ПЕРЕД ЛИКОМ ДОЛІ

60 років тому, у березні 1943-го гітлерівські карателі дощенту спалили районний центр Корюківку Чернігівської області, поклавши у вогняну могилу 7000 жителів, головним чином старих, жінок, дітей. Цей факт відзначався комісією, що готувала матеріали до Нюрнберзького процесу, як найбільше масове знищення мирних жителів на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни.

Десь на початку вісімдесятих років минулого століття мені, тоді кореспонденту відділу інформації газети «Літературна Україна», випала нагода супроводжувати у передвиборній поїздці по його виборчому округу (Херсонщині) депутата Верховної Ради СРСР і депутата Верховної Ради УРСР Олеся Терентійовича Гончара. Якось він, очевидно з ввічливості, запитав, звідки я родом. З Чернігівщини, сказала я, з Корюківки. З тієї самої…

Чомусь я думала, що люди, які пишуть про війну, знають про неї геть усе. Але про трагедію Корюківки автор «Прапороносців» і новел «Модри каменя» не знав нічого. А коли почув про неї у моєму запальному викладі, сказав:

— Якби я був на вашому місці, я б усе покинув і написав роман.

— Про що — про це? — запитала я майстра. — Про те, як карателі заходять у кожний дім і розстрілюють беззбройних і безпомічних людей, як піднімають на багнети немовлят і кидають назад у вогонь тих, хто намагається з нього вискочити? Про це писано-переписано, бо таких злочинців тільки по Україні десятки тисяч. А ще ж є і Хатинь, і Лідіце, і Орадур. Та й про Корюківку написаного чимало. Як визначити, кому болить більше, хто герой, а хто ні? Хіба страшна могила не зрівняла усіх? І хоча я сама не стояла під дулом автомата, все одно я одна з тих, хто вижив. Одна з них.

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився мій співрозмовник.

Більше ми до цієї теми не поверталися, і я так і не призналася, що саме новелою про спалене місто «Чверть віку після загибелі» дебютувала як прозаїк у 1969 році в журналі «Вітчизна».

І ось минуло ще 20 років. Змінився невпізнанно час, давно сиві голови у «дітей війни», у багатьох уже й онуки проминули дитинство, а рани тієї далекої трагедії незагойні.

Чого б то, коли усі близькі твої уціліли, навіть дядьки — один з фронту, другий з полону — повернулися живими?

Скажу: бо мене змалку мучила неможливість запитати у тих, убієнних, чому вони дозволили себе убити. Чому люди, знаючи, що їх чекає мученицька смерть, не зв’язані, не зачинені у камери, а у кількох сотнях метрів від рятівного лісу, усе ж сидять і приречено чекають своїх убивць?

Історія називає факти і видимі їх причини, але вона не може пояснити це дивовижне непротивлення злу, цю неусвідомлену віру у свою крайню хату, до якої не добереться біда.

У середині 80-х років видавництво «Радянський письменник» випускало книжкову серію про спалені гітлерівцями села України. Називалася вона «Дзвони пам’яті». Мені випало редагувати кілька випусків, тож до знайомого з дитинства корюківського матеріалу додавалося чимало інших свідчень, але суть у них була одна: прийшли карателі і убивали.

Ось заходять по двоє у хату, велять усім лягти на долівку лицем униз і стріляють. Ось заводять по 10—15 осіб у приміщення ресторану і стріляють. Ось зігнали до церкви (клубу, колгоспної стайні, хати), обклали хмизом і підпалили… «Мене вразило, — сказав мені уже тепер один із уцілілих свідків подій, — що було тихо. Ні крику, ні ґвалту, тільки постріли».

Корюківська церква цегляна. На молебень людям веліли прийти з документами — буде перевірка. Вони прийшли і слухняно молилися за спасіння життя і душ. За різними версіями подальші події суттєво різняться. За однією, карателі оточили церкву і хотіли убивати людей просто у храмі, але священик іменем Бога закликав їх цього не робити. Тоді віруючих вивели і погнали до ресторану, а священика застрелили у дворі його оселі.

За другою версією йому дарували свободу, але священик, попросивши десять хвилин на останню молитву, відрікся від Бога, який дозволяє таку наругу над беззахисними людьми, і разом зі своєю паствою загинув у ресторані.

Обидва варіанти подій я пам’ятаю з дитинства, а от прізвище священика забулося. Мені ж завжди здавалося, що він вартий доброї пам’яті. І ось минулого року у п’ятому числі газети «Отчий поріг» громадського товариства «Чернігівське земляцтво у м. Києві» було опубліковано партизанську листівку, яка так і називалася: «Корюківська трагедія». Її автори підкреслювали, що карателі нищили усіх підряд, не милуючи ні праведного, ні грішного. Серед убитих названо заступника начальника Корюківської жандармерії Ковалевського, дітей жандарма Боголюба, батька і матір начальника жандармерії Омельчука. «…безжалісно розстріляли в церкві понад 200 чоловік віруючих жінок і стариків під час молебня. Не пощадили вони і попа Бондаревського, що правив молебень», — говориться у листівці.

Я не люблю церкви, не вірю у щирість церковників, але священика Бондаревського, який пішов на смерть разом зі своєю паствою — байдуже, чи відрікся він від Бога, чи посилав йому молитву до останньої миті, — вважаю героєм. І ту жінку, яка, за свідченням дивом уцілілої одинадцятирічної доньки, відмовилась лягти перед катами на підлогу. «Не ляжу я перед вами, гади, стріляйте так!» І чоловіка, що, побачивши убитими дітей, кинувся з вилами на озброєного автоматом фашиста… Хоч у останню мить вони повстали!

Тоді ж, на початку 80-х, у Будинку архітекторів йшло громадське обговорення і виставка проектів пам’ятного меморіалу спаленим селам України, який мали звести в Корюківці. Зібралося чимало людей, відбулася зацікавлена розмова, хоча жодний з проектів не одержав одностайного схвалення. Був призначений другий тур, але меморіал так і не збудували. Його… написали.

У 1988 році у видавництві політичної літератури України вийшла книга-меморіал «Вінок безсмертя сотням безсмертних українських сіл, що згоріли у вогні фашистських каральних акцій, тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів». Це означало: 28000 сіл і хуторів, 714 міст і селищ поруйнованих або й дощенту спалених окупантами, загибель понад 5 265 000 мирних громадян і військовополонених.

Редколегію цього унікального видання складали: О.Федоров (голова), О.Гончар, П.Загребельний, В.Замлинський, Р.Іванченко, В.Клименко, В.Клоков, Ю.Кондуфор, В.Коньков, І.Курас, В.Маняк (керівник колективу авторів-упорядників), І.Немазаний, В.Нем’ятий, Б.Олійник, П.Денисенко, П.Тронько, П.Шафета.

Головним рушієм проекту був, безперечно, письменник Володимир Маняк. Оскільки тематика «Дзвонів пам’яті» і книги-меморіалу «Вінок безсмертя» пересікалася, нам доводилось спілкуватися, тому я можу судити, як гаряче віддавався Володя (ми майже ровесники) цій роботі. На жаль, книга видана накладом усього в 10 тисяч примірників і майже одразу стала раритетом.

Ми не були з Володимиром Маняком близькими друзями. Певний час я жила практично за межами Києва, тому про його трагічну загибель, як і про те, що він у цей час активно розробляв тему голодомору 1932—1933 років, я дізналася з запізненням. Шкода хорошу людину. «Вінок безсмертя» — це, безперечно, славний пам’ятник і йому. Шкода, що нам ніколи не довелося поговорити про його нову роботу, бо тоді б я запитала Володимира Антоновича: чому? Чому ми так любимо жертви, жертви безневинні, пасивні, приречені? Чому ми не любимо тих, хто чинить опір, шукає вихід, знаходить його? Чому ми так пристрасно шукаємо свідків смерті, а не свідчень боротьби за життя?

Я розумію дослідників зарубіжних і дисидентів, відвертих і прихованих, — вони руйнували «імперію зла». Але не здатна зрозуміти «нормальних» і «безсторонніх»: чому їх не цікавить, як вижили живі? Од викривальної патетики уже ядуха. Тільки загляньте у біографії — більшість вихідці з села, того самого, якого за їхніми цифрами давно не має бути на карті. А дати народження? То як же вижили у часи голодомору їхні батьки, вони самі, рідня?

Як я повинна ставитися до окличних речень, коли мого батька, комісованого з армії через хворобу — туберкульоз, послали на рабфак при Глухівському учительському інституті, де у 1933 році він став студентом. І йому — безпартійному рядовому студенту-українцю — не дали загинути ні від голоду, ні від страшної хвороби.

Ми жили майже ціле століття під тиском лозунгів і пропаганди. Нехай так. То хіба не досить? Давайте повіримо, що у кожного з нас своя біографія, і не будемо піддаватися на патетику заклинань, звідки б вони не долітали. Бо варто тільки замислитись і запитати «чому?», як усе у житті бачиться неоднозначним. Окремі долі не збігаються ні між собою, ні з «магістральним» рухом суспільства, бо хто може визначити оту магістраль? Та й, заглядаючи в історію, архіви можна тасувати і пристосовувати до власного бачення «магістралі».

Чому, наприклад, «переосмислюючи» історію, ми так старанно уникаємо теми кріпаччини в Україні?.. Висловлюю здогад, а ви заперечте: тому, що найпершими, а часто і найбільшими кріпосниками в Україні стала козацька старшина — Кочубеї, Мазепи, Полуботки, Розуми…

Подумайте, і побачите, що історія не завжди повторюється як фарс.

Ха-ха — «кухарка, яка може керувати державою»? А кухарчині діти та онуки? Вони так затято шукають своїх коренів серед міфічної козацької старшини, що знехотя повіриш, ніби поле українське всуціль споконвіку засіяне елітою, яка і «до вітру» не ходить і гороху не їсть.

Чому? Чому ми сьогодні витрачаємо стільки сил на «відновлення історичної правди та справедливості» замість того, щоб зараз і тут жити хоча б не серед такої безмірної облуди?

Яка б не була та давня правда, вона — минуле. Та й хто може знати усю правду? Яка вона? Чим її міряти? Правда — це міф в історичному ракурсі. Існує лише одна абсолютна і неспростовна істина: люди смертні і усі рівні перед ликом Долі — і герої, і жертви. Тому не можна жити вічною ненавистю і з минулим злом неможливо боротись. Йому не болить. Але про нього треба пам’ятати, щоб не дочекатися нової біди.

Наскільки нас поменшало за 10 років? На чотири мільйони? Рахуйте краще, бо ще п’ять мільйонів шукають шматка хліба по закордонах, наче безбатченки, а їхні діти дійсно без батьків. Бо церкви під золотими куполами, а віри немає, та й звідки їй узятися. Мізерні зарплати, мізерні пенсії, особняки, схожі на односімейні комфортабельні тюрми, «мерседеси»… і привид нової війни.

Чи не поставлено на кін у чужій грі майбутнє усього світу? Знову будуть герої і жертви. Уже є. Ті, що виходять на маніфестації проти нової війни, і ті, хто вбирається у військові строї, і ті, хто сподівається, що Бог їх убереже, якщо вони міцно заплющать очі, щоб не бачити, куди впаде чергова бомба.

О ні, не з напалмом. Напалм — уже пройдений етап. Щастя, що до нього іще не дійшли у тій Другій світовій. Гітлерівці так примітивно підпалювали солом’яні стріхи банальними факелами і стріляли з примітивних шмайсерів. У Корюківці, Хатині, Козарах, Лідіце, Орадурі…

Нагасакі, Хіросіма — уже в іншому ряду.

Чому ж у нас така коротка і вибіркова пам’ять? Чому? Замислимось. Не у «масштабах» і на «магістралях» — для себе.