ПАСТКА ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ІЗ СТАЛІНИМ. П’ЯТДЕСЯТ — БЕЗ СТАЛІНА

Так звані боги, гіганти, титани (майже завжди — карлики) здаються великими тому, що вони обманним шляхом видираються на покірні плечі доброго гіганта — Народу.

Ж. Мішле. «Історія
Римської республіки»

П’ятдесят років — не така вже й велика дистанція для історії. Але в останні століття історія настільки прискорила свій біг, що й на такому фрагменті її неосяжного часу відбуваються докорінні зміни в житті суспільств і народів, у людських уявленнях та узвичаєннях.

П’ятдесят років — це приблизно час від Переяславської угоди Богдана Хмельницького до Полтавської катастрофи Івана Мазепи. Від Великої французької революції — до «Маніфесту Комуністичної партії». Від реформ «Царя-освободителя» — до перевороту Леніна—Троцького. Кожне з цих, умовно беручи, півстоліть між двома, умовно ж знаковими, віхами сповнене подій, боротьби, пристрастей — вирішувалися долі держав, націй, ідей, інакшим ставав світ. А що вже казати про це останнє півстоліття, протягом якого докорінно змінилися політична й ідеологічна карта світу, структура цінностей, технології життя. Та хоч яким фантастично насиченим і невичерпним у своїх характеристиках воно було, але є одна наскрізна для нього ознака: це було півстоліття без Сталіна. «Ми» (тобто «радянські люди», загалом кажучи) прожили його — хоч як це неймовірно — без Сталіна. Неймовірно — тому що протягом чверті століття до цього півстоліття «нам» уроювали, що життя без Сталіна неможливе: пшениця не ростиме, діти не народжуватимуться і сонце не світитиме (і як боротися за мир у всьому світі? І що робитиме прогресивне людство?). А в цей самий час щось подібне — і не менш успішно вроювали іншому народові: «Якби не мудрість канцлера, пшениця росла б корінням догори, а не вниз. Із шахт не добули б ані шматка вугілля. Без міністра пропаганди жодна жінка не змогла б завагітніти. Без військового міністра не бувати б війні. І хіба сонце сходило б без фюрера? Навряд. А якби і сходило, то не там, де треба» (Бертольд Брехт. «Німецькі сатири»).

Але історія позбиткувалася з нас: виявилося, що життя можливе й без Сталіна. Блюзнірський — як на 30-ті — 40-ві роки — вираз: «без Сталіна» — став банальністю. А втім… хвилиночку… чи немає в цій банальності логічної, мовної помилки? «Після Сталіна» — це ж не зовсім те, що без Сталіна.

Ось про що, певно, багатьом із нас сьогодні думається… А думати про те, що було після Сталіна, — це думати і про те, що було за Сталіна.

… Про Сталіна написано вже стільки (за його бутності переважно панегіричного та агіографічного, а за останні десятиліття переважно викривального та критично-аналітичного), що перечитати все це — людського життя не вистачить. Мабуть, і фаховим історикам це не по силі. Я не історик, прочитав хіба десяток-другий книжок на цю тему — «наших» і зарубіжних авторів. Але й їх обговорювати — довга розмова, і не моя справа. Хочу тільки зауважити: мене особисто цікавить не так самий Сталін, його шлях до влади, технологія її утримання тощо, як глобальний контекст: той стан світу, у вимірах ідеологічному, суспільно-політичному, соціо-психологічному, соціо-культурному, моральному, — що і зробив Сталіна можливим як феномен усесвітньо-історичний.

Однак я жив у добу «зрілого сталінізму», моє дитинство і юність пройшли під неуникненною зорею Сталіна, я довго виходив з-під мулького світла цієї зорі, болісно звільнявся від влади всюдисущого міфу — разом зі своїми ровесниками — раніше за одних, пізніше за інших. Отож маю деякий власний досвід, маю право на власну думку, хай і далеку від наукової обгрунтованості, хай і дуже суб’єктивну, але, сподіваюся, якимись тонами і обертонами суголосну думкам і досвідові інших людей, принаймні декого з мого покоління.

Тому почну саме з особистого спогаду, в ескізі.

«Сталин — нашей юности полёт»

Кінець 30-х років. Робітниче селище на Донеччині. Життя змінюється на очах: ще вчора довбали кар’єри кайлами, лупили камінь молотками, вивозили вагонетками людською, а потім кінською силою, а вже з’являється невеличкий чеський екскаватор «Шкода», тут же на зміну йому — чи то німецький, чи то американський гігант (таким тоді він здавався) «Демаг», скрегіт якого чути було на весь навколишній степ; завтра по залізних коліях зачахкають «Овечки» — перші вітчизняні паровози «ОВ», а післязавтра могутньо посуне гордий красень «Федя» — «Фелікс Дзержинський». Газети щодня повідомляють про нових стахановців, нові рекорди, робітничі мітинги. Потайки люди передають інформацію про нові арешти, нові врєдітєльства, нових ворогів народу — місцевого масштабу, про них газети мовчать, газети пишуть про «центральних».

У магазинах є хліб (тільки треба зайняти чергу звечора), з’являються цукор і карамельки. Ми, дошкільнята, щовечора бігаємо до старого парку, де в літньому кінотеатрі «крутять» життєрадісні фільми. Наші місця — на гілках навколишніх дерев. Директор кінотеатру, відомий у селищі фізкультурник, ворошиловський стрілець і фрайєр Філіпповський люто ганяє дітлахів, і в кожного з нас найзаповітніша мрія — стати дорослим і помститися Філіпповському. Але кіно подивитися все-таки вихитрюємося, бодай уривками. І западають глибоко в дитячу душу і безстрашна чапаєвська кулеметниця Анка, яка спокійно й методично викошує шеренгу за шеренгою «психічної атаки» білого офіцер’я; і сам Чапай, що ось-ось перепливе Урал-ріку, рятуючись від погоні, але зловорожа куля все-таки наздоганяє його, вражаючи й наші серця. І — з іншого фільму — карта Країни Рад: 1918-й рік, фронт петлею стискується навколо Москви, загроза смертельна, та ось робітничо-селянська Червона армія розриває зашморг облоги, ось на екрані з’являється Ленін і… зала кінотеатру вибухає оплесками, всі зриваються з ніг і плескають стоячи.

Ось, власне, про цю дивовижу я і хотів сказати. Встають і плескають не тільки Леніну, а всім вождям — Ворошилову, Кірову, Свердлову, а найгарячіше, звичайно, Сталіну. І то такий порив, що всі ніби тільки й чекали появи на екрані вождів, тільки заради цього хвилюючого моменту і прийшли дивитися кіно. Вони немовби стали зовсім іншими людьми, ніж були, йдучи до кінотеатру. Дорогою ж могли розповідати, між своїми, популярний анекдот про Вождів, Революцію і Пятілєтку (приїхали в село до діда й баби городські; син, колись Микола, тепер узяв модне ім’я: Октябрь, його дружина — Революція, їхня мала — Пятилєтка; вночі малій приспічило, й бабуся гукає: «Октябрь, Октябрь, буди Революцію, Пятилєтка у…ралась!»). Могли домовлятися про те, хто піде займати чергу за хлібом (треба всю ніч комусь стояти, бо вранці привезуть — і не вистачить); пошепки переказати свіжу новину про чергове вредітєльство і чергові арешти…

Якраз «забрали» кількох учителів та директора школи, який очолював змову. Але все забувалося перед магією екрану з ликами вождів. Самим тільки страхом цього не поясниш. Страх пригнічує, але ентузіазму не викликає. Потрібна влада міфу. Парадокс: це було тільки в передвоєнні роки. Після війни це стало анахронізмом, хоч культ Сталіна зріс ще більше, — але, видно, заформалізувався, оказенився. Важко це зрозуміти, але так було.

Втім, було не тільки це і не тільки так. Доводилося чути й скептичні розмови дорослих, якісь саркастичні репліки про Великого Вождя. Скажімо, мій дід каже: якщо Сталін — батько народів, то ми — байстрюки, як він усім батько. Мене така профанація знічувала: як можна високе зводити до низького. Був і фольклор, на зразок: «Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину». Ходили серед люду різні небезпечні жарти. В шкільні роки я, піонер, а потім комсомолець, пояснював їх людською несвідомістю, темнотою, або ж думав, що це тільки в нас так погано, у провінції, далеко від центру, далеко від справжнього життя, від справжнього комуністичного духу, який десь там мусить бути.

Потужно впливало щоденне офіційне славослів’я — радіо, газети, школа. Проте й воно своєю безмірністю й несмаком часом викликало глухий, ще неусвідомлений спротив. Я був у 7-му класі, коли мені як «круглому відмінникові» й активістові доручили виступити 1-го травня 1946 року з трибуни загальнорудничого мітингу. Мама з великими труднощами пошила мені до цієї події новий піджак і урочисто вирядила до школи, а сама пішла до своєї лікарні — щоб іти на мітинг зі своїм колективом. Яка ж прикрість її чекала на мітингу, коли побачила мене на трибуні в старому подертому піджаку, з дірками на ліктях, — я її «перехитрив», устиг повернутися додому і скинути обнову. А свій першотравневий виступ я закінчив не обов’язковим: «Хай живе Великий Вождь…» і т. д., а словами про те, як багато людей не повернулося з війни, скільки лишилося вдів і сиріт, і що про них треба пам’ятати. Тут було і особисте (мій батько не вернувся з війни, і завжди, і досі бучне святкування «Дня Перемоги» викликало у мене тихий внутрішній спротив: це ж день Пам’яті, а не свято, — але був і свідомий, хоч і наївний напівдитячий протест. Начальство було збентежене, але йому вистачило глузду пояснити все тим, що хлопець розгубився, розхвилювався. А людям виступ сподобався — не такий, як у всіх, «душевний».

У 8-му класі я вступив до комсомолу, а секретарем комітету комсомолу була Зіна Саприкіна з 10-го класу, в яку я був таємно закоханий — таке комсомольське ідеалістичне кохання… Я був затятим комсомольським активістом, після Зіни став секретарем комітету. Так от ми з нею потайки, як змовники, обговорювали: що це діється, чому таке вихваляння Сталіна, це ж неправильно, і в нас ніякої диктатури пролетаріату немає, а є диктатура над пролетаріатом. Навіть мріяли про якусь підпільну організацію… Оце ми в провінції такі були наївні діти…

Ми бачили невідповідність між гаслами, між фразами і дійсністю. Ми ж училися, ми читали. І знали «вчення марксизму-ленінізму» про роль героїв, роль особистості в історії: що особа не є вирішальною, що вирішальним є народ, є маси і так далі, — і у нас зразу виникає думка: а чому ж тоді все приписується Сталіну, всі перемоги, всі успіхи, все на світі?

…Десь у 8-му класі ми на якихось сільськогосподарських роботах: чи то кукурудзу чистимо, чи то якесь бадилля оббираємо — вже не пам’ятаю; пам’ятаю тільки (дуже добре!) нашу таємну розмову. З нами — директор школи, недавній фронтовик, інвалід (скалічена нога) Микола Іванович Малютін. Надзвичайно суворий, ніколи не всміхнеться; ми його боялися, але знали його справедливість. Він тримав крижану дистанцію між собою й учнями, але тут якось розтанув, подобрів душею. Разом працюємо в темному сараї, і ніби якась атмосфера довіри створюється, може, він просто співчував нашому злиденному дитинству. Але щось ми відчули і звернулися до нього з нашим наївним запитанням: чому так нечесно робиться — голод, а тільки й чуємо про щасливе життя і навіщо так славити Сталіна — ми його любимо, але навіщо все йому приписувати?

Микола Іванович розгубився, але стримано сказав: «Не знаю. По-моему, это началось после Сталинграда, когда он увидел, как немцы идут на смерть за Гитлера. Позавидовал». Більше він нічого не сказав, і цієї розмови наче не було — крижана дистанція відновилася.

Отже, всього було. Була і віра, була і зневіра, і захоплення, і сприкрення. Те і те було, але воно не було розподілене: отак, по праву руку — офіційне життя, а по ліву — неофіційне. Все складно перепліталося. І то одне гору брало, то друге, якась складна виходила гармонія чи дисгармонія.

І відповідно в інституті. У педінституті, де я навчався у 1949—1953 роках. У нас дуже колоритне студентське середовище склалося. Сталіно не вважалося містом, де «український буржуазний націоналізм» несе якусь загрозу, і там не було атмосфери постійного залякування на цьому грунті. На перший погляд нібито провінційна оспалість, а глибше — чимало розкутості в думках і поведінці, принаймні мислячої частини студентства. У всякому разі — гнітючого страху не було, може, тому, що свідомою «антирадянщиною» ніхто не займався. Тож і про Сталіна говорили не тільки з побожністю, дозволяли собі й «вольності». Комсомольці, багато хто — «активісти» (я — навіть, один час, до великого конфлікту з начальством і публічного «бунту», — секретар комітету комсомолу інституту, потім «відставлений»), але не кар’єрного типу, швидше схильні до критицизму. До речі, «бунт», що був «подією» в житті комсомольської організації міста Сталіно, полягав у тому, що я всерйоз сприйняв заклик ХІХ з’їзду партії до критики й самокритики і в доповіді на звітно-виборній конференції «пройшовся» по директору інституту і парторгу, це пов’язали з якось невідомою мені тоді «ленінградською опозицією», але невдовзі помер Сталін, і для мене все обійшлося.

Один приклад. Якось у передовиці газети «Социалистический Донбасс» я вичитав фразу: «Иосиф Виссарионович сообщил советскому народу…» — не пам’ятаю вже, що саме «сообщил». Мене ця формула вразила абсурдністю ритуалу спілкування «вождя народів» зі «своїм» народом. І ми з колегою — Валентином Скориком почали на лекціях, звично обмінюючись записками, змагатися в обігруванні варіантів: «Иосиф Виссарионович дал знать советскому народу…», «Иосиф Виссарионович подсказал советскому народу…», «Иосиф Виссарионович намекнул советскому народу…», «Иосиф Виссарионович втемяшил советскому народу…», «Иосиф Виссарионович цыкнул на советский народ…» — і ще кільканадцять перифраз, яких я вже не пригадую. І, що важливо — це підкреслюю — навіть думки не було про те, що хтось може нас виказати…

Особливо багато «матеріалу» для хохм давав той казенний ажіотаж, який зчинився довкола лінгвістичних «шедеврів» Іосифа Віссаріоновича ( «К вопросу о марксизме в языкознании»), студіювати які мусили всі — від радянської домогосподарки до лідерів світового комуністичного руху (Бідний Пальміро Тольятті! Бідний Моріс Торез! Бідний Жак Дюкло!). Не виключено, що Сталін розумів фантосмагорійний характер ситуації і мав диявольську садистичну насолоду від такого одвертого глузування з усього світу. (До речі, я потрапив у конфузну ситуацію: в «дискусії», що тривала кілька місяців не лише на сторінках «Правды», а й у нашому викладацькому та студентському побуті. Я обстоював М.Марра як великого лінгвіста, до того ж офіційно утвердженого; в мене був якийсь том його праць; особливо сильне враження справляла стаття з якогось збірника «Яфетичиские зори на украинском хуторе», і теорія чотирьох першозвуків здавалася переконливою, — і раптом приголомшливий осуд, вердикт самого Сталіна!).

Нову «працю» Іосифа Віссаріоновича треба було не просто славити — це справа для всіх звичайна й нескладна, її треба було вивчати, конспектувати, мало не напам’ять зубрити — і це викликало приховане роздратування: стільки в суспільстві проблем, а вождь ударився в лінгвістику! Однак не виключено, що це був не тільки наслідок відірваності Сталіна від життя (як це пізніше пояснював Хрущов) та його самоутвердження корифеєм усіх наук, а й хитрий тактичний хід. Одним із принципів сталінської тактики — часто геніальної — було дозоване чергування кампаній терору з легеньким, керованим нібито попущенням і покаранням «винних» у надмірностях попереднього терору. Завдяки цьому не доходило до загальнодержавної катастрофи і підтримувалася віра у справедливість вождя, який поправляє своїх соратників. Так і тут: у контексті погромів, які чинилися в біології, філософії, фізиці (не кажучи про літературу, музику, театрознавство), — раптом прозвучало сталінське саркастичне осудження «аракчеевского режима в языковедении». Мовляв, заспокойтесь, усе поправимо, буде вам свобода думки. Але «творча інтелігенція» була навчена і реагувала обережно; вираз «аракчеевский режим в языковедении», як і багато інших сталінських, хоч і став крилатим, але вживався не так із пафосом, як із гумором, і то — досить двозначно…

А от невдовзі почалася кампанія проти «лікарів-убивць» — тут уже було не до гумору…

Одним із найтяжчих (і ризикованих!) випробувань усенародної любові до Сталіна була спеціальна процедура проведення нескінченних зборів та інших масових заходів. Можна було подумати, що цю процедуру змудрував якийсь таємний ворог Сталіна, щоб викликати роздратування самим його іменем. Молодшому поколінню, мабуть, нелегко і повірити, що таке було.

Уявіть собі: кожні збори в будь-якому колективі починалися з того, що після обрання звичайної президії зборів головуючий урочисто проголошував: «Товарищи! Есть мнение избрать почётный президиум нашего собрания в составе политбюро ЦК ВКП(б) во главе с Великим Вождём…(і т.д. — довгий перелік титулів і епітетів — І.Дз.)… Иосифом Виссарионовичем Сталиным!» — Нет возражений?» «Предложение» ставиться на голосування, одноголосно приймається, а інформація про одноголосне прийняття супроводжується бурхливими оплесками. Але це ще півбіди… Збори тривають дві-три години. Всі безмежно стомлені, думають тільки про те, як вирватися: йти в темряві по грязюці (асфальтованої дороги до інституту ще не було, та й небезпечно — вночі можна нарізатись на бандита, особливо, як хто живе далеко). Здається, збори йдуть до кінця… І тут знову встає головуючий: «Товарищи! Есть мнение послать приветственное письмо Великому Вождю…(знов довгий перелік титулів і епітетів)… Иосифу Виссарионовичу Сталину. Слово для зачтения текста приветствия предоставляется товарищу З.». Знову з лав народу піднімається на трибуну товариш З. з великим сувоєм — і починає. Декому вже вдалося втекти зі зборів, багато хто намагається зробити це хоча б тепер, але дарма: двері надійно зачинено… Тож залишається сидіти і слухати (точніше, вдавати, що слухаєш). Мають ще бути бурхливі оплески. І будуть…

Отже, ще перед смертю Сталіна ми досить тверезо і скептично дивилися на нього. Власне, не так на нього, як на «культ», бо про мільйони жертв голодомору й терору, про ГУЛАГ ми ще не знали, були тільки якісь тьмяні здогади; втім у «запроданство» і «шпигунство» троцькістів, зинов’ївців, бухарінців та інших не вірили, і нові політичні процеси за цим шаблоном у «країнах народної демократії» актуалізували цю невіру.

І все-таки, коли він помер, це було велике горе. Пригадую: 6-та година ранку, коли повідомили по радіо, — і в одну мить увесь гуртожиток здригнувся від плачу. Такий всенародний рев разом піднявся, що задрижали стіни гуртожитку, всі плакали, і я плакав. Такий же плач стояв і на мітингу в інституті, де я також виступав у дусі грибоєдовського Репетилова: «Он плачет, а мы все рыдаем». А мій друг Валентин Скорик вибіг на подвір’я і досить театрально обсипав голову снігом… Тільки одна людина з-поміж нас дивилася на все це іронічно, не криючись — молодий викладач історії Полікарп Якович Мірошниченко.

Я часто з соромом згадував той плач над Сталіним, але якось вичитав таке: «Сахаров плакал, когда умер Сталин». («Культура в современном мире: проблемы, решения». Информационный сборник №8, М., 1993, с.43.)

Через кілька днів по смерті Сталіна в газеті «Правда» з’явилася дивна, безпрецедентна публікація. Це був повний текст промови президента США Дуайта Ейзенхауера. Раніше практикувалося інше: давали одну-дві фрази з промови якогось західного лідера, а потім ішов величезний «погромний» коментар. А тут — повний текст і без коментарів! Отже, вустами чужого президента влада хотіда сказати народові те, що вона сама ще боялася сказати. І справді, ключовою фразою в промові Ейзенхауера було: «Епоха Сталіна скінчилася». От так! У березні 1953-го це звучало приголомшливо. Адже для тих, хто вмів читати і чути, це означало злам у світовій історії.

Для мене особисто питання про Сталіна було раз і назавжди вирішене. Міф остаточно розвіявся. І всі наступні конвульсії сталінізму, всі зигзагоподібні викрути влади в оцінці Сталіна вже сприймалися як злочинний фальш. Але я не сприймав і не сприймаю й протилежного міфу: про Сталіна — як семінариста-недоучку, примітивну істоту, мало не дебіла. Ні, це був таки «сизокрил орел» — злий геній людства…

Мушу зробити ще одне застереження. Для мене Сталін і комунізм (як ідея, як ідеал) — далеко не одне й те ж саме. І СРСР та комунізм — різні речі. І навіть марксизм та комунізм — не одне й те ж саме. «Науковий комунізм» — явище історично минуще. Етичний комунізм — ідея, що супроводжувала всю історію людства, навіть коли терміну цього не існувало.

Я не належу до тих, хто зловтішається крахом комунізму. Навпаки, я вважаю цей крах найбільшою трагедією людства, оскільки воно втратило останню надію на можливість такого суспільства, в якому будуть соціальна справедливість, солідарність, раціональне продукування і оптимальний розподіл життєвих благ та розквіт духовних сил кожної особистості, як це уявляли гуманісти XVIII—XIX століть. Зрозуміла річ, під крахом комунізму я розумію не розвал СРСР, еволюцію Китаю в бік контрольованої партією капіталізації та інші подібні свідчення фактичної відмови від великого комуністичного проекту, — а насамперед те, що спроби реалізації цього проекту протягом усього ХХ століття давали результати, прямо протилежні сподіваним, і оберталися стражданнями цілих народів і вбивствами мільйонів людей. Незалежно від того, могло чи не могло бути інакше, зумовлене це невідповідністю ідеї комунізму людській природі (людська природа недосконала? Ідея хибна?) чи спотворенням цієї ідеї в конкретній історично-політичній ситуації. Пригадуються слова з «Підлітка минулих часів» Франсуа Моріака — про сумну долю іншої ідеї: «Ми жертви того, що слово сина людського, сина Божого, доходить до нас лише через грішників. І не тільки його слово. Він сам зливається з ними. Ось причини краху, який триває дві тисячі літ», — все одно можна пожаліти про таку сумну і лиху долю, може, найбільшої ілюзії людства. Бо ця ілюзія все-таки будила його соціальну совість, на присипляння якої сьогодні працюють потужні технології віртуалізації людського буття, високоприбуткові стратегії гри на найнижчих інстинктах споживацької маси (за Еріхом Фроммом: створення «псевдоособистості» і «псевдобажань») і паліативи «гуманітарних допомог».

Змова? Переворот? Революція?

У період першого охмеління від «гласності», а потім у часи розпаду СРСР та ідеологічних порахунків з «проклятим минулим» (що тривають досі) багато-пребагато наговорено про мерзотних більшовиків — купку змовників-бандитів без роду-племені, які захопили владу з допомогою німецьких грошей та п’яної матросні, а потім демагогічними гаслами ввели в оману російський народ і розклали національно-визвольні рухи інших народів імперії. Така модель історії — в різних варіаціях, з різними акцентами локального походження — не тільки вже понад десятиліття прокручується в свідомості «антирадянськи» настроєного обивателя, але часом виринає і серед інтелігентної публіки. Інколи вона сакралізується емоційними висловлюваннями безумовних авторитетів.

Пригадується, фразу про наркотизовану матросню кинув колись спересердя і академік Дм. Лихачов. Що ж до нинішньої потужної хвилі монархічних настроїв у Росії, то з її високого гребеня жовтневий переворот у Петрограді бачиться як цілковитий нонсенс, що урвав благоденство православного люду під скипетром боговгодних Романових. А більшовицька революція і більшовизм узагалі — явища не російські, наносні, результат механічного або зловмисного пересаджування на російський грунт європейських ідей або й наслідок змови інородців проти російського народу, а в іншому варіанті — змови світового жидомасонства, яке обрало російський народ об’єктом своїх злочинних експериментів. Ця тенденція відчувається, скажімо, в романі П. Проскуріна «Искупление», але можна навести і безліч інших прикладів.

Якось незручно полемізувати з такими, більш ніж дивними, твердженнями, але й обходити їх з іронічною посмішкою не випадає — як через їхнє епідемічне поширення, так і, головно, тому, що з них робляться й дальші висновки. Про те, що деспотизм, імперіалізм чи тоталітаризм також чужі Росії; що царський режим був благом і для російського народу, і для всіх ощасливлених ним народів, а національний гніт і русифікація — це вигадка націоналістів і сепаратистів.

Це брутальне заперечення фактів, які свідчать про те, що більшовицька революція була викликана саме неповторною комбінацією чинників тодішньої російської дійсності — від жорстоких форм соціального і національного гноблення (поцікавилися б апологети монархії хоча б тим, що творилося її іменем у Середній Азії) до традицій спонтанного бунтарства, опричнини й нігілізму, — і хоч сама вона, ця більшовицька революція, не була фатально неминучою, але, ставшись, неминуче набула саме таких форм, зумовлених усією російською історією (згадаймо хоча б пушкінське: «Не дай Бог увидеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный», — або застереження про можливе пришестя освіченого Пугачова).

А з красивої неомонархічної моделі історії випадає ще одне — свідчення класичної російської літератури та публіцистики про справжнє становище російського народу, як, тим більше, і свідчення української, білоруської, грузинської, вірменської, азербайджанської, татарської, башкірської, казахської, якутської та інших літератур про бідування своїх народів. Я вже не маю на увазі презренних «революційних демократів», усіх цих Чернишевських, Добролюбових, Герценів, Налбандянів, Писарєвих, яких нинішні пігмеї-ниспровергателі, не читавши, «в гробу видели». Не говорю про Шевченка. Не говорю і про Григоровичів, Марків Вовчків, Некрасових, Тургенєвих, чиї геть забуті розповіді про жахи кріпацтва та про віртуозний садизм різних «салтичих» усе одно поблякли б перед нинішніми восторгами душевною широтою і щедрістю власників маєткових кріпацьких театрів і балетів. Але хоча б повірили ближчим, «пореформеним» та й передреволюційним свідкам — Успенському, Салтикову-Щедріну, Толстому, Достоєвському, Коцюбинському, Буніну (це — з найбільших), щоб відчути ту безодню страждань і ту міру гніву, які визріли в суспільстві під кінець ХІХ та на початок ХХ століття.

Цей гнів і вибухнув у революцію, обернувшись сліпою помстою. «Почему дырявят древний собор? — питав Блок у статті «Интеллигенция и революция». І відповідав: — Потому что… поп, икая, брал взятки и торговал водкой. Почему гадят в… усадьбах? Потому что там насиловали и пороли девок».

Певно, Блока не слід розуміти тільки буквально (хоч і в буквальному розумінні це була правда); його слова — ще й метафора фундаментальної соціальної несправедливості та безправності народу і соціального цинізму його експлуататорів (ужив оце термін «експлуататори» і аж засоромився: згадав, що по-сучасному треба сказати «еліта»). Відомо, що повсталі селяни (про це багато розповість і художня література — українська і російська) палили і грабували маєтки не тільки «поганих», а й «добрих» поміщиків, і це було ще й у першу революцію 1905 року. А робітники вивозили на тачках ні в чому, крім своєї фаховості, не винних інженерів. Хтось освячував цю сліпу помсту, хтось дивився на неї з гіркотою й жалем, а хтось проклинав тупий і невдячний народ. Та хоч як оцінюй цю соціальну і моральну катастрофу, за нею постає очевидна її причина: нестерпність суспільного ладу, який віджив своє і мусив упасти. І він упав. Можливо, якби не світова війна, невдачі в ній Росії, якби не повернулися з розвалених (теж невипадково і небезпричинно) фронтів мільйони голодних, змучених і озброєних робітників і селян (зброю везли «для діла»), які у значній своїй частині стали авангардом або, принаймні, резервом більшовиків, — можливо, імперія впала б по-інакшому. Але це вже тема для альтернативної історії.

Втім, альтернативна історія — не просто така собі забава. Звернімо увагу на цікаву (щоб не сказати хитру) версію її, яку подає значна частина сучасної російської православно-монархічної публіцистики. Згідно з цією версією, вина за революцію, а отже, й за всі страждання, які вона потягла за собою, звалюється на інтелігенцію. Причому не тільки на ту інтелігенцію, яка підбурювала народ і, мовляв, повела його злочинним шляхом, — а й на російську викривальницьку літературу, яка говорила про бідування народу і виховувала неповагу до влади, до церкви, до монарха (зокрема, виявляється, дуже завинив тут Лев Толстой). Тобто, було б краще, якби Салтиков-Щедрін, Лев Толстой та іже з ними не ятрили свою і чужу совість, а заплющували очі на пекельну реальність, яка з історичної дистанції здається ностальгуючим патріотичним душам майже райською.

Дивовижна рокірувальна здатність патріотичної думки: так елегантно поміняти причини і наслідки!

Ще один збудник революції — розтлінні західні ідеї комунізму, підхоплені російськими марксистами. І знов-таки: не тому їх сприймали, що вони відповідали на якісь запити життя, а навпаки: через те, що їх сприймали, вони впливали на хід життя. Тим часом десятки і сотні мільйонів людей жили, нічого ні про які теорії не знаючи, і якщо їхні дії вкладалися в якісь теорії, так це хіба тому, що ті теорії могли бути узагальненим вираженням їхніх інтересів. Або «озвучували» реальну проблематику суспільств.

Версія чужоземного походження, наносного характеру революційних ідей і усілякої опозиції в Росії має давню історію. Згадаймо «полеміку» Івана Грозного з князем Курбським. Катерина ІІ, заграючи з Дідро і Вольтером, водночас Радіщева оголосила французьким агентом, якого не гріх позбутися: «Изо Франции ишшо паричко пришлют». У боротьбі з народництвом і соціал-революціонерством влада як основний аргумент висувала звинувачення в їх неросійськості, антиросійськості.

Ось уривок із промови прокурора Н.Муравйова на процесі учасників замаху на Олександра ІІ («Дело о совершенном 1-го марта 1881 г. злодеянии, жертвою коего пал в Бозе почивший Государь Император Александр Николаевич»): «Сомнений нет и быть не может — язва неорганическая, недуг наносный, пришлый, приходящий, русскому уму не свойственный, русскому чувству противный. Русской почве чужды и лжеучения социальной революционной партии, и её злодейства, и она сама. Не из условий русской действительности заимствовала она исходные точки и основания своей доктрины. Социализм вырос на Западе и составляет уже давно его историческую беду. У нас ему неоткуда было взяться — у нас не было, и, слава Богу, нет до сих пор ни антагонизма между сословиями, ни преобладания буржуазии, ни традиционной розни и борьбы общества с властью. Многомиллионная масса русского народа не поймёт социалистических идей. Всё стало у этих людей свое, особенное, нерусское, даже как будто нечеловеческое, а какое-то — да будет мне позволено так выразиться — социальнореволюционное». (газ. «Голос», 6. IV.1881, №96., с. 4).

На що Желябов резонно відповів: «Дело наше здесь было представлено в более извращенном виде, чем наши личные свойства. (…) Я тоже имею право сказать о себе, что я русский человек, как сказал о себе прокурор». І далі він указав на причину, яка змусила народників перейти від мирної агітації до «бомбометання»: «Если вы, господа судьи, взглянете в отчеты о политических процессах, в эту открытую книгу бытия, то вы увидите, что революционные народолюбцы не всегда действовали метательными снарядами, что в нашей деятельности была юность, розовая, мечтательная, и если она прошла, то не мы тому виною (…) Движение совершенно бескровное, отвергавшее насилие, не революционное, а мирное, было подавлено (…) Вместо мирного слова мы сочли нужным перейти к фактической борьбе» (там само, с. 6).

Чесність Желябова поза сумнівом; у його словах — не пошук самовиправдання, який був йому чужий, а вказівка на реальну еволюцію визвольного руху в Росії. Безліч доказів підтверджує саме вимушений характер переходу частини народників до терористичної діяльності, і з цього погляду царському режимові по праву належить своя — значна частка відповідальності за жертви терору і за утвердження традиції революційного тероризму в Росії, — традиції, яка мала свій ореол і неминуче впливала на соціопсихіку всіх учасників революційного руху, в тому числі і альтернативних народництву. І хоч соціал-демократія теоретично відкидала індивідуальний, сказати б, фізичний терор, але фактично (особливо соціал-демократія більшовицького гатунку) діяла методами ідеологічного і психологічного терору проти своїх супротивників, — та й до актів індивідуального, фізичного терору все-таки вдавалася (знамениті «екси» — експропріації, бандитські напади на банки тощо з метою поповнення партійної каси).

Роки конспірації, підпільної боротьби також формували нехтування законом і зневагу до людського життя. Тож, захопивши владу і зіткнувшись з опором противників, більшовики, що так великодушно відкидали вибірковий індивідуальний терор проти сановників царського режиму, освятили нерозбірливий масовий революційний терор, терор «великими квадратами», що дуже швидко переріс у терор проти власного народу. І хоч головний вітія (і натхненний практик) революційного терору, — Троцький не раз риторично застерігав, що цим безжалісно-гострим мечем диктатура пролетаріату повинна користуватися тільки в разі необхідності(?!), а не з особистих резонів (диктаторів), — але що таке ця необхідність, хто її визначав — і чи знає історія приклади, коли б машину терору вдавалося регулювати згідно з приписами коли не етичності (партійної!), то бодай раціональності (партійної!)? Досвід Великої французької революції міг би дати на це відповідь, але більшовики взяли з неї інший урок — і вищу історичну санкцію на безоглядність. Адже історія нібито «прийняла» шанобливо цю революцію попри всі її страхітливі ексцеси і злочини. Що там доля Шеньє, Лавуазьє, сотень іменитих і тисяч безіменних, коли є результат: Ліберте, Егаліте, Фратерніте! — і світова історія дістала фантастичне прискорення. Більшовики розраховували на те, що їхня революція перевищить французьку за всіма статтями, і результати її ощасливлене людство прийме з вдячністю, забувши про «накладні витрати».

…В той час як певний напрям російської політичної думки всіляко намагається відмежувати скверну більшовизну від благородної російської традиції, чимало західних мислителів (та й не тільки західних), навпаки, рятуючи честь західної традиції, оголошують більшовизм суто російським продуктом. У європейських соціал-демократів («ревізіоністів») тут була і безпосередня особиста зацікавленість: практика більшовиків компрометувала їх, і важливо було заперечити будь-яку спорідненість з ними (втім, самі більшовики робили це ще з більшим азартом). Але про це ж говорили і видатні політичні діячі, незаангажовані в теоретичні суперечки між різними відламами соціал-демократії та марксизму. Для прикладу наведу оцінку Томаша Масарика, творця демократичної Чехо-Словаччини (цитую за працею О.Бочковського «Т. Г. Масарик. Національна проблема та українське питання». Подєбради, 1930 — в перекладі автора): «Большевизм — ані щодо теорії, ані щодо тактики не є марксівський… він є куди більш бакунінський, ніж марксівський. Він є продовженням російського нігілізму і зосібна терористичного нігілізму. Це є продукт чисто російський, плід неорганічного розвитку, спричиненого різким товчком найрадикальніших західних ідей на стаціонарний світогляд, утримуваний російською церквою. Большевик — це російський чернець, схвильований та спантеличений феєрбахівським матеріалізмом і атеїзмом. Напівосвіта була нещастям і совітської Росії. Народ здебільшого безграмотний не може бути по-марксівському соціалістичний і комуністичний, либонь на папері… Так звана диктатура пролетаріату є абсолютистичним режимом незначної меншості; прагнучи чи не прагнучи, більшовики продовжують царський абсолютизм».

Зрештою, аналогічних оцінок більшовизму чимало в західній політології. Але звернімо увагу; заперечуючи європейськість більшовизму, говорячи про його російськість, Масарик фактично один із коренів виводить з Європи, з європейської теоретичної думки, хай і неперевареної. До речі, і нігілізм, і політичний тероризм, як довів Вольфганг Краус, настільки ж російське, наскільки й європейське, європейського походження явище. Вони виростають з абсолютизації індивідуалістичного максималізму: висока мета — будь-якою ціною. В оповіданні Леоніда Андрєєва «Стіна» герой, «прокаженный», на сумнів натовпу («равнодушные, жирные, усталые»), чи впаде стіна, кидає: «Пусть стоит она, но разве каждый труп не есть ступень к вершине?.. Устелем трупами землю; на трупы набросим новые трупы и так дойдём до вершины. И если останется только один — он увидит новый мир».

Тут доречно буде згадати пристрасне зізнання «неистового Виссариона» — В.Бєлінського: «Люди так глупы, что их надо вести к счастью. Да и что кровь тысячей в сравнении с унижением и страданием миллионов… Я начинаю любить человечество по-маратовски: чтобы сделать счастливою малейшую часть его, я, кажется, огнём и мечом истребил бы остальную…»

Російська думка? Російська. І французька? Французька. І китайська (щось схоже — у Мао-Цзедуна: хай половина людства загине в атомній війні, зате решта житиме при комунізмі). До речі, Сталіна в день 50-річчя, 21 грудня 1929 року, друзі назвали «неистовым Виссарионычем».

А ось інший зразок готовності до великої жертви своїми співвітчизниками — заради великої мети. Йдеться про мотиви деяких керівників Варшавського повстання 1944 року.

Окуліцький: «Варшаву спустошать, багато поляків загине, та водночас усе радянське лукавство стане очевидним — західний світ розв’яже Третю світову війну проти росіян, і тоді з руїн постане оновлена Польща» (Цит.: Цвєтан Тодоров. Обличчям до екстреми. Пер. з франц. Л., 2000, с. 15, 17).

«Росіяни — це варвари, а Польща — останній бастіон, що може їх зупинити. Отже, варто пожертвувати незліченними людськими життями задля захисту людини. Сосновський у листі до Бор-Комаровського писав про бажання перетворити польське питання у «проблему для світової свідомості, випробувальний етап для майбутнього європейських націй». Сам Бор пригадує: «Ми сподівалися, що боротьба за Варшаву викличе світовий відгомін». Так само Окуліцький виправдує повстання: «Треба було зусилля, щоб розбудити світову свідомість». Повстання — це жертва чомусь невловимому — Варшаві, Польщі, Заходу, Світові — залишається завжди духом: собою жертвують в ім’я ідей, а не люду. Зрештою, лише абсолют може задовольнити цей героїчний дух».

Одне слово: радикалізм, екстремізм, готовність знищувати цілі категорії людей заради щастя решти (або конкретніше: комунізму, націонал-соціалізму, парламентської демократії, глобалізму і т. д.) — це явище знайоме світовій історії, всім суспільствам, починаючи від диких пасіонаріїв-завойовників, племен, релігійних сект, конкістадорів, — і аж до володарів сучасної суперзброї. Інтелектуальний аспект такої світорятувальної місії завжди був достатньо забезпечений — ідей не бракувало. І що важливо: хоч би де ця місія вродила, вона завжди заявляла свої глобальні претензії і нерідко їх задовольняла, принаймні почасти…

…В «Происхождении мастера» (1927) Андрія Платонова «думающий обо всём сразу» до «бреда» і «тоскливого страха» Захар Павлович здійснює обхід партій — у пошуках тієї, яка звільнила б його від тяжких думок.

«За крайней дверью коридора помещалась самая последняя партия, с самым длинным названием. Там сидел всего один мрачный человек, а остальные отлучились властвовать.

— Ты что? — спросил он Захара Павловича.

— Хочем записаться вдвоём. Скоро конец всему наступит?

— Социализм, что ль? — не понял человек. — Через год. Сегодня только учреждения занимаем.

— Тогда пиши нас, — обрадовался Захар Павлович.

(…) Захар Павлович заметил: человек говорил ясно, чётко, справедливо, без всякого доверия, — наверно, будет умнейшей властью, либо через год весь мир окончательно построит, либо поднимет такую суету, что даже детское сердце устанет».

І остаточний висновок Захара Павловича: «Большевик должен иметь пустое сердце, чтобы туда всё могло поместиться».

Це геніальна формула всякого всесвітянства, а надто нестримної експансивності і майже всепереможності більшовизму.

«Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем»

За цими «крилатими» словами Олександра Блока, радо тиражованими в ранньорадянські часи, йшли інші, яким не дуже-то й годилося надавати офіційні «крила»: «Мировой пожар в крови — Господи, благослови!» Більшовики не так-то й боялися наголошувати «кров», але Христос попереду своїх апостолів їх не влаштовував. Натомість для людей релігійних господнє благословіння світовому кровопусканню звучало і звучить святотатством. Однак заради справедливості треба сказати, що в самому християнстві, в деяких його відламах, у різні часи були речники, які користувалися не менш темпераментною і ризикованою фразеологією. Ось Мартін Лютер — у відозві до свого друга Салатина: «Я умоляю вас, если вы правильно понимаете Евангелие, не думать, что его учение можно защитить без мятежа, без страданий и волнений(...) Слово Господа Бога — война, разрушение, гнев, грабеж, змеиное жало и, как говорит Амос, словно лев на тропинке и медведь в лесу». (Цит. За кн.: Роберт Э. Осгуд. Ограниченная война. Пер. с англ. М., 1960, с. 89).

Кожен великий суспільний рух (а великі революції тим більше) має свою Євангелію і робить її мечем. Здебільше ця Євангелія, цей меч — Свобода. А від часів Французької революції ще й Рівність і Братерство. Принаймні як популярні гасла, адекватність яких теоретичним системам і практиці революцій завжди була проблематичною. Парадокс: найрадикальніші ідеї абсолютної політичної і духовної свободи часом висувають саме тоталітарні вчення. Але гасла ці надавали революціям тієї тотальності, без якої вони залишалися б локальними бунтами. Потрібен був абсолютний розрив із Царством Зла — з усім минулим.

Про Французьку революцію перший і найглибший її історик Токвіль писав: «У 1789 році французи здійснили найбільше з усіх будь-коли зроблених народами зусиль, щоб відрізати себе від свого минулого і віддалити прірвою те, чим вони були, від того, чим вони хотіли бути надалі» (Токвиль. Старый порядок и революция. Изд. 3-е. М., 1903, с.8). Через півтора століття схожу думку в загальнішій формі, безвідносно до конкретної історичної ситуації, висловив Ролан Барт: «Для деяких людей суб’єктивно може настати та ніч історії, коли майбутнє стає єдиною сутністю, і ця сутність вимагає тотального руйнування минулого» (Ролан Барт. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. — М., 1989, с. 128-129).

Інший сучасний дослідник каже про революції: «Ці історичні вибухи несли величезну енергію, вихід якої хоча і знищив більшу частину минулого, проте створив нове майбутнє» (Гарольд Дж. Берман. Право і революція. К., 2001, с. 221).

Маркс розглядав комуністичне майбутнє людства як початок його справжньої історії, щодо якої все минуле було лише передісторією. Але для нього це не означало нехтування минулим, приниження здобутків людства у всіх сферах діяльності — йшлося про те, що визволені комунізмом творчі сили людства дадуть небачено щедрі плоди, і Людина сягне вищого ступеня свого родового розвитку. Втім, ідея руйнування старого світу набирала розширювального значення і спрямовувалася не лише на сферу суспільних та економічних відносин, ідеології, права, — а й на сферу моралі, духовного життя; в устах революційних пропагандистів вона набирала принципово нігілістичного характеру. А що ніяка революція неспроможна до кінця заперечити минуле і що минуле ще візьме реванш і з ним доведеться шукати компромісу — це покаже лише майбутнє, коли революція захлинеться, або видихнеться, або втомиться. На злеті ж вона вірить у своє всесилля і свою владу над часом. І простором.

Неминучість Сталіна

У багатьох працях та публікаціях про Сталіна його перемога над Троцьким, а потім і іншими суперниками в партійному керівництві, утвердження його абсолютної влади пояснюється переважно двома обставинами: по-перше, він передбачливо заволодів бюрократичним апаратом партії, розширив і зміцнив його, зробив механізмом управління життя партії; по-друге, бувши великим майстром політичних комбінацій, він по-єзуїтському грав на суперечностях між «соратниками Леніна», блокуючись з одними проти других, потім з другими проти перших, потім з третіми проти других і т. д., поступово виводячи з гри всіх своїх суперників.

Це все поза сумнівом, але, мені здається, це не головне або принаймні не єдине. Це, сказати б, процедура, а не суть. Суть же в тому, що саме Сталін запропонував партії (чи партійній бюрократії, чи «новому правлячому класові»?) вихід (бодай тимчасовий, бодай ілюзорний) із тієї безвиході, в який завела суспільство таж ж таки партія під проводом Леніна і Троцького (згадаймо знамените Ленінове: «Сначала надо ввязаться в серьезный бой, а там уж видно будет». От і «ввязались», а далі, як казав поет, «ни зги не видно»…), — і був у цьому переконливіший за інших. При цьому він запропонував свої альтернативи, подавши їх як творчий розвиток ленінізму. І водночас продемонстрував готовність ні перед чим не зупинятися, організовувати планове винищення цілих суспільних груп, мільйонів і мільйонів людей, аби врятувати й утвердити владу партії — побудувати «соціалізм».

Сталін перший з усією відповідальністю і глибиною зрозумів безнадійність і безглуздість розрахунків на світову революцію, особливо після того, як втрачено було надію на революційний Китай (12 квітня 1927 року генерал Чан-Кайши, командувач народно-революційної армії, розірвав спілку з комуністами: т. зв. «шанхайський переворот»). Потрібна була неабияка теоретична (чи ідеологічна) самостійність і ще більша політична мужність (так, мужність), щоб відмовитися від священного гасла і священної мети, заради якої, власне, і «ввязались в бой», — підставляючи себе під вогонь критики і звинувачень у відступництві. З іменем Сталіна пов’язане утвердження ідеї будівництва соціалізму в одній (відсталій!) країні як генеральної лінії партії. Це був радикальний теоретичний, ідеологічний, політичний — і психологічний! — поворот у бутті партії. Адже Ленін мирне будівництво в СРСР розглядав усе-таки як етап підготовки до експорту революції в Європу й Азію. Натомість тепер основним стає будівництво соціалізму в СРСР, а завдання світового пролетаріату — підтримка СРСР як свого авангарду, як фортеці соціалізму, боротьба проти антирадянських провокацій своїх урядів. Звичайно ж, не без того, щоб за сприятливих обставин намагатися підняти повстання — власне, щоб дестабілізувати «антирадянський фронт» і не дати зовсім зблякнути перспективі майбутньої світової революції. Могутній у ленінські часи Комінтерн поступово стає всього лиш знаряддям зовнішньої політики Сталіна, а далі ще більше — постачальником агентури, шпигунських кадрів (у всіх сферах, у тому числі економічній) для радянських спецслужб. Широчезна мережа цієї агентури, наявність у ній багатьох безкорисливих і самовідданих «добровольців» з числа іноземців, мало не всіх національностей, свідчила про незгасну зваблюючу силу ідеї комунізму, яка все ще асоціювалася з СРСР.

Але будівництво соціалізму в окремій, до того ж відсталій країні вимагало не лише перегляду ідеологічних догм, але й широкої програми жорстоких і ризикованих дій в економічній, соціальній і національній сферах. На них треба було ще зважитися. Сталін був той, хто зважився. Він (тут під Сталіним доводиться розуміти все сталінське ядро керівництва) подав захоплюючу перспективу перетворення відсталої країни в передову з найвищим рівнем індустрії, сільськогосподарського виробництва, освіти і культури для мас, перспективу заможного життя, — і вона була привабливішою, ніж перспектива «перманентної революції» Троцького (інша річ, що, поборюючи Троцького та інших своїх суперників, Сталін раз у раз перехоплював їхні «задумки»). Відіграли свою роль і величезна працьовитість Сталіна, і його залізна воля (суб’єктивно підкреслена цим невипадковим псевдонімом — Сталін!), і вміння переконувати своєю спрощеною, а тому нібито оголено-бездоганною логікою, що гіпнотизувала партбюрократію і екзальтовану масу.

Саме в цьому сенсі і можна говорити про неминучість Сталіна. Неминучість не як історичну виправданість, а як «внутрішню логіку» світоперетворювального експерименту. Раз ставши на цей шлях, потрапляють у лабіринт насильств, кожне з яких вимагає наступного, ще більшого. Всі більшовицькі вожді сакралізували насильство. Але Сталін довів його до найбільшої досконалості. Саме він збагатив марксистсько-ленінську теорію постулатом про загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, що стало обгрунтуванням тотальних репресій. Але й цього було мало, молох ДПУ-НКВС уже не задовольнявся «класово ворожими елементами», і тоді Сталін пустив у хід геніальний термін «ворог народу», позбавлений соціальної прив’язки: «ворогом народу» міг стати хто завгодно, а саме застосування цього означення до когось уже означало непотрібність будь-яких доказів — пізно! Саме він «плавно» перевів диктатуру (партії > вождів > свою особисту) в терор. Терор не як акцію (цього вистачало і за Леніна — Троцького), а як спосіб керування державою, як стан суспільства. Ще одне наукове відкриття Сталіна — теза про те, що найнебезпечніші вороги не одверті антикомуністи, а соціал-демократи і ліві, взагалі чим «нібито» ближчі ідейно, тим небезпечніші. Ця теза підготувала розширення меж сталінської нетерпимості й терору, вихід їх у міжнародний масштаб, а в конкретному німецькому випадку, керуючись нею, Ернст Тельман відмовився від єдиного фронту з соціал-демократами в боротьбі з Гітлером і тим самим об’єктивно сприяв його приходові до влади.

Наївно пояснювати сталінський терор особливою жорстокістю вождя, його психічними збоченнями. Вони могли бути лише додатковим супутним чинником. Набагато ж більше важили, на мій погляд, дві такі обставини. Перша: безвихідь, у якій опинилася країна, — виходу в світову революцію не сталося, будівництво соціалізму в окремій відсталій країні не тільки суперечило марксистській теорії (це не біда: яка теорія встоїть перед життям!), але вимагало модернізації, для якої не було ні засобів, ні фінансів, хіба що треба було жорстоко грабувати народ, насамперед селянство. Друга обставина: могутній апарат терору, створений соратниками Леніна для придушення «контрреволюціонерів», згодився Сталіну і для «позитивної» (!) мети: спроб стабілізації суспільства, пошуку виходу із безвиході. Гасло ритора французького терору Сен-Жюста: «Республіка створюється шляхом цілковитого знищення тих, хто їй противиться» — було завузьким для Сталіна. Терор потрібен був йому — не меншою мірою — і для максимальної мобілізації мас на виконання непосильних завдань соціалістичної індустріалізації, примусової колективізації, планів сталінських п’ятирічок, придушення «націонал-ухильництва». Терор був співтворцем — нарівні з організаційною діяльністю партійців, пропагандою і мистецтвом — атмосфери масового політичного і трудового ентузіазму. Талановита режисура зовнішньої небезпеки (яка справді існувала, хоча причини й масштаби її подавалися неадекватно) доповнювалася не менш талановитою режисурою загрози внутрішньої, яка теж, звичайно, була, але в зовсім іншому, ніж подавала влада, сенсі: в сенсі неприйняття значною частиною суспільства політики партії, в сенсі стихійного спротиву самої «органіки» життя насильницьким експериментам. (До речі, координація боротьби з ворогами зовнішніми та боротьби з ворогами внутрішніми була в традиціях російської державної мудрості. Скажімо, маніфест Миколи ІІ від 18 лютого 1905 року закликав громадян Росії «соединиться… во святом и великом подвиге одоления упорного врага внешнего, в искоренении в земле нашей крамолы и в разумном противодействии смуте внутренней»).

Оце взаємостимулювання терору й ентузіазму яскраво відбила й література (соцреалістична) того часу. Ось характерний приклад — фінал п’єси І. Микитенка « Світіть нам, зорі» («Кадри»):

«Прядка (вбігає схвильований). Товариші! Вартовий революції, наше славне ДПУ, відкрило контрреволюційну шахтинську змову на Донбасі… Вороги готували кризу паливної промисловості й чекали на інтервенцію. ну, й сіли маком, канєшно! Організований пролетаріат нашого міста виходить на вулиці… беріть прапори, товариші!

Вигуки. Смерть негідникам! Слава вартовому революції!

Буря захвату. Заколисалися полум’ям прапори. Спалахнула пісня. Грандіозна маніфестація виходить на вулиці…»

Все це, звичайно, не вигадка соцреаліста: так воно режисерувалося в історичній дійсності, так зафіксоване в кадрах кінохроніки, в тогочасних газетах, де на перших сторінках — репортажі з мітингів, а на останніх — хроніка політичних процесів.

Ентузіазм мас — це те, що відзначали всі зарубіжні гості Країни Рад і що їх вражало. Ентузіазм політичний, трудовий, культурний — у значенні безоглядної публічної підтримки гасел партії. Під керівництвом Сталіна партія зуміла, — використовуючи потужні механізми пропаганди і роботу багатомільйонного, добре організованого активу, — створити атмосферу віри в майбутнє, у свій образ соціалізму, захоплення грандіозними планами та героїчними звершеннями й показовими подвигами (Чкалов, челюскінці, стахановці, рекордний переліт на американський континент, Паша Ангеліна, Поліна Осипенко), що йшли один за одним по наростаючій (теж талановита режисура!) і задавали тонус життю, створювали радісну напругу, постійне чекання нових чудес, уявлення про безмежні можливості «радянської людини»; в купі з умілим розпалюванням ненависті й презирства до світу зла — світу капіталізму, мобілізацією духу і сил проти «ворожого оточення» (версія постійної загрози війни з боку капіталістичного світу теж була одним із потужних пропагандистських засобів мобілізації мас), — все це давало той унікальний людський і суспільний сплав, що звався «радянським патріотизмом». І все це символізувалося іменем Сталіна. Звичайно ж, були скептики, була «внутрішня еміграція», були люди, які зберегли критичність і здоровий глузд. Але їм доводилося мовчати, хто ж не мовчав, опинявся в таборах ГУЛАГу; втім, там вистачало і тих, хто нічим не випадав зі стереотипу «радянської людини» або просто був аполітичним обивателем. Адже табори ГУЛАГу давно перетворилися зі спецрезервацій для політично неблагонадійних на грандіозні комбінати дармової праці, куди робочу силу постачали строго за раціонально розробленими планами й графіками.

Взагалі-то найодвертішим ідеологом примусової, концтабірної праці був Лев Троцький. Він навіть вважав її засадою соціалізму: «Говорят, что принудительный труд непроизводителен. Если это верно, то все социалистическое хозяйство обречено на слом, ибо других путей к социализму …быть не может» (Цит. за: С. Ларин. Неизжитое прошлое. «Новый мир», 2000, № 12, с. 214).

Сталін же облагородив соціалістичну працю. Вона стала справою честі, доблесті і геройства, а показові будови типу «Біломоро-Балтійського каналу» розглядалися як великомасштабні лабораторії «соцвиху» — перевиховання соціально небезпечних елементів, як школа соціалістичного гуманізму, — туди влаштовували поїздки письменників та іноземних гостей, і Максим Горький не міг стримати свого захоплення. З часом, однак, екскурсій до лабораторій «соцвиху» стало менше, потім вони й зовсім припинилися, і ГУЛАГ став царством міражу, про існування якого, а тим більше масштаби більшість радянських людей і не здогадувалася. Про примусову працю в СРСР час від часу говорили тільки найлютіші вороги комунізму на Заході, і щоб спростувати їхні наклепи, Сталін запросив дружину американського президента Елеонору Рузвельт, яка на власні очі переконалася в тому, що коли табори і є, то життя їхніх мешканців відповідає світовим стандартам.

Та якщо відмовитися від троцькістської сакралізації рабської концтабірної праці (але не від її виконання) і перевести її на своєрідну «нелегальщину» Сталіна змусили мотиви міжнародної політики та міркування престижності (і соціалізму, і себе як його символу), то невблаганна економічна реальність штовхала його до пошуку дійових матеріальних, а не лише моральних, стимулів підвищення продуктивності праці тієї — все-таки більшої — частини населення, яка залишалася поза ГУЛАГом і робила основний внесок у будівництво соціалізму. І тут Сталін ще раз виявив свою мужність стратега, рішуче відмовившись від освяченої комуністичною догмою урівнялівки (Ленін робив тут тільки перші кроки), впровадивши «буржуазні» матеріальні стимули, диференціацію зарплат з відповідним соціальним розшаруванням робітництва як неминучим наслідком, з посиленням експлуатації шляхом жорсткого нормування тощо. Це викликало критику з боку деяких західних комуністів-ідеалістів та друзів СРСР, які побачили тут тенденцію до ненависного їм буржуазного розвитку; особливо ж троцькісти (і емігранти з СРСР, і західні) знайшли в цьому ще один доказ «капіталістичного переродження» СРСР, «реставрації капіталізму».

Ці присуди не були безпідставними. Справді, під тиском невблаганних об’єктивних обставин доводилося відмовитися від багатьох доктрин, шукати компромісу з невижитим і невмирущим минулим; революційне суспільство перетворювалося на нормальне обивательське: добре знана в історії метаморфоза. (Токвіль: «…Революція мала два фазиси, вельми відмінних один від одного: перший, протягом якого французи, здавалося, хотіли все знищити в своєму минулому, і другий, коли вони з минулого беруть частину того, що покинули» — Вказана кн. с. 11. Ролан Барт: «В історії перемога одного противника над іншим ніколи не буває повною; хід історії приводить до зовсім непередбачених результатів, до негаданих синтезів» — Ролан Барт. Избранные работы. — М., 1989, с. 128).

Сталін був тим, хто ідеологічно й інституціонально «оформив» цей історичний поворот у всіх сферах життя суспільства. То був тривалий, складний і суперечливий процес. Ця еволюція тривала і після Сталіна — він включив її пусковий механізм. (Знову ж таки: про Сталіна доводиться говорити не лише як про особистість і не лише як про вождя, а як про «символ» певних об’єктивних процесів і закономірностей).

«Сталин — это Ленин сегодня»

Ця крилата формула щасливих 30-40-х років минулого століття викликала гірку посмішку в опонентів Вождя, а пізніше стала предметом глузувань «дисидентів» неомарксистського гатунку. Тим часом вона дуже близька до істини. Хоча Сталін і не мав Ленінової політичної ерудиції та рафінованості, але він узяв від Леніна головне — творчий (швидше прагматичний) підхід до марксизму, діалектичне (швидше казуїстичне) вибіркове використання його ідей відповідно до мінливої історичної ситуації.

Глибоко засвоїв він і специфічну ленінську емансипацію політичного мистецтва від романтичного ідеалу переконаності та моральності революціонерів — з переорієнтацією на нерозвинену масу як об’єкт пропагандистської обробки: «Полагаться на убежденность, преданность и прочие превосходные качества — это вещь в политике совсем несерьезная. Превосходные душевные качества бывают у небольшого числа людей, решают же исторический исход гигантские массы» (В. И. Ленин. Избранные произведения, т. 3, стр. 637).

Сталін «розвинув» цю ленінську ідею до такої міри, що взагалі не надавав жодної ваги переконаності і відданості навіть найближчих соратників. Більше того, він «геніально» зрозумів, що для всякої влади найнебезпечніші ті, хто щиро вірить у її ідеї, бо вони не змиряться з відступництвом влади від власної ідеї, — отже, спиратися треба на пристосуванців, заляканих і завербованих. Це один із мотивів його послідовних розправ з «ленінською гвардією» та ідейними комуністами взагалі. Брутальність у полеміці з ідеологічними супротивниками — теж суто ленінська риса. (Та й Маркс делікатністю не відзначався. «Убогі контрреволюційні базіки», — писав він про Ф. Лассаля та авторів Готської програми.)

Але в кількох специфічних вимірах (це оминаючи інтелектуальний потенціал обох постатей) Сталін усе-таки не був «Лениным сегодня», ба навіть виразно відрізнявся від нього.

По-перше, Ленін цілком задовольнявся роллю вождя світового пролетаріату, творця революції та генератора ідей соціалістичної перебудови світу; що ж до всього того, що лежало поза цим генеральним плином життя, він тверезо визнавав свою некомпетентність або обмеженість фізичних можливостей — для цих сфер у нього були надійні дорученці з числа соратників: скажімо, для проведення конкретних воєнних операцій — Троцький, для наведення ладу в культурі й мистецтві — Луначарський і т. д.; сам він міг обмежуватися формулюванням загальних принципів.

Натомість Сталін — з роками дедалі більше — «брав усе на себе», можливо, підсвідомо компенсуючи «конкретикою» обмеженість творення фундаментальних «законів історії», які до нього вже «відкрили» Маркс і Енгельс, «розвинув» Ленін, а йому, запізнілому, залишилося модифікувати й редукувати. Мабуть, мало значення і те, що йому, на відміну від теоретиків Маркса й Енгельса та більше теоретика, ніж практика Леніна, довелося протягом трьох десятиліть керувати країною, в якій ніщо — навіть найдрібніші питання — не вирішувалися без його керівної участі, отож зміцнювався у вірі в свою всеосяжну компетентність. А догідливе схвалення і захоплення здрібнілого оточення підсичувало диявольськи скромну гординю. Отож і доводилося приймати титули вже не тільки «вождя трудящихся всех стран», «отца народов», а й «корифея всех наук», «лучшего друга советских писателей (медиков, животноводов, полярников и т. д.)», «первого железнодорожника», «первого шахтера», «первого доменщика (горнового)» — на жаль, не пощастило дожити до «первого космонавта» і «первого генетика-клониста»… Важко сказати, чи Сталін усерйоз сприймав цю всенародну клоунаду, чи в душі потішався з людської глупоти — адже, на відміну від Леніна, який і в цинізмі був героїчно-патетичним, Сталін володів немалою дозою їдучого сарказму, тонкої глумливості і діставав потаємну насолоду від приниження і своїх соратників, і цілих народів.

Друга відмінність Сталіна від Леніна. Ленін настільки впевнено почувався у своєму лідерстві і настільки позбавлений був комплексів («самый человечный человек»), що не мав ні до кого заздрощів чи підозр честолюбного походження і не боявся конкурентів; навпаки, він мав особливий азарт до гуртування навколо себе яскравих постатей, і хоч міг люто відшмагати будь-кого з них (як-от не раз — Троцького), але це був «ситуативний» гнів, і співпраці з відшмаганими він не припиняв (у тому числі і зі Сталіним, принаймні аж до останнього часу, до Сталінової наруги над Крупською).

Натомість глибоко закомплексований Сталін був одержимий демонами заздрощів і підозри; він украй некомфортно почувався в сусідстві з особами, які були в чомусь яскравіші за нього (харизма Троцького, ерудиція Радека, теоретичні заміряння Бухаріна) або показували потенцію небезпечного зростання (Кіров, пізніше Вознесенський), або — що особливо небажано — могли спричинити перерозподіл народного обожнення (Жуков).

Тут, певно, одна з причин перманентних сталінських чисток (не плутати з епігонськими зачистками і «мочениями» під дозовано-совістливим оком ОБСЄ). Втім, можна припускати, що Сталін не так уже й маніакально вірив у документовані версії про планомірно стадійовані, одна за одною, грандіозні змови проти нього; можливо, не був і таким наївним, щоб повірити, як вважається, у горезвісну фальшивку, підкинуту німецькою розвідкою через Бенеша, — не виключено, що він, керуючись своєю дивовижною жорстокою «раціональністю», вважав, що «періодичні» масові репресії історично виправдані як необхідний «робочий хід» не тільки для вирішення економічних завдань, а й для зміцнення суспільства, консолідації навколо геніального вождя за умов смертельних загроз з боку «ворожого оточення» (всюдисущість ворога і мала продемонструвати «зрада» соратників).

І ще одна відмінність Сталіна від Леніна — з тих, на які мені хотілося б звернути увагу. Хоч би що хто говорив, Ленін був інтернаціоналістом. Принаймні він не любив Російську імперію як тюрму народів, не терпів русотяпства в будь-яких формах (саме за це, а не за щось інше, ненавидять його в нинішній неомонархічній Росії, водночас підносячи Сталіна) і хоч жорстоко поборював національні рухи народів, коли вони йшли всупереч його концепції інтернаціональної пролетарської єдності, а потім одержавленню цієї єдності, — все ж цю єдність не розумів як поглинення інших націй російською (навіть за відповідного теоретичного і процесуального камуфляжу) і для росіян не резервував якогось іншого місця в історії поступової адаптації до інтернаціонального співжиття, ніж решті націй. Більше того, коли «контрреволюційні» національні рухи було поборено (а він поборював їх саме як «контрреволюційні» — зрозуміла аберація політичного зору!) і єдину пролетарську державу створено, Ленін, як відомо, звернув увагу на сваволю, що її чинено в цій державі проти національних меншин. Особисто я залишаюся в переконанні, що Леніну було властиве почуття не лише соціальної, а й національної справедливості. І саме з цього зродилася його глибока — нині надійно забута — теза про принципову різницю між націоналізмом «великої», панівної нації, націоналізмом завжди аморальним і політично реакційним, — і націоналізмом нації «малої», пригнобленої або дискримінованої, націоналізмом, у якому завжди є загальнодемократичний зміст. До цього принципового розрізнення не піднялися інші теоретики національного питання. Навіть респектабельні західні дослідники націоналізму цю історично підтверджену дихотомію розчиняють у широкому спектрі нюансів, які хоч і є об’єктивністю, але не «скасовують» об’єктивності іншого рівня. (Не кажу вже про тих наших доморослих політмудрагелів, для яких усяке відхилення від єдиного доступного їм спримітизованого канону «русскости» — це вже «зоологічний націоналізм».)

Натомість Сталін хоч і демонстрував вірність ленінському вченню з національного питання, насправді належав до тих, кого Ленін назвав «инонационалами, обычно пересаливающими по части истинно русского настроения». (Світлана Аллілуєва підтверджувала, що в ньому не лишилося нічого від грузина, він вважав себе «русским» і дуже не любив, коли до нього апелювали як до грузина: «Я не знаю ни одного грузина, который настолько бы позабыл свои национальные черты и настолько сильно полюбил бы все русское». Цікавий і її спогад з дитинства: «Брат мой Василий как-то сказал мне в те дни: «А знаешь, наш отец раньше был грузином». Мне было лет 6, и я не знала, что такое быть грузином, и он пояснил: «Они ходили в черкесках и резали всех кинжалами». Вот и все, что мы знали тогда о своих национальных корнях». — Светлана Аллилуева. 20 писем к другу. М., 1990, сс. 114, 29.) Спочатку цей «пересол» був лише пікантною добавкою до різних зигзагів національної політики в сталінському СРСР, але в 40-ві роки та на початку 50-х він набрав ядучої концентрації — від історичного «тосту» 1945 року «За великий русский народ», що дав старт істеричній расистській кампанії «русского приоритета» в усіх сферах життєдіяльності людства, — до ревнивого суперництва з Гітлером у планах остаточного вирішення єврейського питання.

Від «гегемона» до «роботяги»

Доволі застрашливе слово «гегемон» як означення політичної ролі робітничого класу в суспільстві нині майже забуте і вживається хіба іронічно. Але протягом семи радянських десятиліть воно мало формувати самосвідомість робітництва і було ефективним засобом містифікації дійсності.

Генетично воно пов’язане з Марксовим ученням про особливу історичну місію пролетаріату як єдиного класу, що, визволяючи себе, визволяє все людство, — та про диктатуру пролетаріату як спосіб здійснення цієї історичної місії. У Маркса ця концепція сповнена глибокого філософського і етичного змісту. «…В міру того, — писав Маркс, — як людство підкоряє собі природу, людина стає рабом інших людей або ж рабом своєї власної підлості» (Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Соч. т. 12, с. 4). Пролетаріат мав вивести відносини людей за горизонт простої взаємозалежності і елементарної діяльності у здійсненні зовнішньої щодо людської сутності мети — метою мала стати активність і повна самореалізація людської особистості, а умовою реалізації такої мети — створення суспільства, яке подолало прокляття експлуатації, визволило працю, а отже, і її носія.

Однак у формах конкретної організації праці Маркс і Енгельс (у «Маніфесті Комуністичної партії») передбачали використання, на першому етапі комунізму, «промислових армій». Воєнізація виробництва як спосіб його раціоналізації, хоч і суперечила тезі про визволення праці, була досить популярною ідеєю в комуністичних колах. Промислові армії для Леніна і Троцького фактично були основним знаряддям господарювання у «героїчний» період революції. Примусовий і рабський характер цієї праці парадоксальним чином розглядався як перехідний етап до праці комуністичної, яка, словами Леніна, «є безплатна праця на користь суспільства, праця, яка виконується не для відбуття певної повинності, не для одержання права на певні продукти, не за наперед установленими і узаконеними нормами, а праця добровільна, праця без норми, праця, яка дається без розрахунку на оплату, без умови на оплату, праця за звичкою працювати на загальну користь і за свідомим (що перейшло у звичку) ставленням до необхідності праці на загальну користь, праця як потреба здорового організму» (В. І. Ленін. Твори. Т. 30, с. 298).

Ця чудова утопія могла бути реалізована тільки в суспільстві спеціально вирощених для будівництва комунізму ідеальних людей, — але в дійсності доводилося мати справу, як підкреслював сам Ленін, з тим «людським матеріалом», який залишив революціонерам «проклятий капіталізм». Отож усе чинилося якраз навпаки, і пролетаріат став однією з перших жертв власної ж (!) диктатури. Було придушено спроби робітничого самоврядування на підприємствах, розгромлено т. зв. «робітничу опозицію» в партії та будь-які вияви т. зв. «анархо-синдикалізму», одержавлено профспілки.

І все-таки пафос емансипації пролетаріату залишався протягом 20-х років настільки потужним і звабливим, що впливав на всі сфери життя суспільства (про що я почасти вже говорив). Робітничий клас ще залишався політично й громадянськи ініціативним, в його середовищі точилася жвава культурна і освітня діяльність. Професійна праця робітників була предметом інтенсивних наукових досліджень — на рівні технології, соціальної організації, психології, фізіології, гігієни; вироблялися відповідні науково обґрунтовані нормативи, спрямовані на гуманізацію сфери праці. Поступово цей підхід опинявся в суперечності з прагматичними завданнями одержавленого виробництва (фактично — «державного капіталізму»), яке вирішувало завдання підвищення продуктивності не так за допомогою технологічної модернізації (на це бракувало коштів), як шляхом збільшення трудової віддачі робітника, тобто посилення його експлуатації. Сталін, знехтувавши гострою критикою з боку комуністичних ортодоксів та зарубіжних «лівих» троцькістської орієнтації, зважився на запровадження матеріальних стимулів та відповідно диференційованої оплати праці, що його опоненти розглядали як відступ від марксистської догми в бік буржуазності. Матеріальне стимулювання поєднувалося з моральним, що нерідко було просто зловживанням трудовою добросовісністю робітника, на «героїзм» якого розраховували й тоді, коли треба було просто подбати про належне технічне забезпечення й кращу організацію виробничого процесу. Партія «піднімала» нібито «знизу» масові рухи — ізотовський, бусигінський, стахановський та ін., які, мавши директивний характер, імітували добровільність, народну ініціативу, мали зробити працю «справою честі, доблесті і геройства». І в той самий час, коли радянська ідеологія та пропаганда злостиво викривали «робітничу аристократію» в капіталістичних країнах як наслідок підступної політики буржуазії, спрямованої на розкол робітничого класу і підкуп частини його (озлоблення радянської пропаганди пояснювалося дедалі більшим розчаруванням західного робітництва в соціалізмі радянського зразка і схилянням у бік соціал-реформізму), — в той самий час своєрідну «робітничу аристократію» створювано і в СРСР.

Ідеологічна риторика на тему трудового ентузіазму мас і ритуальне вславляння «гегемона» приховували неухильну деградацію політичної і культурної сфер робітничого життя. Цей процес ще виразнішим став у повоєнні роки. Якщо в 1924 році, за даними досліджень академіка Струміліна, з річного фонду часу середнього робітника в СРСР припадало 109 годин на суспільно-політичну та культурну діяльність, то в 1959-му — тільки 17 годин (див.: С. Г. Струмилин. Проблемы социализма и коммунизма в СССР. М., 1961, с. 378).

Експлуатацію робітників систематично посилювано шляхом щорічного перегляду норм виробітку в бік підвищення. При цьому за орієнтир брали виробіток «передовиків». Це ставило найбільш умілих і працьовитих робітників у психологічну конфронтацію до решти і підважувало уславлюваний робітничий колективізм. Праця робітника компенсувалася в розмірах, що не могли задовольнити його життєвих потреб. «В целых сферах народного хозяйства (торговля, пищевая промышленность, особенно на мясокомбинатах), — писав академік Аганбегян, — уже исторически сложились неоправданно низкие зарплаты, которые вроде заранее предполагают, что работники этих сфер будут иметь «левый» приработок […] Иначе непонятно, как на такую зарплату можно прожить» (А. Г. Аганбегян. Человек и экономика. — «Огонек», 1987,
№ 29, с. 5). Це сказано було дуже пом’якшувально. Насправді система оплати праці, вся якість компенсації робітничої віддачі стимулювали крадіжки і халтуру в усіх галузях народного господарства: крали все (хоч, звичайно, не всі, далеко не всі — сумлінність і чесність не так просто витравити в трудової людини). «Вони вдають, що вони нам платять, а ми вдаємо, що ми їм працюємо», — цей знаменитий позацензурний афоризм точно і вичерпно характеризував стихійну тенденцію розвитку трудових відносин у суспільстві «зрілого соціалізму». Так гегемон став роботягою і у власних очах, і в очах решти суспільства.

І всупереч очевидним для всіх політичній зневаженості, громадянській обеззброєності й культурній маргінальності робітничого класу влада і пропаганда роздмухували й далі застарілий міф про надзвичайні чесноти і провідну роль робітничого класу; нібито на його вимогу здійснювано всі непопулярні соціально-економічні заходи; від імені робітничого класу тавровано небажані для влади тенденції в громадському чи культурному житті; жупелом «гегемона» залякували формалістів у літературі, абстракціоністів у живопису, додекафоністів у музиці, ідеалістів у фізиці й філософії; на всіх погромних «активах» виводили на трибуну богу душу винного «передовика», який давав по самісіньку зав’язку чи то Пастернаку, чи то Солженіцину, чи то Віктору Некрасову, чи то «українським буржуазним націоналістам», чи ще кому треба.

Це викликало негативну реакцію серед інтелігенції; алергія на міф про «гегемона» переносилася на реального робітника, який у міщанській думці виступав неодмінно в ролі п’янички й халтурника. Тоді як насправді серед робітництва переважали люди працьовиті й розсудливі, а багато було закоханих у свій фах і свою працю, зі справжнім трудівничим талантом, — адже праця на сучасному складному виробництві вимагає і високої кваліфікації, і напруги, як фізичної, так і розумової, і кмітливості та хисту.

Однак тривала цілеспрямована міфологізація понять «робітничий клас», «робітництво» в свідомості радянського суспільства, надто в офіційній ідеології та пропаганді, призвела до такої сфальшованості й здискримінованості їх, що нині немовби й негоже їх уживати як щось відповідне певним соціальним реальностям, навіть реальностям минулого. Вичерпався ще недавно невичерпний потік монографій і дисертацій про зразкові чесноти «гегемона» та його месіанське призначення в історії людства, і навіть журналісти згадують про нього хіба порядком кількарядкової інформації про невиплату зарплат.

Тим часом робітництво, його життя і боротьба — це не тільки велика реальність минулих століть, поза якою не можна скласти уявлення про картину соціальної та культурної еволюції людства, — це й важливий складник сучасних суспільств. В Україні ж вирішення багатьох першорядних соціальних та національних проблем залишається пов’язаним з економічним та культурним становищем робітництва, з трансформаціями, що в ньому відбуваються (і залишаються неспостереженими й недослідженими), зрештою, з політичною позицією його репрезентантів або тих, хто узурпував право виступати від його імені чи від імені якихось його груп.

І тут мені хочеться нагадати розважливі слова Мохандаса Карамчанда Ганді — слова давні-прадавні (зі статті «Умови праці», 1921), слова людини, яка не була теоретиком робітничого руху, але ширший загальнолюдський і гуманістичний аспект цього руху бачила, може, не гірше за тих теоретиків: «Не треба великого розуму, аби засвоїти, що надзвичайно небезпечно використовувати робітників у політичних цілях, поки робітники не збагнуть політичну обстановку в країні і не будуть готові працювати на благо суспільства. Навряд чи слід чекати цього від них зразу, спершу треба поліпшити умови їхнього життя настільки, щоб вони могли гідно утримувати своє тіло і душу […] Отже, необхідна еволюція робітників полягає в тому, щоб піднятися до становища часткових власників» (М. К. Ганди. Моя жизнь. — М., 1969, с. 483).

Рецепт більш ніж опортуністичний, але реальніший за ману гегемонізму, надто тепер, коли соціальна структура суспільства докорінно змінилася.

(Далі буде)