Перед польотом

Ім’я Левка Мацієвича, видатного інженера і конструктора, одного з перших вітчизняних льотчиків, засновника першої на Наддніпрянщині політичної партії, яка ставила за мету здобуття самостійності України, громадського діяча і патріота, недостатньо відоме в нашій державі.

А тим часом у маленькому містечку Олександрівці, що на Кіровоградщині, 13 січня, в день його народження, у поштовому відділенні відбудеться спецпогашення конверта з його зображенням, демонструватиметься фільм, свого часу знятий «Укртелефільмом», до меморіальної дошки Левка Мацієвича покладуть квіти. Саме до 130-річчя видатного земляка художник Федір Лагно створив великий портрет Левка Макаровича, який, очевидно, після відзначення ювілею займе своє місце в експозиції районного краєзнавчого музею чи кімнати-музею Левка Мацієвича.

Річ у тому, що саме тут, в Олександрівці, у будинку, що нині на центральній вулиці містечка, народився той, хто став легендою вітчизняного повітроплавання.

І хоча за радянських часів ім’я Мацієвича було практично невідоме — Революційну Українську партію, одним із засновників якої був земляк олександрівців, тодішня влада вважала дрібнобуржуазною й націоналістичною, — знайти цей будинок для місцевих краєзнавців, власне, не становило проблеми. Після Мацієвичів (мати, Тетяна Федорівна, походила з духовного стану, батько, Макар Дмитрович, працював бухгалтером на місцевому цукрозаводі, який тоді орендував торговий дім Яхненків-Симиренка; вони мали дев’ятеро дітей) тут жив заможний чоловік Волошиненко, якого було розкуркулено, будинок перейшов у комунальну власність. Тут містилися різні установи — прокуратура, спорттовариство «Колос», управління газового господарства. В новітні часи його орендує у місцевої влади кіровоградський підприємець Володимир Калина. Коли постало питання про відкриття кімнати-музею, він без вагань поступився однією кімнатою і тепер певною мірою утримує її, сплачуючи комунальні послуги за весь будинок.

Кімнату-музей відкрито лише у 2003 році. Першими долею Мацієвича зацікавилися тодішній голова обласної організації Української соціал-демократичної партії (саме з партії, заснованої Мацієвичом, виникла УСДП, і саме за участь у таких організаціях його виключили з Харківського технологічного інституту, де він здобував освіту після закінчення Третьої Київської гімназії), відомий літературознавець, нині — віце-президент НаУКМА Володимир Панченко і олександрівські краєзнавці Василь Білошапка та Іван Петренко. Володимир Панченко став автором кількох публікацій про Левка Мацієвича, за сприяння тодішнього голови УСДП Василя Онопенка до 120-річчя видатного інженера і конструктора на будинку відкрили меморіальну дошку (скульптори Аркадій Мацієвський та Віктор Френчко). Їх нині в Україні дві: перша, за десять років до олександрівської, з’явилася на приміщенні колишнього Харківського технологічного інституту (нині НТУ «Харківський політехнічний інститут») з ініціативи небожа Левка Макаровича Валодимира Рудька. Мацієвич як вважався неблагонадійним у Російській імперії — зі студентських років перебував під наглядом поліції, так залишався ним і для радянської влади. Тому тільки після звернення до космонавтів та їхнього втручання у цю справу було встановлено меморіальну дошку винахідникові першого у світі авіаносця та 14 моделей підводних човнів, авторові ідеї двигуна для надводного і підводного плавання (цей принцип втілили тільки через десятиліття по смерті Мацієвича, коли з’явились атомні підводні човни), льотчикові, який першим в історії авіації Росії підняв у повітря пасажирів та здійснив нічні польоти.

До речі, саме після цього Василь Білошапка звернувся через тоді всесоюзну газету «Воздушний транспорт» до громадськості з пропозицією зібрати кошти на створення музею у рідному містечку Левка Макаровича. Належного відгуку звернення не викликало. Потім було ще не одне — так само безрезультатні — звернення до владних інституцій, у тому числі й до Міністерства культури. І коли справа здавалася вже зовсім безнадійною, допоміг земляк, уродженець Олександрівки, нині російський підприємець Борис Кузик.

Василь Білошапка працював в архівах Харкова (до речі, там збереглося чимало документів, які чекають ґрунтовнішого опрацювання), в обласному архіві, що дозволило підготувати пристойну експозицію. Придбали меблі тих років. Іван Петренко, зокрема, відзначає готовність багатьох людей допомогти, посприяти збереженню пам’яті про видатного земляка. Чого не скажеш про владу. Вона не поспішає зробити навіть те, що не потребує особливих матеріальних затрат: вулиця Мацієвича знаходиться на задвірках — на околиці Олександрівки, а будинок, у якому він народився, стоїть на розі вулиць Леніна та Чкалова (!?)

Очевидно, чиновницька запопадливість, яка була категорично ворожа його натурі, і стала причиною трагічної смерті молодого й надзвичайно талановитого винахідника. Один із його проектів (а їх у нього було чимало, і успішних, досить сказати, що Левко опікувався виготовленням на заводах Круппа перших підводних човнів Росії) отримав підтримку Миколи II і мав бути профінансований з державної скарбниці. Чиновники ж вимагали ще якогось доказу… І Мацієвич вирішив довести це їм не по-бюрократичному гарно й ефектно. У жовтні 1910 року під час всеросійського свята повітроплавання, коли він уперше підняв у повітря пасажирів, серед яких були тодішній голова Держдуми Росії Гучков та прем’єр Столипін, винахідник наважився додатково встановити рекорд висоти, злетівши на півтисячі метрів. 7 жовтня — новий політ. На висоті 600 метрів луснула діагональна розтяжка, кінець якої потрапив у гвинт, від чого одна з лопастей розлетілася. Льотчика поштовхом викинуло з літака (у кімнаті-музеї представлено його модель, виконану вчителем Несватківської школи Леонідом Якимчуком). Мацієвичу було лише 33 роки. Він став першою жертвою російської авіації. Після цього льотчики почали користуватися прив’язними ременями.

Грандіозний похорон зібрав десятки тисяч людей, серед них був і Симон Петлюра, тодішній голова української громади у Санкт-Петербурзі. Взагалі, попри дуже молодий вік Левка Мацієвича, коли обірвалося його життя, діапазон його зв’язків і контактів вражав. Він був знайомий чи не з усією тодішньою українською гуманітарною елітою: брав участь у вікопомному відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 році, листувався з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, допомагаючи останньому, під час свого перебування в Криму, збирати матеріал про життя кримських татар.

* * *

Уже в 1912 році у Харкові з’явилась аеросекція технічного студентського товариства імені капітана Мацієвича. Поступово інтерес до його фігури згас. Тільки в 70-х роках у Ленінграді при одній зі шкіл діяв куточок, присвячений Левку Мацієвичу. В Україні ж, як уже зазначалося, першу меморіальну дошку відкрили в 1987 році. І хоча в Олександрівці ім’я видатного земляка було оповите мовчанням, у радянські часи тут працював дуже сильний авіамодельний гурток (одну з моделей ракети представлено в районному краєзнавчому музеї), вихідці з якого зуміли проявити свої таланти в багатьох галузях.

Але інтерес до постаті Левка Мацієвича у нашому краї, на думку Василя Білошапки, останнім часом зростає: у березні 2006 року в Кіровограді відкрито клуб стендового моделювання його імені, налагоджується співпраця між кімнатою-музеєм та обласною організацією ветеранів підводного флоту.

Його політ — життєвий, інтелектуальний і патріотичний, очевидно, ще неодноразово прислужиться українцям.