ПАСТОРАЛІ ТА СТРАШИЛКИ ЗЕМЛІ РИФІВ І ПЕЧЕР

Якщо мова заходить про Поділля, у пам’яті середньостатистичного українця зазвичай спливає заяложена від частого вживання цитата з Лесі Українки: «Красо України, Подолля». У кращому випадку, ще про Кам’янець-Подільський — «перлину на камені» — згадає. Ото, мабуть, усе... Я не розповім про все Поділля. Земля ця дуже велика (все ж таки три області охоплює). Зупинюся на маленькому її шматочку — Городоцькому районі, що у Хмельницькій області.

Коралові рифи в степах України

За вікном червоної «Ниви», що бадьоро мчала на диво рівною, як для глибинки, дорогою, зміїлася звичайна для Поділля горбиста рівнина. Пейзаж — жива пастораль. Різнобарвні клаптики полів, на які наповзали темно-зелені хмари лісів, села, що тонули в садах, маківки церков та шпилі костелів над ними... Зненацька легкі хвильки пагорбів здибилися величезним валом і завмерли чималеньким гірським пасмом — Товтри...

Останніми роками з’явився модний вислів «два в одному». Так ось, Товтри — це також два в одному: і Кримські, і Карпатські гори одночасно! Покриті лісом — точна копія Карпат, вони навіть тривалий час вважалися їхнім передгір’ям. «Голі» — до запаморочення схожі на гірські яйли Тавриди. Ті ж самі порослі лишайниками скелі, фіолетові подушечки чебрецю на камінні... Під час сходження на одну таку «товтрину» мене ні на секунду не полишало відчуття, що он там, за гребенем, має відкритися бірюзова нескінченність моря. Але з ним — єдиним, — на Городоччині справді не склалося. Ріки, ставки, озера, струмочки є. А ось моря немає.

Але справжнісінький кораловий риф є! Це при тому, що ані Чорне, ані Азовське море не можуть похвалитися бодай миршавенькими коралами. Товтри і є залишки цих самих рифів: 25 мільйонів років тому тут котило свої хвилі тропічне Сарматське море.

До речі, аби подивитися, якими були знамениті українські степи у часи скіфів із запорожцями, теж не обов’язково їхати в заповідник Асканія-Нова, де, згідно зі всіма енциклопедіями-довідниками, тільки й збереглася остання ділянка дикого степу. Це можна зробити в тих-таки Подільських Товтрах. Залишки древнього рифа краще за будь-які заповідники берегли давню степову рослинність. Орати — каміння не дає. Косити — також не вийде. Ось і хвилюється тут абсолютно незаймане приголомшливої краси різнотрав’я (багато яких квітів ви більше ніде не знайдете), за що гори ці отримали ще одне ім’я — Медобори.

Місто Сатани

Наступним пунктом програми був Сатанів. Попри зловісну назву, селище досить симпатичне й на пекло аж ніяк не схоже. Було в ньому щось невловиме від курортних містечок Кримського Південнобережжя — чи то вузенькі вулички, що стрімко збігають до Збруча, чи то складені з кам’яних брил огорожі, чи то червона черепиця дахів... Місцеві домінанти — старовинна міська брама XV століття, руїни замку XIV—XVI століть та унікальна синагога, побудована в 1632 році. Синагога, однак, більше схожа на фортечну вежу, ніж на культову споруду, — товстенні стіни, гарматні і мушкетні бійниці... В давнину вона входила у систему міських укріплень.

Браму востаннє реконструювали на початку XVIII століття, про що зберігся довжелезний і пишномовний напис на її фасаді. Директор Городоцького краєзнавчого музею Ігор Олійник переклав з латини декілька фрагментів: «Адам Микола з Гранова Сенявський ...найвищий провідник державного війська, для суспільної безпеки цю твердиню оновив року 1722, щоб стінами захистити Батьківщину, яку раніше неодноразово захищав грудьми... Самому тільки Богу, Королеві і Батьківщині віддасть свої ключі...»

Донедавна вежу використовували під склад. Від вулиці вежа відгороджена ріденьким штахетником. Навкруг ні душі (був вихідний). Ліземо через огорожу. Прохід, по якому колись у місто врочисто в’їжджали гетьман Хмельницький, польські королі і російський імператор Петро, замурували ще років зі сто тому. Залишено тільки невеликі дверцята. Так, про всяк випадок смикаю ручку. На диво, двері виявилися незамкненими! Коли очі звикли до напівтемряви, проступило могутнє, складене з кам’яних брил склепіння. Зі стелі, як у печері, звисають досить солідні «бурульки» вапнякових сталактитів. Ось де відчувається подих часу! Це вам не залізобетонний новороб Золотих Воріт і, тим більше, не потворна декорація на центральному майдані столиці!

Заморити черв’ячка ми заскочили до місцевої корчми. У меню найбільше вразила «Сатанівська печеня». Замовили... Поки страва готувалася, фантазія вимальовувала картини одна жахливіша за іншу: ось зараз розчахнуться двері, пахне сіркою, і симпатична відьмочка утягне величезний, повний підсмажених грішників, закіптюжений казан. А якою ще, по-вашому, може бути «сатанівська печеня»? Відьмочка (відомо ж, що в Україні кожна жінка — відьма, а у Сатанові й поготів) справді виявилася пресимпатичною. А ось із грішниками — не склалося. Замість казана зі смолою на таці красувалися банальні горщики.

Поки я боровся зі своєю порцією (у провінційному «Общепітє» традиційно насипають від душі, по-домашньому), Ігор Олійник втовкмачував мені, звідки ж у міста взялася така дивна назва.

Місцеві жителі запевняють, що Сатановом їхнє селище обізвали чи то турки, чи то татари, які так і не змогли взяти його потужних укріплень. Але й це малоймовірно. Ім’я міста набагато давніше. До самої середини XIII століття тут зберігався останній острівець язичництва. Священні міста язичників були знищені тільки під час нашестя орд Батия, а таємні обряди древнім богам здійснювалися аж до XV—XVII століть! Церква ж усе пов’язане зі старими божествами оголосила сатанинським. Звідси й назва міста, що розкинулося в серці нескореної ні князями, ні попами «республіки» волхвів. Сьогодні про це нагадують лишень порослі лісом вали священних городищ, якими усіяні навколишні гори.

Волхви, що повтікали з Києва, недаремно облаштувалися на берегах Збруча. Навколишні гори рясніють шанованими з сивої давнини за цілющу силу джерелами, поблизу яких і споруджувалися священні городища. Коли вчені зробили аналіз води, виявилося, що це аналог знаменитої трускавецької «Нафтусі».

Свято-Троїцький монастир

Розміщений на околиці Сатанова, монастир мальовничо розкинувся на горі, що височіє над Збручем. Сьогодні він більше скидається на руїни стародавнього замку. Тільки крита оцинкованим залізом в’їзна вежа засвідчує, що це діючий об’єкт. Всередині все видається більш обжитим. Правда, з усіх будівель вціліла тільки невеличка церква, що затишно розмістилася посеред зеленої галявини. Ніякого декору на ній, на жаль, не залишилося, але, судячи з високого барочного порталу і загальних форм, вона є майже повним аналогом знаменитої церкви з Суботова, тієї самої, що на п’ятигривневій банкноті. Час не пощадив ні церкви, ні монастиря. Рук доклала не так безбожна влада, як австро-угорські війська, які 4 серпня 1914 року піддали його жорстокому артобстрілу... Реставрувати минулу красу у небагатої общини — грошей немає. Одна надія на те, що хтось із нових хазяїв життя захоче зробити свій внесок у відродження цієї культурної і духовної пам’ятки нашої історії, а заодно й спокутувати пару грішків «періоду первинного накопичення капіталу».

Сьогодні ченців у монастирі немає, господарює лишень священик отець Володимир, який опікується і місцевими душами, і відбудовою давньої святині. Час був неурочний, до служби ще далеко, і він гостинно погодився показати своє господарство.

Монастир виник ще в ХІ ст. Як і личить поважаному монастирю, спочатку він був печерним. Спускаємося хиткими сходами до підніжжя скелі, на якій стоїть храм. Зі спекотного літнього дня пірнаємо в холодну вогку імлу. Всередині — дві прорубані в камені крихітні келії з кам’яними ж лежаками і приміщення, в якому була підземна церква. «Взагалі, — каже отець Володимир, — за народними переказами, печери були набагато більшими, але під час чергового антифеодального повстання поляки перетворили монастир на катівню. Сотні повстанців було замуровано живцем у його підземеллях та печерах. Пізніше входи в ці печери засипали землею, і де вони — ніхто не знає». Після цієї моторошної історії захотілося хутенько на сонце...

Але вочевидь отець Володимир вирішив, що ми ще не визріли до потрібної кондиції. Йдемо вузеньким тісним коридором. Ліворуч тягнеться ряд схожих на фортечні каземати келій. За ними трапезна з розтрощеним ще австрійським набоєм склепінням. Коридор упирається в мініатюрну, може, метрів півтора в діаметрі, не більше, круглу кімнатку. Вікон немає. Тільки в підлозі пробитий вузький, сантиметрів на тридцять кам’яний колодязь, і такий самий колодязь тягнеться вгору. Якщо задерти голову, то можна побачити маленький, розміром із сірникову коробку, клаптик неба... «Комірчина була?» — цікавлюся. «Ні, — відповідає наш супроводжуючий, — це спеціальна камера ДЛЯ ПОХОВАННЯ ЖИВЦЕМ». Господи, у них тут що, хобі таке — людей замуровувати?!

З 1707 по 1799 роки обитель належала уніатському чернечому ордену св. Василія. Наприкінці XVIII століття з’їзд представників ордену вибрав монастир місцем для довічного ув’язнення ченців, засуджених до поховання живцем. Щоб «технічно підготувати», 1775 року провели навіть спеціальну реконструкцію. Першим і останнім із похованих живцем був такий собі Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівали, як справжнього небіжчика, а потім замурували. Колодязь унизу служив для відправлення природних потреб. Угорі — для вентиляції. Їжу подавали через спеціальне віконце... Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає напівзруйнованими коридорами... Не хотів би я опинитися тут вночі!

Поки йшли назад, не втримався і поставив запитання, яке давно крутилося на язиці: а як то воно — бути священиком у САТАНІВСЬКОМУ храмі? Отець Володимир тільки в бороду усміхнувся: «Та нормально. Неважливо, як місцевість називається, — головне, що в душі. Крім того, «нечестивий» топонім по периметру оточений самими що не є благочестивими — Богослівка, Спасівка, Покрівка, Юринці (на честь Юрія Змієборця)».

«Ти не думай, — продовжив Ігор Олійник розповідь про історію обителі, — Троїцький монастир прославився не тільки такими ось «страшилками», траплялися тут і майже анекдотичні історії».

У 1711 році монастир відвідав російський імператор Петро. Для розмови з царем василіани відрядили найкращого проповідника ордену — ієромонаха Йосипа Чижевського. Під час палкої проповіді до Чижевського підкрався царський блазень і одним помахом гострих ножиць відтяв тому бороду. Петру довелося відкуплятися від ображених ченців чималим гаманцем із золотими. Це була чи не найдорожча послуга цирульника в історії України.

Відразу під монастирською горою міститься свердловина з мінералкою. Непробачно побувати в Сатанові і не попити сатановської води. Бювет облаштований на самому березі колись прикордонного Збруча. Поки Ігор наповнював пластикові пляшки, хитким містком перебираюся на «польську» сторону. Там відразу ж натрапляю на ...поляків. На березі, посеред квітучої галявини, декілька сімейств польських інтуристів якраз мали намір розгорнути табір. Так і не напнуті намети валялися на траві, а брати слов’яни з вереском щастя увічнювали себе на тлі місцевої краси. Така собі жива ілюстрація до тези про пророків та вітчизну — поки наші співвітчизники катаються Туреччиною та Єгиптом, західні сусіди дедалі частіше вважають за краще освоювати українську курортно-туристичну «цілину».