ПАРАДОКСИ І ПРОЗРІННЯ «ГРЯДУЩИХ ПЕРСПЕКТИВ» МИХАЙЛА БУЛГАКОВА

Майже 85 років тому розпочав свій шлях у літературі видатний російський письменник, киянин Михайло Афанасійович Булгаков. Його першим друкованим твором стало оповідання (за формою — швидше передова стаття) «Грядущие перспективы», опубліковане в газеті «Грозный» 13 (26) листопада 1919 року на території, контрольованій армією білого генерала Антона Денікіна.

Стаття була підписана криптонімом — М.Б. Цікаво, що змушувало в 20—30-ті роки гнаного, та все-таки відомого письменника (Сталін дуже цінував постановку п’єси «Дни Турбиных» за романом «Белая гвардия» у МХАТі й багаторазово бував на ній) зберігати у своєму особистому архіві пожовклий аркуш газетного паперу — небезпечне свідчення про небездоганне минуле? У руках усюдисущих «компетентних органів» воно було б на кшталт бомби, що вибухнула. Те, що Михайло Афанасійович бережно ставився до кожного свого рядка — відомо, але чому він так дорожив цією невеличкою, на три сторінки тексту, працею? «Грядущие перспективы», попри чималий наліт пафосу, стали маніфестацією духовних, політичних і етичних поглядів, від яких письменник не відмовився навіть у задушливій атмосфері сталінського часу.

На Північному Кавказі М.Булгаков опинився восени 1919 року. Саме в цей час на південній осі протистояння багатьох сил і рухів (червоні, білі, петлюрівці, махновці, галичани, григор’ївці…— і це лише на Наддніпрянщині!) фактично вирішувалася доля громадянської війни на території всієї колишньої Російської імперії.

28-річний військовий лікар певний час перебував в діючій армії, проте з розгромом військ Денікіна в січні 1920 року він не виїхав в еміграцію, а залишився на Батьківщині.

Чимало читачів, напевно, пам’ятають знамениті рядки з оповідання Булгакова «Киев-город» (1923 р.): «Будто уэллсовская атомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда и Дира, и в течение 1000 дней гремело, и клокотало, и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах… по счету киевлян, у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил». Можна переконливо сказати, що два з 14-ти пережитих Майстром переворотів він привітав.

Та «опереткове» правління гетьмана Павла Скоропадського на кайзерівських багнетах стало суцільним розчаруванням для монархічно налаштованих киян кола Булгакових, які спочатку підтримали новоспеченого «вінценосця». Прихід же до Києва 31 липня 1919 року денікінських військ багатьма городянами був сприйнятий як повернення «доброго старого часу». Туга за ним настільки часто простежується й у художніх творах письменника, і з ще більшою пронизливістю — у листуванні та щоденниках. «…Мне приснилось: Киев, знакомые и милые лица, приснилось, что играют на пианино… Придет ли старое время? Настоящее таково, что я стараюсь жить, не замечая его… не видеть, не слышать!» — пише він сестрі Надії 31 грудня 1917 року.

Михайла Афанасійовича двічі мобілізовували. Спочатку, у березні 1919 року, петлюрівці, і через півроку, уже восени — денікінці. У неприйнятті самої ідеї державної незалежності України він, хоч як дивно, солідаризувався з більшовиками. І білі, і червоні залишалися великодержавниками. Та в другому випадку ми маємо справу зі свідомим вибором: молодий лікар, який добровольцем Червоного Хреста 1916 року відправився на фронт Першої світової війни, прийняв рішення — у лавах білогвардійців боротися («перед нами тяжкая задача — завоевать, отнять свою собственную землю») з усіма, хто вже два роки руйнував його життєвий простір.

Наскрізна думка статті — «нужно драться… Безумство двух последних лет толкнуло нас на страшный путь, и нам нет остановки, нет передышки. Мы начали пить чашу наказания и выпьем ее до конца».

Булгаков ще вірить союзникам — «англичане, помня, как мы покрывали поля кровавой росой, били Германию, оттаскивая ее от Парижа, дадут нам в долг еще шинелей и ботинок, чтобы мы смогли скорей добраться до Москвы». Вже в «Белой гвардии» ми зустрічаємо розчарування, що чергується з презирством до тих, хто не виправдав надій: «Если тебе скажут, что союзники спешат нам на выручку, — не верь. Союзники — сволочи», — пише Ніколка Турбін на печі в будинку №13 на Олексіївському (Андріївському) узвозі.

Михайло Афанасійович опинився в стані тих, хто програв (а хто, власне, переможець у братовбивчій війні?). Він не передбачив найближчих перспектив його Батьківщини. Як зазначає авторитетний київський дослідник Мирон Петровський, «...письменник Булгаков із його трагічним гумором виник у відомому сенсі тому, що ідеали «Грядущих перспектив» зберегли привабливість, а пророцтва провалилися». Політична ж програма Майстра зразка 1919 року віддає кондовим, «посконним» монархізмом, його позиція — правіша за найправішу: «Нужно будет платить за прошлое неимоверным трудом, суровой бедностью жизни. Платить и в переносном, и в буквальном смысле слова. Платить за безумство мартовских дней, за безумство дней октябрьских, за самостийных изменников, за развращение рабочих, за Брест, за безумное пользование станком для печатания денег… за все!»

Як щось етнографічне Булгаков сприймав і українство: «Здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей», — каже Шервінський фактично вустами автора в «Белой гвардии». Автор не поділяє пафосу Булгакова з приводу «самостийных изменников», хоча провідники цієї самої національної ідеї програли саме через свої волаючі помилки. Відмова від створення національної армії, ставка на міфічну «народну міліцію», віра у федеративний союз із Москвою (навіть із уже більшовицькою), майже повне ігнорування соціального чинника при будівництві держави, захопливе суперництво безлічі партій соціалістичного й націонал-демократичного напряму, яке влаштовували нескінченні політичні дебати, уряд УНР, що видає немислиму кількість указів... А хмари вже згущалися.

Булгаков разом із денікінцями остаточно залишив Київ і ...став письменником. Приїжджав до міста нечасто; поїздки до Києва у 20—30-х роках сприяли відновленню його душевної рівноваги. Як казала Олена Сергіївна Булгакова, дружина, вірний друг і секретар Михайла Афанасійовича, у цих поверненнях було щось «утешающее».

Саме революція і громадянська війна, якщо можна так висловитися, явили світу великого письменника. Майстер і його улюблене місто завжди йдуть поруч. У «Мастере и Маргарите», «Белой гвардии», «Беге», «Жизни господина де Мольера» — в описах чи то Москви, Ленінграда (Санкт-Петербурга), Парижа, Рима, Єрусалима — скрізь бачимо Київ.

«Грядущие перспективы» Булгаков закінчує такими словами: «И мы, представители неудачливого поколения, умирая еще в чине жалких банкротов, вынуждены будем сказать нашим детям: платите, платите честно и вечно помните социальную революцию!» Те, що всім, хто живе на 1/6 частині суші доводилося, та й нині доводиться платити за експерименти з «социальной революцией» — це аксіома. Ось тільки назвати Михайла Афанасійовича «жалким банкротом» не можна. Всією своєю творчістю Майстер довів зворотне.