Печальна місія «на неозорому кладовищі». Сербська допомога українцям під час Голодомору початку 20-х років

Культурно-політичні зв’язки України і Сербії тісно переплітаються вже багато століть, і братні народи про це добре знають. Проте і в Україні, і в нас у Сербії майже нічого невідомо про справді братню допомогу, яку сербський народ подав народові України під час Голодомору 1921—1924 років.

Більшовицька влада на чолі з Леніним, яка вирізнялася «дегенеративною схильністю до обману», тривалий час приховувала від світу існування будь-якого голоду. Коли нарешті Максимові Горькому дозволили повідомити про цей небачений голод, «ми на перший же заклик поспішили на допомогу рідним братам», написав видатний сербський релігійний і громадський діяч протопресвітер Стеван Димитрієвич у своєму звіті про гуманітарну місію Сербії в 1923—1924 роках, який нині зберігається в архіві Сербської академії наук і мистецтв. Саме завдяки йому, колишньому студентові славетної Київської духовної академії, якому вдалося домогтися в короля Петра І Караджорджевича дозволу надсилати допомогу в голодуючу радянську Україну, не осиротіло багато українських домівок.

Приїхавши 1894 року на навчання до Київської духовної академії, студентами якої були й найбільші сербські церковні великодостойники, зокрема сербський митрополит Михайло, Стеван Димитрієвич дуже полюбив Україну і український народ. Він був зачарований Києвом і його святинями. Його вразило, як багато українці читали, від них він навчився цінувати величний світ літератури. Після закінчення студій С.Димитрієвич залишився в Києві ще на рік — досліджувати архіви. Здобувши звання магістра богослов’я, був обраний членом-кореспондентом Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

У Сербії він тричі поспіль був ректором і професором відомої богословсько-учительської школи в місті Прізрен, став засновником і першим деканом православного богословського факультету в Белграді, наставником чотирьох сербських патріархів — Варнави, Гаврила Дожича, Германа і нинішнього Патріарха сербського Павла, учителем Св. владики Ніколая Велимировича, референтом монастиря Хіландар при Генеральному секретаріаті Королівства Сербія в Салоніках. На півдні Сербії він готував сербський народ до остаточного звільнення від турецького панування у 1912 році. Стеван Димитрієвич був першим почесним доктором богослов’я у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС; з 1929 року — Королівство Югославія), а також почесним доктором Афінського університету.

Цей великий просвітник, історик, гуманіст, національний діяч, на якого сербська влада в Белграді покладалася більше, ніж на своїх консулів, народився 1866 року в місті Алексінац, де й був похований у невеликій церкві у листопаді 1953 року.

Іще перед тим, як звернутися до короля з проханням допомогти голодуючому народові в СРСР, протопресвітер Стеван у рідному Алексінаці доручив учителеві закону Божого Проці Мілошевичу почати збирати від його імені в людей пожертви, а коли гроші було зібрано, С.Димитрієвич звернувся до прем’єр-міністра держави Ніколи Пашича, щоб той попросив короля дозволити надіслати допомогу до Радянського Союзу.

Пашич і не думав цього робити, і тому протопресвітер під час однієї вечері у короля, набравшись хоробрості, сам попросив у монарха допомоги. Присутні міністри були настільки шоковані, що перестали їсти, а хитрий Пашич погладжуванням бороди і непомітним порухом очей дав Димитрієвичеві знати, аби той був готовий до вибуху королівського гніву. У той час наша країна, як і решта країн Європи, відмежувалася від СРСР, від впливу комунізму як найбільшої чуми. Усе це знав затятий Стеван, але зі сльозами на очах сказав здивованому королеві: «Облишмо політику, подивімося на них як на братів, адже вони слов’яни й нині потерпають від хвороб і помирають з голоду. Поможімо їм».

— Грошей немає, — сказав король розчулено, а зовсім не сердито. — У мене є гроші, — відповів Стеван Димитрієвич. Король запитав його зі здивуванням: — А звідки в тебе гроші? — Зібрав у народу.

Тоді король, і далі збентежений, відказав, що і він виділить частину своїх коштів і приєднає їх до грошей, зібраних народом.

Невдовзі після тієї вечері в короля весь Белград був на ногах, бо протопресвітер Стеван, на той час декан православного богословського факультету, розпочав у столиці збір допомоги. Він звернувся до своїх колег, викладачів Белградського університету, з проханням провести публічні лекції на користь голодуючих радянських викладачів, що вони відразу й зробили, після чого почали слати в СРСР посилки з продовольством. Студенти Белградського університету організували Студентський комітет зі збору допомоги студентам СРСР. Товариство Червоного Хреста за короткий час зібрало 275 тисяч динарів. 1923 року голодним дітям СРСР було надіслано 10 тисяч швейцарських франків, студентам — 4 тисячі французьких франків, місії доктора Фрітьофа Нансена для біженців з Радянського Союзу — 60 тисяч фунтів стерлінгів.

Допомога з Сербії йшла спочатку через місію Нансена, а коли радянська влада нарешті дозволила безпосередню діяльність із порятунку голодуючих і в СРСР вирушили різні місії, Товариство Червоного Хреста Королівства Сербів, Хорватів і Словенців за допомоги Народного жіночого союзу і відділу з захисту дітей при міністерстві соціальної політики утворило Народний комітет допомоги голодуючим у Росії. Сербській місії випало їхати в Україну.

На чолі цього Комітету став протопресвітер Стеван Димитрієвич. Прибувши в Україну в червні 1923 року, він із болем констатував, що світ «запізно усвідомив, що небачена посуха й неврожай, який вона спричинила, та ще й після спустошливої революції і безпощадної громадянської війни, справді перетворили й без того економічно ослаблену Росію на неозоре кладовище». Голод в СРСР, за інформацією радянської влади, на той час уже почав ущухати, отож просили допомогти переважно медикаментами. «Совєти» навіть почали експортувати жито, але в Україні в 1923—1924 роках голод усе ще лютував із неослабною жорстокістю і кожного дня знаходив дедалі більше кандидатів на вірну смерть. У цьому одразу ж особисто переконався протопресвітер Стеван Димитрієвич, чия печальна місія розпочалася в Одесі й тривала 269 днів.

Скрізь, куди він привозив сербську допомогу, яка становила 53 вагони продовольства, медикаментів, одягу і взуття, сербський гуманіст ставав свідком жахливих картин голоду. З його звіту видно, що небачений голод лютував в Одесі й усьому Одеському округові, те ж саме діялося і в Миколаївському, Херсонському, Олександрівському (Запорізькому), Бердянському і Єлисаветградському округах. Тепер тут місія відкривала їдальні, розподіляла допомогу, не забуваючи про слова втіхи. Протопресвітер Стеван особливу увагу приділив Єлизаветграду: він не забув тих важких часів, коли після поразки сербського повстання під проводом Караджорджевича десятки тисяч сербів, переважно з Країнського округу, утекли через Дунай — спочатку до Румунії, а вже звідти були переправлені в Україну, де в Єлисаветграді знайшли свою нову вітчизну. Сьогодні це місто має назву Кіровоград. Кілька років тому його мерія налагодила дружні зв’язки з рідним містом Стевана Димитрієвича Алексінацем.

Від’їжджаючи в 1924 році з Одеси, протопресвітер Стеван відчував величезну втому і виснаження, оскільки через величезні зловживання представників влади був змушений особисто розвозити допомогу з міста в місто. Вирушаючи до Ростова-на-Дону, куди мав відвезти ліки для медичного факультету, він написав своїй дружині Єлені, що в Україні «пережив страждання й переобтяження, яких не знав ніколи в житті». Тяжче йому було лише під час Першої світової війни, коли був інтернований у Болгарії разом зі своїми учнями з відомої Прізренської богословської школи та з багатьма сербськими священиками.

Вірю, що свічка пам’яті загориться в серцях багатьох людей по всій братній Україні і довго світитиме, нагадуючи про тих, кого ми не маємо права забути. Усім їм із гідністю й любов’ю уклониться сербський народ як братам, котрі не мали щастя жити в свободі, що в них відібрали в ім’я хворобливої ідеології. Вічна їм пам’ять і слава за всі муки й страждання, які випали на їхню долю.

Переклав із сербської
Юрій ЛИСЕНКО