРС і посольства було вирішено подати нотифікацію до держдепартаменту про те, що я супроводжуватиму радянську делегацію в подорожі по Америці.

І треба ж було мені схибити через свій клятий трайбалістський інстинкт! Я вирішив поспілкуватися з помічником В.В. — Віталієм Врублевським:

— А, знаєте, ми земляки? До Техасу і Каліфорнії полетимо разом.

Мій співрозмовник сприйняв цю звістку не вельми прихильно:

— Розумієте — у цій країні ми не господарі, — відповів він. — Та й місця в літаку немає.

Наскільки пам’ятаю, радянська делегація вирушала з американської столиці літаком ВПС США. Невже в ньому було так затісно?

Певно, причина крилася в іншому — психологічному чиннику. Я, вочевидь, був зайвим у компанії, що вже добре порозумілася. Замість кореспондента ТАРС, в очах іншого В.В. я несподівано став просто киянином, якому можна було легко відмовити.

До того ж вашингтонський етап візиту, який ми з колегою широко висвітлювали, минув. Решта поїздки обіцяла бути переважно пізнавальною. З Техасу і Каліфорнії надійшло тоді лише кілька коротеньких повідомлень. Їхній автор — політичний оглядач «Известий» Станіслав Кондрашов, який супроводжував делегацію (а маркували їх як тарсівську інформацію).

Так я підвів фірму і самого себе: не побачив ані екзотичного Техасу, ані процвітаючої Каліфорнії. І досі шкодую, що так схибив, довірившись земляку, і не наполіг на своєму. Подібних помилок у професійному житті я більше ніколи не припускався і нікому не раджу.

Післямова для роздумів

Цей прикрий прорахунок — дрібничка на тлі подій, які розгорнуться невдовзі по той бік Атлантики. Справдилося те, що було зображено на популярній карикатурі, опублікованій в одному з американських тижневиків. На ній — кремлівська геронтократія, як називали у США сивочолих членів політбюро ЦК КПРС. Поряд — смерть із косою, яка запитує: «Хто наступний?». Наступним став невиліковно хворий на емфізему легень, цироз печінки та на цілий «букет» інших недуг генсек Черненко.

Я не був свідком того, що відбувалося в іншому кінці Америки у зв’язку з драматичними подіями в СРСР. Тож пошлюся частково на В.Врублевського. У книзі «Владимир Щербицкий: правда и вымыслы», в якій візиту його шефа до Сполучених Штатів присвячено коротенький розділ, він розповідає, зокрема, як уранці наступного дня після прибуття до Сан-Франциско Щербицький заїхав до радянського генконсульства, щоб зателефонувати у посольство у Вашингтоні. «Коли В.В. вийшов із кабінету, то за його напруженим обличчям ми зрозуміли, що сталося те, чого, загалом, усі очікували, — свідчить Врублевський. — Щербицький підтвердив: помер Черненко». «Щоправда, відкритим текстом йому цього не сказали. Питається, від кого приховували те, що було відомо всьому світові?», — обурюється помічник В.В.

Показово, що радник президента з національної безпеки Роберт Макфарлейн, аби повідомити новини з Москви, зателефонував Рейгану о 4-й годині ночі. Щодо В.В., то головне питання в тому — навіщо приховували секрет, якого не було?

Візит радянської парламентської делегації, який мав завершитися 13 березня в Нью-Йорку, не дотягнув до чортової дюжини. В.В. добре розумів: у зв’язку з драматичними подіями в Кремлі його ставки як члена політбюро надто високі, а отже, бути пасивним спостерігачем, та й ще на такій відстані, — для нього політична смерть. Відтак він, не вагаючись, вирішив перервати візит і повернутися додому.

Цьому завадила затримка у Сан-Франциско: треба було перегнати до Нью-Йорка з Куби
Іл-62, а зробити це чомусь не поспішали. Чому? «Чи так відбувалося насправді, чи було вирішено притримати Щербицького за кордоном, від гріха чимдалі, судити не берусь», — обтічно уникає відповіді на кардинальне питання Врублевський.

Не посилаючись на припущення й висновки, хочу звернути увагу до дивовижної аналогії. У той час, як Щербицький застряг в Америці, іншого члена політбюро і претендента на роль кремлівського господаря — Григорія Романова «занесло снігом» у Паланзі, де він відпочивав. Керівництво республіки отримало таємний наказ з Москви не розчищати там злітно-посадкову смугу. Відразу вгадується той самий «почерк», що й в Америці.

Ще не встигло охолонути тіло померлого генсека, як у Кремлі розпочалася запекла боротьба за владу. Реймонд Гартофф — відомий політолог з нью-йоркського Інституту Брукінгса, де нині розробляють геополітичні доктрини для адміністрації Барака Обами, зауважує: «Хоча питання про те, хто буде спадкоємцем Черненка, швидко вирішилося й було загальне розуміння того, що перший у черзі після його смерті — Горбачов, воно лишалося відкритим. Амбітні плани стати його наступником виношували Романов і Гришин. Вони сподівалися на підтримку Тихонова, Кунаєва і Щербицького (якби він був у той час у Москві, а не в США)».

Згадує Григорій Романов:

«Коли помер Черненко, я відпочивав у Паланзі. Щербицький був із делегацією Верховної Ради СРСР в Америці. Кунаєв був у себе в Алма-Аті. Про те, що ніхто з нас трьох не стане голосувати за Горбачова, в ЦК знали всі.

У підсумку — ні мені, ні Кунаєву взагалі ніхто нічого не сказав, а Щербицький вилетів до Москви, але не встиг на засідання політбюро, на якому обговорювали кандидатуру генерального секретаря. Мене поставили перед фактом, і я написав заяву за власним бажанням…»

Згадує Микола Рижков:

«…Двох не було: Кунаєв не встиг прилетіти з Алма-Ати, Щербицький не вчасно застряг в Америці. Їхню відсутність ввічливо врахували. Призначили повторне засідання політбюро — перед пленумом, котрий відбувся наступного дня, в понеділок. Забігаючи наперед скажу, що Щербицький і на нього не встиг, а Кунаєв вирішив для себе ліпшим промовчати».

Версія Михайла Горбачова — як зазвичай, плутана й непереконлива. В інтерв’ю Володимиру Познеру він заявив: «я не збирався, загалом-то, сильно (в генсеки. — А.С.), політбюро проходило наступного дня, коли всі приїхали, окрім Щербицького, котрий був аж в Лос-Анджелесі (насправді друге засідання політбюро відбувалося вночі. — А.С.)». Як іронічно висловився телеведучий, на ньому панували «тиша, гладь та Божа благодать». А В.В., перебуваючи у США, виявляється, заявив, що «найвірніше рішення — це кандидатура Горбачова». При цьому Михайло Сергійович послався на свідчення директора Інституту США і Канади Арбатова, котрий швидко прилаштувався до нового генсека.

Зміна влади у Кремлі набрала шалених обертів. Після смерті Андропова наступного живого мерця — Черненка обрали генсеком на четвертий день. Після його кончини Горбачов посів місце свого попередника менш як за добу.

Існує версія, згідно з якою він переміг з різницею в один голос. У такій критичній ситуації присутність Щербицького і його позиція могли відіграти вирішальну роль. Розтиражована версія, що Щербицький «зробив свій вибір на користь Горбачова», здається мені непереконливою. Якщо це справді було так, то чому Горбі не поцікавився його думкою і по суті вивів з політичної гри?

Свого часу Щербицький висловив незгоду з ідеєю Хрущова поділити партійні органи на промислові та сільськогосподарські і — опинився у дніпропетровському засланні. І тільки після усунення від влади Хрущова й приходу Брежнєва відбувся його кар’єрний злет. Чи здатен був один з останніх «могікан» на активну участь у протистоянні між старою і новою кремлівськими гвардіями тепер — уже після того, як чи то відмовився стати спадкоємцем Брежнєва, улюбленцем якого був, чи то програв боротьбу за владу в Кремлі підступному Андропову, котрий вивів на кремлівську орбіту Горбачова? Відповіді на це запитання, певно, вже ніхто й ніколи не дасть.

Епоха «Х» — горбачовська «перебудова» прискорить розвал радянської імперії, єдиної, що лишалася на мапі світу. Однак забивши останнього цвяха у труну анахронічної комуністичної системи, вона відкине паралізоване матеріально й духовно суспільство на багато десятиліть назад — до «дикого капіталізму»: прихватизації, внутрішньої колонізації та безпрецедентного у новітній історії соціального розшарування на купку олігархів і люмпенізовану масу суспільства. У Росії цей процес відбуватиметься під машкарою боротьби за демократію, в Україні — за утвердження незалежності.

Очевидно, що ані Щербицький, ані будь-який інший представник старої кремлівської гвардії не були спроможні врятувати агонізуючу систему, хоча СРСР ще мав певний запас міцності (як на мене, більший, ніж теперішня декларативно незалежна Україна). Спроби ж Горбачова реформувати, спираючись на антиреформаторські сили, систему, яка не підлягала реформуванню, від самого початку були приречені на провал.