Пастки року

"Перейшовши в ілюзорний світ, люди гинуть для світу реального. Вони все одно що вмирають".

Брати Стругацькі. "Хижі речі століття"

Страх перед майбутнім, ностальгія за минулим і нехтування сьогоденням. Три хижі пастки року минулого, що переходять у рік наступний. На цьому кривому і кривавому триніжку, над пекельним полум'ям війни висить український mеlted pot. У ньому люто скипає, переливаючись через край прямо у вогонь, українська політична нація.

Статика цієї ситуації вкрай тривожна, оскільки вона неочевидна. А очевидне, видима динаміка, - значною мірою ілюзорна.

Як же так? Суспільство фізично відчуває стрімкий рух. Люди бачать і відчувають драматичні зміни. І раптом статика? А ось хто в радянській ще армії строкову служив, той знає дембельську забаву "дідусь їде на дембель", коли "салаги" навколо старослуживого, котрий почиває на ліжку, бігали з гілками й ліхтариками, зображуючи картинку у вікні і тутукання поїзда, повідомляючи назви станцій. Навіть чай у "купе" йому приносили.

Росія б'ється в істериці, Європа тривожно морщить ніс, Америка співчутливо зітхає, пригадуючи власне "бостонське чаювання". Гілки, гілки й ліхтарики. Чай теж носять, так.

Та як же можна таке казати, що немає змін, коли і "Небесна сотня", і війна, і решта? Чому ж, є. Все змінюється, навіть у небіжчиках зміни відбуваються. Та тільки, за умовчанням, не уточнюється, де саме передусім ці зміни відбулися - у нас чи навколо нас. На що вони вплинули в остаточному підсумку, що зробили справді необоротним, так, щоб не тільки друзі, а й вороги це визнали?

"Певна річ, у нас ці зміни, насамперед у нас!" - скаже освічений читач, маючи на увазі, що кількість страждань і перемог, тріумфів і жахів нинішнього року, всі ці емоційні опади, випадаючи нам у душу, багатократно перевищили середні показники за останні 20 років. Їх шрами й стигми вже незгладимі. І суб'єктивно матиме рацію. Каліцтва - більш ніж очевидний показник змін. Але не розвитку.

Так само суб'єктивно має рацію людина, котра щодня спостерігає, як Сонце обертається навколо Землі.

"Зрозуміло, навколо нас!" - скаже читач менш освічений, який звик до соціальної залежності, зважаючи на пенсійний вік. Навчений безлічі дрібнодоходних прийомів партійно-політичної проституції. Який твердо вірить, що Євросоюз і США - зборисько багатих лохів, зобов'язаних довічно годувати Україну і його особисто.

Точно так само доісторичний свідок землетрусу знав - це посковзнувся один із трьох слонів, які тримають Землю, або черепаха, на якій вони стоять, пчихнула.

Безумовно, зламалася традиційна система алкогольно-психологічного літочислення, з неодмінним зануренням на 2–3 тижні в загальний деліріум. Чи створилася при цьому нова історія?

Рік створив нових героїв і, відповідно, нові міфи. Але чи бувають міфи новими - це ще питання. Система соціальних упереджень дуже довго залишається незмінною, навіть якщо завдяки нездоланним обставинам видозмінюється психологічний ландшафт і клімат.

Так, на місцях храмів стародавніх релігій завойовники й підкорювачі завжди створювали свої, але далеко не завжди саме будували. Просто переназивали, перемальовували символіку, відмазували від люстрації й посилали на перекваліфікацію старих жерців, якщо була в тому політична вигода.

Страх, ностальгія і недбалість. "Немає ніякої міжнародної системи колективної безпеки!" - гірко вигукують прозрілі громадяни (наче вона раніше й справді була і когось захистила). Сокира під лавкою, а хоч би і ядерна - це так, це ми вже зрозуміли, але трохи запізно. Однак страх майбутнього в такому вигляді - це не тільки страх війни, а й саме паразитування на міжнародній "соціалці", і небезпідставні побоювання, що таки доведеться працювати, а не жебрати.

Війна, до речі, це теж робота, якщо хтось ще не зрозумів.

Є ностальгія за минулим, ватна й вишиватна, і навіть просунуто синтепонна, у кожного свої сфери ідеалізації.

А Чорнобиль при цій тузі якось призабувся, витіснився з пам'яті як неприємне свідчення гримучої суміші технічного рукоблуддя, політичного скотства і безрозсудної громадянської відваги. Наче й не в нас це все було. А ще ж довго після того кожен катаклізм місцевого масштабу зразу йменували "чорнобилем". Як тепер кожну бюрократичну перестановку - "реформою".

Перші спроби справжнього реформування показали одночасно і дрімуче правове невігластво мас, і абсолютно дитяче вередування з приводу того, що халяви й шари хочеться тут і зараз, і якомога більше. При цьому Угода про асоціацію з ЄС як тема взагалі зникла з суспільного дискурсу. Хоча з неї все починалося. Це ж мала бути та сама "дорожня карта". Всі ж мали прочитати і навперебій цитувати. Але незручно якось стало згадувати інфопривід повстання. А може, й зовсім не читали?

Що ж у нас насправді відбулося з зовнішньою системою координат?

Відбулася ентропія, це другий закон термодинаміки. Вона зростає абсолютно непропорційно енергії, витраченій на її виробництво. Німецький учений Клаузіус ще у 1865 р. пояснював це на прикладі більярду: розбиваючи піраміду, биток передає енергію удару кия іншим кулям. І, хоча енергія системи таким чином миттєво зростає, ентропія зростає набагато більше, що ілюструють кулі, хвацько розлітаючись по всьому більярдному столу з різним результатом. Деякі взагалі зі столу летять.

І це ж тільки у двох вимірах. А якщо уявити ту саму концепцію, застосовану до тривимірного простору? А до політики і геополітики? Наслідки ускладняться немислимо, на порядки. Москва, до речі, завжди розуміла цей принцип і будувала на ньому свою зовнішню терористичну політику багато десятиліть по всьому світу. А ми, хазяйновиті, не звикли множити безлад. Нам би все привести в рівноважний стан, підстригти, полагодити й побілити.

Ми - піраміда більярдних куль, яка за 23 роки все-таки напросилася на удар своєю зухвалою інертністю і привабливою симетричністю, що обіцяла високий результат практично "на шару".

У будь-якій замкненій системі у тривалому періоді випадковість, безлад, хаос завжди беруть гору. Центр не витримує, і система розпадається. Кожна держава - система, доля її - розпад. Але, враховуючи цю загальну тенденцію, цей спіральний виток до колапсу, якого не минути навіть неосяжній системі, навіть Всесвіту, під час процесу можна дещо не просто врятувати. Розумні люди здатні примусити закон ентропії працювати на себе - або на свою країну.

Ми прийняли удар російського кия, відтак ентропія все одно буде величезною, весь наступний рік ми її відчуватимемо як зовнішнє, хоча насправді це все будуть рикошети року, що нині минає. Але можна панічно борсатися, а можна холоднокровно й осмислено летіти до цілі і зрештою її уразити.

У нас були поразки. Були свої іловайськи в головах і ще будуть. Але воїни розуміють, що поразка - це лише частина битви, якщо їхній командир чітко бачить перед собою ціль і розуміє масштаб.

Ми - киплячий казан, уже загроза опіку для зловмисників, але ще не вулкан, який, застигаючи, утворює нові території і змінює старі карти. Але применшення масштабу звеличує все, що відбувається з нами, надає йому воістину космічного значення. Ця ілюзія тепла й приємна, але "тепло саме собою не може переходити від тіла холодного до тіла гарячого". Писав той-таки Клаузіус, тільки навпаки. Якщо ми як нація "перегріті" війною, цивілізований світ фізично не може нам віддавати тепла понад те, що в нас є. Навпаки, він щиро дивується, чому це тепло, ці жар і пара так неощадливо йдуть у свисток реформ і в прожектор перебудови, а не в простий поступальний рух.

Не слід плекати жодних ілюзій, вогонь під нами тільки розгорятиметься.

Отже, час ставати вулканом.